Чому, коли повертаєшся, доводиться щоразу створювати заново захист? Та ж нічого не змінилося, тільки роботи побільшало, та поменшало вільного часу. Але все ж таки відчуваєш загрозу ззовні, наче хтось намагається тебе вигнати звідси, налякати дитину, зганьбити в очах матері. Найдивніше, що я розриваюся між батьківською хатою і своїм неіснуючим домом, як між вірністю і зрадою, спокоєм і неспокоєм, здоров’ям і хворобою, котрі мають здатність мінятися місцями.
Але той день, коли мене знову заженуть у кут, відновить мій світлий розум і тверду волю.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ДАВНО І ЗОВСІМ НЕДАВНО. Іноді з’являються люди, які шукають тільки мене, хоч я, начебто, їм непотрібна. Один чоловік приїхав дуже здалеку, разом із великим псом, щоб розповісти про дім, який він будує для своєї сім’ї. Гадаю, він уже збудував його.
Зовсім недавно незнайомий, коли я виходила з автобуса, допоміг мені нести сумку і мовчки повернувся назад, у вечірнє поле.
Хоч би де я була, мене завжди можна знайти.
ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Отже, ми маємо те, чого заслуговуємо. І матимемо завжди те, чого варті. Оце подвір’я, за межі якого я не хочу виходити, дуже маленьке. На ньому вміщаються хата, кішка, пес, кури, квіти, кущі й дерева. Цього наразі цілком достатньо. На менше я не згодна. Дивовижне відчуття того, що мене оберігає якась добра сила й повсякчас шепоче: «ТАК треба».
ТЕ, ЩО ЗВОРУШУЄ. Дуже старі люди мало говорять, їхні голоси схожі на шелест сухого листя. Здебільшого не знаєш, про що вони думають. У хаті їхні постаті зливаються зі стіною, погожого дня — з пейзажем, їх треба заново вчити ходити. Іноді вони плачуть і хочуть поцілувати тобі руку.
ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ. З’явилася сильна тяга до речей, намагання зробити все своїми руками. Речі кричать: полагодь нас, підмети, витри пилюку. Тягнуть, хапають за поли, аж доки не скінчиться день. Після заходу сонця вони втихомирюються і сплять до ранку. А я не помічаю різниці між речами і своєю донькою, яка бавиться ляльками у справжнє життя. Втім, речі не роблять нас жорстокими, коли усвідомлюєш, навіщо маєш з ними справу.
Чорний пес Циган два місяці тиняється по людях, і кожен каже, як у жорстокій казці про Телесика: «Нехай тебе задні візьмуть». Він уже втомився від цих блукань і ночує тепер у нас під хатою. Я йому даю трохи молока, зупи. Взимку він, напевно, спатиме з Марсом у буді. Цей пес не потребує багато, лише подвір’я, з якого його ніхто не гнатиме. Він дуже схожий на мене. Я теж прибилася до подвір’я, з якого мене ніхто не прожене, і намагаюся заслужити довір’я в речей, бо вони найнадійніші.
А тим часом усе ще доводиться казати людям: «Нехай тебе задні візьмуть». Хоч потім ніхто не попроситься, якщо й буде куди взяти. Єдина втіха, що я так і не навчилася просити, бо те, чого потребую, таке маленьке, що неважко самій здобути: вільні вечірні години з книжкою, кавою і чорною кішкою поруч.
ТОГО, ЩО БУЛО РАНІШЕ, не можу ніяк пригадати. Залишились окремі враження, уламки безконечних повторень: свята, будні, поїздки, зустрічі. Ті спогади потрібно довго оживляти, щоб вони задихали. А погане не хочу згадувати, бо це боляче, а отже, непотрібно.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Я дуже любила в дитинстві Новий рік. Це була єдина нагода стати такою, якою б я хотіла бути. Потайки шила собі маскарадний костюм на шкільну ялинку: знаходила на стриху старі сукенки сестер, порваний тюль. Ради тих двох годин біля ялинки я не спала вночі, уявляючи, що ще можна зробити і що знайти. Я не вміла шити, але могла зробити все, що хотіла. Тепер я розумію, що не вразити мені хотілось, не показати себе, а привести у повну відповідність зовнішню і внутрішню розкутість, бо моє дитинство було важке й похмуре, а рання юність ще гірша. Зараз я вже втомилася мріяти. Проте досі не можу без свят, маленьких, звичайно, бо великі лише побільшують мою самотність. Тішуся ними, і залюбки одягнула б на голову корону з позолоченого паперу.
ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Я б хотіла мати дім на п’ятдесят кімнат, а коло нього великий старий сад із доріжками, викладеними цеглою. Звичайно, я ніколи цього не матиму, хіба би хтось мені подарував. Я хотіла б мати маленьку хатку в лісі, щоб самій ходити по дрова, ягоди, гриби, а вечорами читати й писати. Але й це неможливо.
А чому? Світ не належить мені, але і я йому не належу. Не почуваюся перед ним зобов’язаною. У нас нема взаємної ненависті. Проте я впевнена, що подібних до мене є трохи на світі: однаково прихильних до розкоші й аскетизму, до гніву і спокою. Ми наче квіти одного виду, що виросли на різних грядках, беззахисні лише перед сліпим випадком.
ТЕ, ЧОГО СЛІД УНИКАТИ. Великого натовпу в закритому приміщенні, бо в ньому є сумісні й несумісні люди.
Речей, які плекають тіло, але шкодять душі, їх надмірність робить нас непристосованими до життя.
Людей, які кажуть: «Якби ви знали, що вчора (позавчора, колись) було!» З цими людьми завжди щось трапляється, а через те може трапитися й із вами.
Дощу, коли немає парасолі.
Раптового багатства. Воно ніколи не йде на користь.
РАНКИ, ЯКІ МЕНІ ЗАПАМ’ЯТАЛИСЯ. Мені було років чотири. Я прокинулась, але ніхто не прийшов мене зібрати. Тоді я сама вдягнула сукенку з зеленими листками й берізками і вийшла надвір. На сусідському подвір’ї яскраво світило сонце і кукурікав півень. Я побігла туди. Згадую той день кожного літнього ранку, коли виходжу з хати і бачу сусіднє подвір’я, залите сонцем.
Ранок після безсонної ночі, коли відходить біль. Нарешті засинаєш і крізь сон відчуваєш, як сонце блукає по кімнаті. Тіло огортає тепло, і ти почуваєш себе в безпеці.
Ранок, коли прокидаєшся після страшного сну і, задивившись у вікно, зразу ж про нього забуваєш. Прозорі шибки і краєвид за ними вбирають те, що зачаєне в нашій свідомості. І все ж у вікнах є щось вороже: вони поглинають надто багато, їхні хрести нагадують про Розіп’ятого.
ТЕ, ЩО ЗАВЖДИ ВТІШАЄ. Піти після важкого дня на берег річки й дивитись, як у повітрі літає пух будяків, і лише зрідка великий чорний лелека, хилячись на бік, перетинає небо. Курява полегшує біль натомлених ніг. У садах присмерк і здіймається вітер. Велике таїнство заходу сонця закінчується.
ТЕ, ЩО, БОЮСЬ, НЕ СТАНЕТЬСЯ. Чи ступлю я колись на ту гору, яка синіє далеко-далеко, округла й м’яка? Адже я дедалі частіше втомлююся і хочу мати бодай кімнату, де можна було б зачинитись на ключ і полежати, увіткнувшись лицем у подушку. Та хто знає, марную я своє життя чи ні?
ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Я не відчуваю, та й раніше майже не відчувала, ніякої наруги з зовнішнього боку. Щоб протриматись, слухаю лише власної інтуїції, тобто роблю те, що вважаю за потрібне. Я зробилася тихою й поблажливою, але мене турбує одна думка: чи це не втеча? Адже моя душа не стала від того досконалішою. Вона перестала шукати й тепер голодна.
ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ З НАМИ ВСІМА. Ми живемо в епоху варварства й абсурду. Втекти зі свого часу неможливо: ми полічені, поділені й приречені. Наші тіла страждають укупі з душею. Для себе ми можемо стати більш чи менш досконалими, але це досконалість у клітці. Найгірше, що, аби вижити як особистість, доводиться впадати в крайнощі — містику чи раціоналізм. Нехай природа прокляла нас, відлучила від себе, але чому ми не здатні узгодитися з тим світом, у якому приречені жити?
ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ПЕРЕД МОЇМИ ОЧИМА. Кактус зацвів удруге й востаннє цього літа. Запах квітки затьмарює запах фарби. Завтра вона зів’яне. Завтра я знову не зможу піти до лісу, скулена у своїй клітці, з похиленою головою, а все ж вільна, бо усвідомлюю неприйнятність речей і чужих думок. Коли я піду звідси, то візьму з собою лише запах білих лілій і квіток кактуса. Руки мої будуть вільні. Все інше я залишу без жалю.
