Позад мене стояв той самий чоловік, якого я залишила на другому березі Ріки.

— Що ви тут робите? — спитала я різко.

— Ви заблукали…

— Чому ви знову мене переслідуєте?

Він знизав плечима:

— Я не переслідую, а оберігаю. Вам треба було йти верхами.

— Якими верхами?

— Верхами, — вперто повторив він, як щось дуже зрозуміле.

— Чи знаєте ви якесь місце, де можна перебути ніч?

— Знаю, але чи буде воно вам до вподоби…

— Відведіть мене туди.

То була якась халупа, недалеко від дороги, оточена кущами і старими деревами. Чоловік вийняв з кишені ключа, відімкнув двері. У хаті він запалив свічку і поставив її під стіл:

— Щоб не видно було з дороги.

Я сідаю біля холодної печі, не певна, чи пощастить мені звільнитися від напруження. Помічаю розібрану стелю над собою, зірки.

— Іншого на разі не можу вам запропонувати.

— Так, — кажу байдуже.

Тіло стає легким, а думки взагалі зникають. Коли прокидаюся, світить сонце. Я лежу на якійсь скрині, вкрита коцом. Нікого нема. На столі горня молока і шматок хліба.

Боже, як мені стає самотньо й порожньо у чужій хаті! Кидаюся до дверей. Вони незамкнуті. Потім намагаюсь увіпхати в себе молоко й хліб, щоб набратися сили. Оселя така вбога й занедбана, наче щоночі тут збирається всіляка нечисть. Мені треба витримати ще третю ніч. Тоді все зміниться. Якийсь упир живиться моїм духом, і я блукатиму доти, доки буду йому потрібна.

Йди далі, йди. Безсилі молитви й хрест, бо сюди не сягає ні диявол, ні Бог. Коли виходжу, то бачу довкола розкидані грубі книги з чистими білими сторінками, їх дуже багато, але жодну з них я не можу прочитати. Я не дивуюсь, що бачу їх у траві. І не дивуюсь, коли опиняюсь у себе в Урожі. Йду по стежці з мамою, а перед нами котиться людська голова. Спитати про це маму означає змінити дальший хід подій. Але я голоском п’ятилітньої дитини питаю:

— Мамо, куди котиться ця голова?

Відчуваю якийсь сильний удар і втрачаю притомність. Отямлююся на малесенькому майданчику над прірвою, з якої лине диявольський гуркіт. Нема рятунку. Я неминуче впаду вниз, притягнута порожнечею. І кричу:

— Мамо, куди котиться цей м’ячик?!

Я несу формувальним цехом на дощечці маленькі людські голови, щоб покласти їх у піч. Коли підходжу до конвейєра, вони стають чашками. Так, це теж було, коли я хотіла вмерти й сиділа із мокрою головою на морозі. Мені приснились ці голови. Отже, до мене потроху повертається пам’ять.

Знову йду незнайомою стежкою по цілковитому безлюдді. Чи це покара, чи нагорода — відсутність людей? Цього не дано знати до кінця шляху. Може, я й прагнула самотності, але не такої погрозливої, коли замість людей дерева, кущі, квіти без запаху, сам дотик до їхніх пелюсток викликає спрагу. Здається, щось їде. Я обертаюся. Величезний червоний «Ікарус» мчить по запилюженій дорозі. Несподівано для себе я підняла руку. Автобус спинився попереду. Я бігла до нього, і ноги мої були наче з вати.

Салон був повний людей, і я ледве знайшла вільне місце. Куди автобус прямує, я не питалася, бо знала: він їде звідси. Люди, як люди, по знуджених обличчях видно, що здалеку. По якімсь часі ми в’їхали у порожнє брудно-коричневе місто, де головою до тротуару лежав мертвий жовнір, вхопившись руками за живіт. Одразу по тому автобус спинився на площі із зруйнованим храмом: стирчали тільки рештки стін, заввишки зо два людські зрости. Всі виходили, вийшла і я. Якась старша пані торкнула мене за плече. Лице їй сяяло задоволенням.

— Дивись, — сказала вона, — як чудово, що тут залишилась церква. Ми поховаємо їх, згідно звичаю, на землі, яка колись була їхньою.

І вона розкрила коробку з-під взуття, яку тримала під пахвою. Там на ваті лежали мертва пташка, бджола і зів’яла квітка. Люди тим часом розходились хто куди, і хоч нічого привабливого у цьому брудному місті не могло бути, вони жваво і весело розмовляли. Усі несли торби й валізи.

— Ходи зі мною, поховаємо їх, — запропонувала жінка.

Я взялася нести її сумку. Ми пішли до руїн. Я навіть подумала, що це, може, й не церква, бо всередині не було жодних оздоб. Таке враження, наче щось позлизувало зі стін розписи й ліплення.

— Тут ми вас, бідняточка, й поховаємо!

Жінка вийняла з торбини дитячу лопаточку і стала копати під стіною ямку. Мені чомусь уявились зелені луки й ліси на цьому місці. Власне, така предісторія і прообраз усіх міст, які коли-небудь існували. Дерева — то будинки, вулиці — ріки, луки — площі. Жінка вийняла небіжчиків із коробки, поклала у ямку, присипала землею — все це дуже швидко, ніби хотіла спекатись. Потім витерла руки напахченою хустинкою і весело сказала:

— Треба ж їх пом’янути, правда?

Вона витягла з торби пляшку вина, відкоркувала зубами і простягла мені. Я надпила за компанію. Жінка добре хильнула і мовила, не приховуючи полегшення:

— Ми тут чудово відпочинемо.

Я вже здогадувалась, що у це місто приїхала екскурсія і мені довелось стати її учасницею. Обережність змусила мене сказати:

— Так.

Хоч я не мала відчуття захищеності, перебуваючи у цьому світі. Певно, я була колись щаслива… Ось виходжу з хати в садок: блакитне небо, рожеві дерева і рожеві птахи. З-під куща виходить чорна кицька. А ще був крик: «Літак, літак!» Усі кудись бігли, але мене не пустили. Я стояла коло порожньої сільської крамниці й бачила, як туди зайшла коза і почала їсти велетенські в’язки бубликів.

Тіні довшали, щоб незабаром усе перетворити в суцільну тінь.

— Нам треба десь переночувати.

— Підемо, як доп’ємо вино, — спокійно відказала жінка.

…Це був будинок, не дуже старий, але припалий, як усе, рудою пилюкою. Я сиділа в кімнаті, недоладно захаращеній меблями, наче там збирались білити. Стіл стояв догори ногами. Ліжка посеред кімнати, а в кутку дитяче ліжечко. Я не сміла нічого міняти. Нестерпно хотілося спати. Замка в кімнаті не було. Чулися кроки, сміх. Час від часу через кімнату проходили якісь люди, голосно розмовляючи. Вони зачіпали ліжко, на якому я лежала, накрившися з головою, дехто навіть пробував стягнути з мене ковдру. Раз по мені пробігла якась тваринка, щур чи кіт. Із кожною хвилиною веселощі довкола мене зростали, а я знемагала від утоми. Нарешті хтось здер із мене ковдру. Я побачила підлітка, який утікав, перекинувши ковдру через плече. На ліжку навпроти сиділа жінка без лиця. Стара, я знала, що вона стара, але лице без виразу. Такі обличчя бувають у божевільних, коли божевілля зайшло вже надто далеко. Моя воля була паралізована, припнута до казенного ліжка. Чи ті люди тікали з раю в пекло, чи навпаки, я не могла збагнути. У кімнату ввірвалась зграя чоловіків і жінок у масках. Вони дерли горлянки і стрибали, ніби звар’ювали. Чи хтось тут є, їх не обходило. Я вже не могла цього витримати й вибігла, хоч мене й перепиняли.

Світили зірки і було досить видно. І напрочуд тихо. Жовнір лежав, як і раніше, головою до тротуару, вхопившись руками за живіт. Бліде лице було зовсім юне, але на ньому вже виразно проступали риси старого чоловіка — батька чи діда.

Я заговорила до нього, бо його душа ще не відлетіла надто далеко й могла повернутись:

— Уставай… Уставай, бо я не можу тебе поховати. І нема кого покликати. Вони всі якісь варіяти. Тобі нема на кого розраховувати. Тебе з’їдять щурі. Мертвих не можна ганьбити. Хоч би яке погане було життя, тіло слід поховати, а не лишати на глум. Уставай, бідаче. Тут не можна вмирати.

Я доторкнулась до чола. Воно було ні холодне, ні тепле.

— Вставай. Якщо ти мене боїшся чи соромишся, я відійду геть. Я заховаюсь в одному з цих будинків. Ти мене знайдеш, і ми почнемо шукати виходу з цього міста. Не може ж усюди бути страх і бруд. Твоя смерть безглузда. Ти повинен її зневажити. Вставай, ну, вставай.

Отак я сиділа посеред довгої порожньої вулиці поруч із мерцем. Тільки коли повітря раптом застогнало, й стогін перейшов у різкий тонкий свист, я зрозуміла, що слід ховатись. Я не побігла, а пішла, хоч із повибиваних темних вікон мене міг хтось бачити. Свист не наростав, а тримався на одній висоті. Я пішла до будинку, де зберігся проїзд, і озирнулася. Тіла вже не було.