— Ви не скажете, як мені пройти до автостанції?

— Ідіть, пані, вниз, там побачите.

Межа мусить бути: я не полізу під кулі. Але може вдасться загубитись у містечку. Не озираюсь назад. Знову снують обшарпані залякані люди. Я давно вже не бачила інших людей, крім потворних бабів. Поступово будинки стають вищими і зруйнованішими. Здається, я вже була тут. Пам’ятаю ту широку пряму вулицю, що переходить в іржавий залізничний міст.

З вікна падає Жовнір. Він підводиться, а йому стріляють у спину. Падає знову. І далі тиша, порожнеча й байдужість. Єдине, чого мені не заподіють, це смерті, але я змушена дивитися на чужу смерть і муки, терпіти наругу, доки я блукаю в цьому світі абсурду.

Тож я біжу до Жовніра, а він уже мертвий. Інакше бути не може. Моя свідомість запрограмована на цю смерть, оскільки я не можу йому допомогти серед цього безлюддя. Він помер, залишивши по собі загадку своєї смерті. Мене як блискавкою пронизує думка, що я якимось чином зв’язана з цим хлопцем, маю на нього право, а він на мене, хоч ніколи не бачила його живим. Я б воліла бачити його живим, а не тяжкопораненим на бруківці, коли не можеш нічим зарадити. Безпомічність жахливіша за смерть. Заходжу в під’їзд, де ніхто не живе, і двері квартир незамкнені. Знаходжу оте розчинене вікно, з якого випав Жовнір. У кутку кімнати — дірявий матрац, банка з водою і жмут старих газет. Нічого такого, що свідчило б про особу самогубця. Він, певно, тут ховався і, доведений до відчаю, викинувся з вікна. Скільки днів чи годин просидів він в оцій кімнаті, незахищений і самотній, доки щось його не сполохало? Отже, звідси неможливо вийти. Може, тільки дезертирам? Якби я випадково зайшла сюди, коли він ще був тут, що сталося б з нами обома? Почулися кроки за стіною. У першу мить мене пройняв жах, бо я не могла повторити те, що зробив Жовнір. Кроки стихли. Я підійшла до вікна і подивилася униз на лялькове тіло, що стигло, залишаючи слід ґвалтовного поруху. Бог покинув його. Відвернув свої очі від злочинця, що не зміг дочекатися, коли смерть сама прийде по нього. Лиш я дивилася на нього згори. Цю смерть я могла зрозуміти. Мені не раз спадало на думку отаким чином утекти від себе. Тому я зійшла додолу, перевернула хлопця на спину, склала йому руки на грудях і вкрила лице хусткою, яку мала в кишені. З його одежі випав блокнот. Я взяла його собі. Сиділа над Жовніром до смерку. Трохи молилася, трохи плакала і гортала блокнот. Там була фотокартка дівчини, у якій я могла б упізнати себе, якби могла згадати Жовніра живим. Мертві — схожі. У блокноті були повиривані сторінки. Кожен самогубець хоче лишити по собі знак, пояснити свій відхід. Тому ця кімната з дірявим матрацом і блокнот із фотокарткою теж були знаком.

Сивий вечір покладе голову на коліна. Засне. Нема кому нас збудити, нема кому втішити. Тільки Бог у нас є. Де ти, Боже? От уже й догоріла поминальна свічка і закапав теплий віск на підлогу.

Отак я й сиділа, доки не догоріла уявна свічка в узголов’ї Жовніра. Потім пішла широкою вулицею далі, хоч настав уже вечір. Але я мала силу вірити, що зі мною не станеться нічого лихого. Може, я дійду Нею до того покинутого села, де в кожній хаті по самітній бабі. Сосновий ліс росте там на пісках і вечорами від груби йде приємне тепло. Мої книжки лежать на складеній швейній машинці, а під склом фотокартка хлопця у солдатській шинелі. Я приходжу зі школи замерзла, витягаю з печі борщ, а потім ховаюсь під ковдру, щоб зігрітися. Хочеться спати, щоб прокинутися в іншому світі.

Може, я дійду до іншого тимчасового притулку. Це знову ж таки приходиш з роботи, але вночі. Заглядаєш у поштову скриньку і біжиш з листом по сходах.

«Ти — моя єдина. Я люблю у тобі все: твій голос, твоє волосся, твої губи, які я ладний цілувати безконечно…»

Все осявається моторошним сліпучим світлом. Будинки палають. Від них пашить нестерпним жаром. Я теж засвічуюсь, бо цей світ запалав із моєї власної волі. Досі я боялась його, самої себе. Він мене хотів знищити, бо я тамувала в собі інстинкт самовбивці, намагалася себе зганьбити. Просто дивовижно, як може людина себе ненавидіти й зневажати. У примарному світлі я бачу постать Жовніра-дезертира. Він підходить до мене. Волосся й одежа на ньому тліють.

— Вогонь, — каже він.

— To — мій вогонь.

— Погаси.

Мені не хочеться гасити цей радісний вогонь, але, глянувши на попечені руки Жовніра, примушую себе це зробити. Кажу:

— Зараз знову стане темно.

Жовнір не озивається. Все лишається: будинки, вулиця. Мене палить усередині. Хочу пити.

Жовнір питає:

— То правда, що у мене стріляли? На мені кров.

На що я розважливо відповідаю:

— Десь знайдемо воду. Ти вмиєшся, а я нап’юся.

Мій спокій передається Жовніру, й він іде зі мною.

Я думаю про світло, яке погасло, про воду, про того неймовірно п’яного хлопця, якого пхали під колонку листопадової ночі. Як він намагався виборсатись із того викривленого простору і не міг. Як наступного дня я пережила те саме, божеволіючи не від алкоголю, а від болісної порожнечі, яка унеможливлювала будь-який вихід, крім смерті, але й зі смертю мука не припинилася б. І варто було це згадати, як я почула запах тлілого листя, і ми увійшли в осінь, де вистачало дощів, які нас обмили і напоїли.

Тоді я згадала, як будувати дім. Його ставиш із добрих і поганих споминів, які є. Тоді це справжній дім, який дає відчуття захисту. Його можна носити на спині чи в серці.

Опале листя обтяжує землю, а що буде, коли впаде сніг? Ми залишатимемо на білому покрові сліди, бо там, куди ми йдемо зараз, не зустрінуться люди, бо побачивши їх нині, ми не зможемо поговорити в майбутньому. Жовнір не знає моїх думок, а я його. Наша одежа промокла — добре було б розкласти вогонь.

Жовнір каже:

— Я був колись такий дурний, що писав вірші. Не вмів більше нічого робити. Та й писати вірші теж не вмів. Ліс…

— Що ти кажеш?

— Ліс, де я колись жив у діда. Ми носили великими кошиками гриби і солили їх у бочці І суниць було дуже багато. Якби я пожив замість армії в лісі, зі мною нічого б не трапилось. Тепер я вже й у лісі не зміг би жити.

Я мовчу. Бідний Лазар, котрий не знає, що йому робити з тілом і душею, які вже встигли схолонути.

Як дикі звірі, ми знаходимо прихисток у густому ялиннику, де гостро пахне грибами, і засинаємо на хвої. Уві сні я чищу несвіжу рибу, велику й малу. Відрізаю їй голови і пересипаю сіллю. Зробивши все це, повертаюся до дійсності. Жовнір спить, як дитина, розкривши рота. Мені дуже холодно, а до ранку ще далеко. Це так, як на вокзалі: можна вийти, але від цього стане ще гірше. Лежу, як у труні, не здатна поворухнутись. Мене обплітає павутиння незакінчених думок, видінь без змісту.

А вранці не треба йти далі. Будинок-привид виростає, як гриб із землі, за два кроки від того місця, де ми ночували. Червоного кольору, як на картині Вермеєра, з вузькими стрільчатими вікнами, віконницями, помальованими начорно. Величезний облудний дім стояв на хвої, наче на піску, і до нього вели широкі сходи, які теж вдавали з себе старовинні. Дім вмістив у собі наші найфантастичніші мрії. Коли ми ступили на сходи, ліс зник, і довкола захлюпали хвилі сталевого кольору.

Жовнір посміхнувся:

— Я хотів колись мати острів, а на острові замок.

— Нехай, якось дамо собі раду з тим островом.

Дім спочатку видавався мені підступним, бо виник раптово. Але я на нього не сердилась. Кінець кінцем я виберуся з цього світу, бо це залежить тільки від мене. От Жовнір не забезпечений від нещасть і може зникнути коли завгодно.

Ми відчинили чорні ковані двері й побачили ще одні сходи, застелені блакитною килимовою доріжкою. Вони були дуже високі, та коли ми дійшли до кінця, наткнулися на голу стіну.

Жовнір зойкнув, торкнувшися стіни руками:

— Цього не може бути! Це — неправда!

Від болісного вигуку, що вивів його з мертвої байдужості, будинок затрясся, і‘щось важко застогнало.