— Чого я маю дякувати Богові за те, що мені не належить? Я не причетний до цього дому. Ти мене сюди привела. Не можу сказати, щоб тут було зле. Маю свою кімнату. Але це умовно моя кімната, бо вона збудована з уламків твоєї свідомості. А тепер у дім ще й заходять мерці. Ти сама їх викликала, хоч це твої проблеми. Бракує, щоб ти випала з вікна, ставши жертвою власних галюцинацій.

— Але ж до тебе приходили твої батьки…

— Вони справжні, і що тут дивного, коли мене провідують мої батьки? Може, ти їм це заборониш?

Я аж задихнулася від обурення:

— Як, по-твоєму, батьки сюди потрапили, коли довкола вода? Припливли?

Жовнірове лице ствердло:

— Тут все можливе. Головне, що вони не викликали в мене жаху. І взагалі, я не люблю подібних розмов. Піду до себе.

— І пускатимеш у відчинене вікно паперові літачки?

— Ні, думатиму.

Небезпечно думати в такому місці, не маючи конкретної теми. Я вкриюся коцом і обмірковуватиму щось реальне, що не заведе мене у нетрі страху й сумління, наприклад, про голубів.

…їхній політ важкий, особливо, коли вони зриваються з промерзлої землі. Крила їхні спричинюють таке коливання повітря, що воно може звалити з ніг необачного. Пил із пір’я іноді викликає хворобу орнітоз, схожу на грип. Коли голуба можна впіймати, це означає, що він хворий. Самотній голуб завжди хворий.

У дитинстві ми підібрали голуба, котрий вирвався з пазурів яструба. У нього був розірваний живіт. Ми присипали рану стрептоцидом, але голуб не вижив. Тоді ми викопали ямку, обклали її квітами й урочисто поховали голуба.

Одного разу три білі голуби тричі зробили коло над моєю головою.

У місті голуби безпосередні, як пси. Коли сидиш на лавці, вони заглядають до сумки, аж наче принюхуються. Якщо скажеш, що нічого нема, вони відходять. Літаючі пси, яких знищують, коли їх багато. Послід вкриває дахи, їхнє м’ясо отруйне. Але, на відміну від безпритульних псів, у них нема потенційного господаря. Міських голубів можна порівняти ще з циганами, котрі втратили смак до мандрів. Є багато видів голубів і багато цікавих відомостей про них. Іноді вони гинуть під колесами машин, але не частіше, ніж люди, їхній стогін нагадує голос зозулі. Коли літній дощ скропить молоде листя, стогін голубів наповнює серце невиразною надією. Він ще довго відлунює між квітучими липами.

Голубка, принісши маслинову гілку, сповістила про закінчення потопу. Якщо сюди залетить голуб, це означатиме майже те саме. Коли сниться голуб, це до щастя. «Будьте лагідні, як голуби, і мудрі, як змії».

І вже заходить сонце. Певно, дім обертається, раз воно сходить і заходить у моє вікно. Ніч минула спокійно. Я слухала, як вода омиває будинок і він двигтить. Дерев’яний лев дивився разом зі мною. Я ніяк не могла згадати, чи хтось відламав йому хвоста, чи він сам відпав.

Десь у мене був дім, де я народилася, але це було в іншій країні, такій близькій, що я могла б перейти до неї через струмок. Але ніхто не сказав мені, де той струмок і чи варто це робити. Вернутись туди — це прийняти на себе весь бруд і тягар минулого, зістарітись, нести покуту безлічі речей та обов’язків, вернутися з порожніми руками і таке інше.

Я матиму тут спокій. Відмовлюся від спокуси писати листи і вкладати їх у порожні пляшки. Цей дім тісний для мене і Жовніра, але то моя вина — не можна було його сюди брати, не можна будити мертвого.

Він ще скаже:

— Нащо ти мене збудила?

— Бо не могла тебе поховати. Тіло треба поховати, інакше душа буде мучитись і не знатиме спокою.

— Знайшлися б такі, що поховали.

— Нікого не було. Нікого на світі, крім мене.

— То поховай мене тепер.

Тоді я починаю плакати, бо це неможливо. Словами важко виразити, чому я пожаліла цю безпритульну душу, яка зараз їсть, п’є, спить, робить паперові літачки і грубо зі мною розмовляє. Всі ми Боже твориво, всі ми безцінні й тендітні, мов квіти, і поводитися з нами треба належно: дуже делікатно, не заслоняючи сонця. Я ж не чіпаю Жовніра, не питаю його ні про що. Хай він сам собі вирішить, чи розмовляти зі мною, чи ні.

«Може, я теж мертва? Я довго блукала. Був темний ліс. Ріка, підземелля, міста, гори, ліс. Живий не витримав би того надлюдського страху, якого я зазнала, перебуваючи в цілковитій самотності. Може, то було пекло, а зараз я у чистилищі?»

Жовнір не знайде, що відповісти. Все є так, як сказано. Якби не було отих слів, усе так і залишилося б: гіпотеза про рай, пекло й чистилище стала б фактом. Але слова щораз інші. Вони накочуються, як хвилі на берег, і відкочуються назад. І так ціле життя в морі слів, у припливах і відпливах, які деколи завдають фізичної урази, спонукають до вчинків, але здебільшого зникають безслідно. Наші слова руйнуються швидко, розпадаються на звуки, які майже нічого не означають. Отак відлетіли голуби, домашні й дикі, стали невидимими вдень і вночі. Може, вони повернуться і згадаються.

Більше сюди ніхто не прийде. Знизу долинають якісь голоси. Вони належать до тих покоїв. Відбринять і зникнуть. Я ж хотіла жити в старому домі, уже прирученому, зігрітому. Там не так самотньо і є кому втішити. Стіни, меблі зберігають голоси. Про старий дім думаєш завжди з ніжністю. Я знала один дім, який будували з любов’ю, і в якому прожили лише п’ять років. А п’ятдесят він стоїть порожній. Коли заходиш туди, він аж ніби зітхає від задоволення. Заглядає в очі: може, ти його господар. Цей дім стоїть над річкою, і з вікон його видно дві гори. Господар лежить у землі поряд: через дорогу, біля розваленої каплиці. Звали його Антоній.

Жовнір, певно, знає про мене все. І має слушну нагоду мене ображати. Фотокартку мою він знайшов десь на лісовій стежці. Я йому її не давала. І не знаю про його попереднє життя нічого. Хтось із нас піде перший. Дім візьме інших господарів. Кажеш, ні? Цей Жовнір із тих, хто палить Золоті храми. Але ти — не Золотий храм. Ти-для життя. Бережеш себе, терпляче вибираючи господарів. Коли довго не бачиш собі подібних, робишся всемогутнім. Нема кому тебе гнати, переслідувати, лякати. Але це ще не найкраще в безлюдності. Відбитки чужих облич стираються з твоїх очей. На губах з’являється лагідна усмішка. Помічаєш довкола себе життя, де навіть недбало кинутий камінець уже є порушенням гармонії. Це пам’ятають діти: іграшка повинна лежати там, де її поклали. Що вже казати про кактус, який хоче, щоб на нього дивилися, щоб його поливала та сама рука? Людина повинна благословити речі, засвідчуючи їм свою пошану. Жовнірові не слід було робити літачки з того чудового паперу, на якому мали писатися вірші й листи. Цим він відштовхнув від себе дім. Пошани до речей люди здебільшого не мають. Як же вони можуть ставитися тоді одне до одного? Коли тікаєш, не бери з собою нічого, лише думки і тривогу за покинутими речами й людьми. Вони захистять тебе й допоможуть повернутися назад. Але кожен із нас розривається між любов’ю й ненавистю, свободою і обов’язком, бо чогось одного недостатньо. Отак і йдемо, звертаючи з дороги на дорогу, піддаючись умовлянням. А коли нікого не чуєш, душа відпочиває, не грішить. Не грішить той, кого не спокушають.

…Одного разу настав погожий день і я вийшла з будинку, сіла на сходах. Дві нижні сходинки були під водою, не дуже чистою, але досить прозорою. Побачити корабель, хай навіть із вітрилами, мені не хотілося. З самотності виходиш так само важко й повільно, як із довгої хвороби. Хоч гріх було б називати самотність хворобою. Це — спосіб самозахисту, коли не бажаєш, щоб у тебе щось забирали, хай навіть час. Той час — клубочок, нитку з якого витягуєш залежно від потреби.

Я взяла з собою дерев’яного лева, щоб він подивився на своє віддзеркалення у воді. Поставила поруч. І знала, що не забуду забрати назад, бо цей лев буде потрібний іще моїм дітям. Просто у роззявлену пащу лева світило сонце, і вона сяяла благородним червонуватим полиском. Скільки минуло часу, відколи я кутала лева у хустку і клала спати? Всі втечі й поневіряння були сном, і я знову прокинулася, сповнена бажання пізнати деталі життя, бо в них суть усіх великих явищ. Гарно сидіти й дивитися у воду.