КІЛЬКА РОКІВ ПІЗНІШЕ, ЗОВСІМ НЕДАВНО. У старих будинках присутні тіні багатьох людей, що колись там жили. Я не боюся.

Спочатку був сон, ніби я заходжу до темної кімнати й хочу увімкнути світло. Торкаюсь чогось м’якого й вологого, чого не повинно там бути. Раптом хтось хапає мене за плечі й підкидає в повітря. Я відчуваю доторк до своєї потилиці не то дзьоба, не то носа. Ця істота вперто тягне мене до вікна, надвір. Я не можу звільнитись, запекло обороняюся, пробую перехреститись, але не можу цього зробити. Хапаю зі столу свічку, ще теплу й м’яку, — єдине, що маю під рукою. Намагаюсь обернутися, щоб побачити лице цієї істоти. Це для мене дуже важливо. Нарешті істота ніби слабне, опускає мене на ліжко й зникає перш, ніж я встигаю її побачити. Я залишаюсь зі стиснутим кулаком, у якому б мала бути свічка. Запалюю лампу. Третя година ночі. Час, коли щезають усі привиди. Боротьбою я виграла час.

ЗАХОДИ СОНЦЯ В УРОЖІ. Люблю дивитись у мілку воду, де плавають дрібні рибки, такі малі, що просвічуються наскрізь. Копають писками мул, виринають на поверхню і в жарку погоду зблискують над водою сріблястими боками. Далі — поле з травою, переповненою насінням, квіти, а там ліс, над яким синіють важкі хмари, а між ними переломлюється світло.

Люблю сидіти на терасі покинутого панського дому, на порозі забитих дошками дверей. З кожним роком бузина, ясен і черемха дедалі дужче розростаються між плитами, їхнє коріння в підвалі, темному й вогкому. З тераси видно ліс, за яким падає сонце, саме падає, ніби хтось його квапить.

З мого подвір’я теж видно, як заходить сонце. На небі відбувається справжня містерія, як на картині Альтдорфера «Битва Александра Македонського з Дарієм». Хмари збираються над лісом. Вони мають усі відтінки, крім зеленого. Небо живе тільки в цьому місці. Всюди воно блідне, сіріє. Потім настає ніч.

ТЕ, ЧОГО СЛІД ОСТЕРІГАТИСЬ. Треба уникати як надто швидкої, так і надто повільної зміни поглядів. Щось повинно лишитися в нас від Бога: мова, яку він нам дав і яку ми забули. Адже мова символів колись була спільною для всіх, доки люди не перестали розуміти одне одного й навіть себе.

Треба остерігатись надмірної праці. Іноді просто дивитись, іноді просто спати. Коли щось робиться в ім’я людства, воно неминуче обертається проти нього. Коли щось робиш для себе і близьких тобі людей чи уявних однодумців, часом помиляєшся, бо знаєш, чого вони бажають і чого бажаєш ти. Жертва повинна бути безкровною і легкою, а не знищувати чи калічити того, хто офірує, бо це все впаде каменем на чиєсь сумління.

Мої найперші дитячі роздуми над смертю були найвірніші: я не вмру, ніхто не вмре з близьких: ні мої батьки, ні сестри, ні друзі. Зараз я тільки можу продовжити цей список. І ще — хай я помру першою.

Ці думки — рештки старої мови. Нову не потрібно створювати, бо ми втратимо свій єдиний захист.

Ще з дитячих думок: треба вміти повертатись якнайшвидше і якнайпростіше. Найкраще — пішки. Я не боюсь мандрів, але, заїхавши далеко, думаю, як повернутись назад, коли відмовлять усі цивілізовані засоби пересування.

ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Я не пишу нічого нового. Все сказали до мене. Можна без кінця писати «Книгу ночі» і без кінця згадувати, що було, є і буде. Тим часом на городі відцвітуть лілеї, у лісі з’являться гриби. Моя доня підросте і взнає ще більше казок. Я знову поїду і знову повернусь. Щось трапиться зі мною, а щось з іншими. А наостанок доведеться оповісти казку про білого бичка, жорстоку і смутну.

ТЕ, ЩО ВРАЖАЄ. У липні частину гори Ласки, де було раніше пасовисько, розорали. Ми ходили по ріллі і бачили дивне каміння, жовте, як людські кістки. Поміж них траплялися скульптури: пташки, фалічні символи, півкола. Були й великі брили з витесаними ріжками. Цим скульптурам щонайменше сорок тисяч років. Люди, що їх створили, певно, молились, як і я, заходові сонця.

ТЕ, ЩО МЕНІ ЗАРАЗ ЗДАЄТЬСЯ, А МОЖЕ, Й НІ. Я — ніби острів, який омивають хвилі. Він не може пливти, бо непорушний. Я не певна, чи то достатньо тверда основа, чи просто пута на ногах. Зрештою, чи не все одно при такому стані повного розумового і фізичного знесилення, коли хочеться підвести підсумок, хто знає, чи останній, але вже не перший? І нема потреби лукавити і прикрашати себе вінками. Як-не-як, ніч. Попри жах і сумніви, вона приносить відпочинок.

ТЕ, ЩО ТРАПЛЯЄТЬСЯ ЗІ МНОЮ І З ІНШИМИ. Бувають дні, коли гарячково шукаєш спокою і відчуваєш потребу в ласці. Чекаєш тієї ночі, не дочекаєшся. Робиш усілякі справи, читаєш, пишеш, дивишся на годинника. Час тягнеться дуже повільно. Нарешті ніч вступає в свої права. Стелиш постіль, кладеш дві подушки, лягаєш першою, повертаєшся до стінки. Щосили себе стримуєш, щоб не заплакати, наче то остання ваша ніч, і завтра ви розійдетесь, розчинитесь у болотному кольорі дощового дня. І так засинаєш, як сказала би Сей Сенаґьон, із мокрими від сліз рукавами, хоч близька людина спить коло тебе, не здогадуючись, як вона тобі потрібна. Зрештою, всі ми острови в океані, аж доки нас не зруйнують хвилі і час. Острови з мокрими від сліз рукавами.

А буває інакше — коли тебе потребують, і ти намагаєшся сховати в мушлю голе беззахисне тіло, саме собі негарне, саме собі осоружне, чекаючи ранку, щоб почати яку-небудь роботу, що, хоч і безглузда, але підтримує небо над головою своїми твердими від натуги руками.

ТЕ, НА ЩО НАЙБІЛЬШЕ ЛЮБЛЮ ДИВИТИСЬ. Посеред лісової дороги запалити вогонь і підкидати в нього тоненькі сухі гілочки й торішнє листя, цінуючи кожну мить горіння.

Дивитись на дощ, який швидко минає, серед осяяних сонцем дахів. Можна йти вулицею, куди тобі треба, хоч ціль нікчемна: пошта, крамниця, афіша. А з вікон лине музика, вищать трамваї, і не треба перебігати дорогу.

Люблю дивитись на річку з висоти мосту, коли вертаюсь до Урожа. Осіннього дня річка синя від неба.

Люблю дивитись на квітку, посаджену кілька днів тому, коли вона вже пережила перше потрясіння, вчепилась за землю, не думаючи навіщо. Як і ми, люди, не знаємо, для чого дорослішаємо. Ми ростемо до смерті бодай одною гілочкою, доки не всохне все дерево.

ТЕ, ЩО ПРИНОСИТЬ ЗІ СОБОЮ ДОЩ. Холодний липневий дощ спотворює лице землі, аж шкода на неї дивитись. Пахне вогкістю в кімнатах, де досушуються речі, випрані напередодні. Вони не вміщаються на кріслах, письмовому столі, полицях із книгами і, кінець кінцем, висихають тоді, коли кінчається дощ надворі.

Ладуся починає знову цікавитися книжками і не проситься надвір. Наш пес Марс час від часу плаче, бо хоче до хати.

Але тільки в тому разі, якщо дощ падатиме цілий тиждень, по-справжньому розіллється ріка, хоч раніше їй вистачало два дні. Люди беруть парасолі, дощовики й ідуть дивитися, як жовті величезні хвилі несуть цілі смереки з гір. Вони дивляться на повінь, як японці на квітучу сакуру. Я переживаю давно знайомий стан: небажання що-небудь робити. Власне, у дощ можна тільки вдавати, що працюєш — ми не риби, щоб жити у воді. Рухи вповільнюються, коли вода підступає вище колін, а там починає збивати з ніг. Далі вона вже владарює над нашим тілом: шпурляє, як тріску, сковує пальці смертним холодом… Добре відійти від поручнів мосту і більше не дивитись у воду.

НАПІВСОННІ ВИДІННЯ, ЯКІ ДЕКОЛИ МЕНІ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ. Вже пора заснути, але свідомість ще хвилюється. Тоді, буває, з’являються видіння, схожі на кольорові слайди. Лише мить — і їх уже нема. Вони наче блискавичний спогад про те, що не відбулося.

Великий золотистий камінь у чорній оправі.

Шмат пейзажу: камені в піску.

Лице білявого чоловіка, вродливе і відштовхуюче водночас, яких не буває в дійсності.

Павук на столі.

Одним із найперших видінь був город із високими білими лілеями, котрі аж випромінювали неспокій.