Я спустився вниз, щоб перепочити, бачив, яка велика моя тінь, це нагадування про ніч. Боже, Ти відділив світло від темряви: ось вони є тут. Ти створив воду, а я покликав її собі на поміч. Що ж було далі?..

Ти насадив сади, і вони здичавіли без Твоєї опіки, бо то тяжка праця — доглядати стільки садів. Треба зрізати всохле гілля, мертві дерева, нащеплювати яблуні, обкопувати їх, збирати плоди, білити рано навесні стовбури, щоб не злазилася гусінь. А скільки мороки з бур’яном, який заглушує молоді саджанці. Треба корчувати дикі пагони бузини й ожини, нищити кропиву довкола кущів смородини і малини… Я й не помітив, як влетів до саду, паркан довкола якого похилився і зігнив.

Углибині стояв будиночок, і у ньому спалахнуло світло, бо саме зайшло сонце.

Живу в будинку, де замість скрапування дощу по даху чути кроки, грюкання дверей, сварки, і так дев’ять разів аж до неба. Чим не дев’ять кругів пекла? Сама б я мала бути десь в четвертому, коли вірити Данте, і стала б кущем, якому постійно терзають гілля. Це, певно, боляче. Але я ще жива, хоч то не моє життя, не те, яке я мала колись. Тодішнє було пов’язане з тим будинком у саду.

Теперішнє моє життя повне порожніх днів без змісту, і його треба пережити чекаючи. Чому немає бога Чекання, який сидів би край дороги під запилюженим, обшарпаним деревом і чекав дрібної жертви? Інші б квапились повз нього, а він прийняв би на себе усі чекання на світі.

А що я сьогодні чекаю? Чекаю, щоб розсіявся туман у моїй свідомості, чекаю, щоб хтось подзвонив у двері й звістив початок катастрофи.

Пора збиратись. Ще далеко до сутінків, бо літо, але у Вежі завжди холодно, мерзнуть руки. Взимку значно гірше. Іноді ми палимо невеличке багаття з уламків ящиків, кинувши туди шматок смоли. Наглядачі теж приходять погрітися. Їм байдуже, що на стінах лишаються сліди кіптяви: завтра прийдуть інші й зішкребуть її, зовсім не нарікаючи, адже кожен мусить працювати, знаючи, що пришвидшити чи сповільнити будування Вежі неможливо.

Ми всі відбуваємо покуту сізіфовою працею, щоб усвідомити, що таке абсурд і кінець кінцем перемогти його. Спочатку треба очиститись терпінням і відчаєм, щоб прийшло покоління, яке знатиме лише світлу безтурботну радість. І Вежа розтане в повітрі, не залишивши навіть тіні кіптяви у безмежному просторі.

Я б воліла нести свій камінь без свідків, бо мене оточують недовірливі люди, виплекані страхом. Вони майже не розмовляють, зате багато думають, майже не скаржаться, але й не посміхаються. Приходять і відходять — чужі одне одному. Це велика мука — терпіти таке товариство. Для того й існують наглядачі, щоб попередити самогубство. Горе тому, кого впіймають! Ліпше вдома відкрутити газовий кран…

Іноді в найтемніших закутках я зустрічаю написи: «Треба зруйнувати Вежу!», «Вежа — шлях до неба!», «Я не хочу будувати на піску» і таке інше. Але ніхто не ставить свого імені, почасти з обережності, але здебільшого тому, що у Вежі жодне людське ім’я нічого не варте.

…Сьогодні нам доводилося вигрібати сміття з кімнати: папірці, у які були загорнені сніданки, недопалки, консервні бляшанки. Дуже легка робота. Я виносила відро зі сміттям, коли мене покликав наглядач: «Підійдіть сюди!» Я підійшла. «Покажіть, що у вас там!» Я висипала сміття йому під ноги. Він подлубався у ньому кийком і сказав: «Можете забирати». Коли я нагнулась, то почула шепіт: «Точка С». Я так само прошепотіла: «Коли?» — «У минулому». І швидко відійшов.

Хоч нас і так ніхто не бачив.

Серце у мене шалено калатало. Ось воно! Наглядачі всі були на одне лице, і цього я не могла би впізнати, хоч невідомо, чи ми з ним зустрінемось.

Цей день мене стомив страшенно. Я пробувала згадувати, але на все падала тінь Вежі. Здавалось, усе довкола палало від моїх зусиль: сад, дім, у якому я жила колись… Я ледь не плакала. Адже мені були потрібні мої спогади. Я пам’ятаю, як ставила на стіл їжу, мила посуд, якого було забагато для мене одної. Зразу ж починала боліти голова, наче від удару. Я прихилилась до стіни і заплакала, адже мене силували згадати, використовували як річ, нічого не пояснюючи.

«Ви плачете? — торкнувся хтось мого плеча. — Може, вам чимось допомогти?»

Я озирнулась. Нікого. Нарешті я збагнула, що ці слова з мого минулого, і втерла сльози. На стіні було мереживо з тонких тріщин, наче павутиння. Вони не були глибокі й нічим не загрожували Вежі. Навіть якби загрожували, я б все одно нікому про це не сказала.

Отже, я влетів у відчинене вікно. Повітря пахло бузком, аж перехоплювало і стискало серце. Невідомо, чи я опинився у чиємусь сні, чи це були справді реальні сутінки. Я ж повернувся з Острова, де все це не має значення, та й сутінки — такий час, коли межі реального й нереального перестають існувати. Якби я одразу потрапив у справжній людський світ, то, певно, зазнав би шоку. Такий перехід дуже важкий і болісний.

Я знав, що поверненням з метафізичної пустелі завдячую цьому старому й занедбаному садові та будинку, у якому щойно хтось увімкнув світло. Я влетів у вікно, наче тікав від когось. Жінка, яка сиділа коло печі з книжкою в руках, здригнулась і підняла голову. Вона не могла мене бачити, але відчула присутність іншої істоти.

Я примостився на шафі, зверху якої лежала купа книжок. Від печі йшло лагідне тепло. Хоч я й нагрівся у пустелі на сто років уперед, воно мені не зашкодило. Тут мені нічого не загрожувало, однак я не міг заснути, не роздивившись усе як слід. Молода жінка читала книгу. На плиті грівся чайник. На столі під серветкою лежав нарізаний хліб. За вікном мовчала темрява. Жінка зачинила вікно, затягнула короткі білі занавіски. З того, як вона нетерпляче і щораз частіше позирала на годинник, я зрозумів, що той, кого вона чекає, затримується. Я поринув у сон під тоненький посвист чайника, і був він такий блаженний, солодкий, що міг тривати вічність.

Прокинувся вранці. Жінки не було, лише кілька брудних тарілок лежало в мисці для посуду. Я пошкодував, що не побачив чоловіка цієї жінки. Мені не хотілось нікуди летіти, тож я залишився тут, утішаючись спокоєм і сном. Байдуже, куди я потрапив і в який час. Після Острова спершу погано орієнтуєшся. Це зайвий доказ, що існує безліч різних світів і в сумі вони дають вічність.

— …мені досить. Хай лишається все так, як є. Я не змінилась, і це найголовніше.

— То лише здається, що тебе залишать у спокої. Вони знають, що ти моя дружина.

— Чому ти не подумав про мене?

— Спершу це виглядало цілком невинно: старі друзі, кодекс честі. Ти сама знаєш, що треба доглядати свій сад. Він затуляє те страхіття, яке ми приречені будувати. Я не хочу, щоб наші діти були рабами.

— А може, її збудують до того часу?

— Її ніколи не збудують. Існує один лише вихід: змінити самих себе. Але як це зробити, ніхто не знає. Цього чекають усі, навіть найвищі чиновники. Немає людини, яка б про це не думала. Послух, дисципліна, які ми так ненавидимо, — це і є Вежа. Коли з’явиться інша свідомість, вона зразу ж охопить усіх звиклих до послуху.

— Тепер мусимо працювати чотири дні на тиждень.

— Думаєш, вони не відчують рано чи пізно твоєї ненависті? Зрештою, може, мені вдасться отримати дозвіл і на виїзд. Або втечемо. У мене є друзі, які б нас переховали. Але це не вихід.

— Так.

— Свобода — як вода у пустелі. Вона викликає заздрість у тих, хто нею володіє. Ми не такі, як усі: маємо свій сад, хоч і занедбаний, але чудовий. Зараз його осяває місяць. Коли я йшов до тебе, всюди пахло бузком, а перед вікном літали нетлі й хрущі.

Подібну мить можна розтягнути на ціле життя. Мені байдуже, що зі мною трапиться. У пам’яті завжди знайдуться місця, куди можна повернутись. Ти ніколи не зникнеш, ні дім, ні сад, ні ця ніч. Усе це житиме після мене. Розумієш, настає час, коли спогади стають реальністю…