ТЕЛЕФОН
До Виконкому сторожем Мешелика взяли...
Старанно дід почав сторожувати:
З столів папери позмітав,
Ганчіркою ізмив столи,
Підмів — і вклався спати.
Коли це: — «дзень-дзелень!..»
(— А щоб тебе скрутило!
Чи це ще спать не час,
Нечистая ти сило?)
Мешелик з лави — скік!
І в телефонну будку рік:
— Чи день, чи ніч, чи літо, чи зима,
Тобі, дзвонарику, пори нема!
Чи ці дзвінки, як і чумацькі казани,
Що в них і день, і ніч дзвони собі й дзвони;
У волости нікого вже нема.
Та нащо-ж калатати?!
І він уклався знову спати
На тверду лаву...
Але дзвонар ловив, як видно, ґави,
Що дідового слова не дочув
Та й знов крутнув:
«А, діду, дзень-дзелень!...»
(— А руки-б тобі в корч. А, келеп тобі в пень!
Дзвонить його нечиста сила пхає...)
— Товаришу який! Чи може — господин,
У волости, їй-бо, нікого вже немає —
На що-ж на зло крутить?..
(Не сукин-же ти син?)
І знов дідок посунув ноги
Під сірячину вбогу...
Але він спокою не мав;
«Дзвонар» — вже втретє калатав:
«А дзень, діду, дзелень,
— Який сьогодні день?...»
Тепер Мешелик не кричав,
Він без гарячки встав,
Ганчірку мокру взяв
І на дзвінки поклав...
— Тепер, крути, гони,
Дзвони тепер, дзвони...
Пішов і ліг.
Те писар підстеріг!
І зняв на другий день Мешелика на сміх...
Але свобідно-б міг
Замість глумити,
Старого діда научити,
Як в телефон той говорить:
Куди кричать, а що крутить...
Багато в нас таких бува,
Що в них розумна голова,
Вони письменні, вчені ґулі,
А темним всюди сучать дулі!
Володимир Ярошенко.
___________________________________________________________
ПО ДІЛОВОМУ
Куркулиха: Дай нам боже.
Куркуль: Дурна! Ти вперед спитай під які відсотки?
___________________________________________________________
ПРИНЦИПІЯЛ
– Навіщо ви дзиґарі переводите?
– Сьогодні, бачите, зав наш, не вам кажучи, трохи спізнився, так треба, щоб не було йому запізнення.
___________________________________________________________
У КАНЕВІ
Пароплав зробив своє «джу-у-у», подався наперед, назад, передом, задом, — і ми прибились до пристани.
Я побожно перехожу місточок пароплава і я вже на Канівській землі. Але що таке? Я не бачу перед собою ні Тарасової могили, ні Канева?..
Ага, до могили — ліворуч, до Канева — праворуч. Розуміється, я не зраджу своє національне походження й спочатку піду до могили, а потім уже до мого приятеля Омелька Остаповича Покрутивуса. Іду. Власне, стрибаю через калюжі, болото, рівчаки. На мою душу (це в тому разі, коли я не походжу від мавпи, бо в них нема душ) лягає спокій і блаженна сумирність. Канів... Що далі я йду, що більше мені відповідають стрічні молодиці та дітвора: «Та отам-о, за крайньою хатою на гору — і могила», моє серце розкладається на класові й національні атоми, і мені кортить заспівати на все горло, щоб через Дніпро, кручі, лани, аж до самої Чернечої гори долетіло:
«Спи, Тарасе, тихо, тихо,
Поки бог розбудить»...
Але мій скепсис перетяв усе. Перше — що з пісні слова не викинеш, отже треба, виходить, співати «з богом», коли я сам читаю лекції з антирелігійної пропаганди? Мене виводять із нього непорозуміння молоді голоси екскурсантів із Черкас:
Ми дєті тєх, кто виступал
На бой с Центральной Радой, —
Свой паровоз он оставлял
І шол на барікади...
Щоб одігнати нависне оте «Спи, Тарасе», я теж і собі здитинююсь, почуваю, ніби мій батько і справді їздив па паровозі, а не на возі, і про себе підтягаю:
«Наш паротяг, лети вперед...»
Мої ноги хоробро тепер товчуть болото, я приношу на офіру (не знаю — кому чи чому) свої задрипані штани, що забруднились по коліна, але йти все-ж таки далеко. Я дивуюся з місцевої влади, — яке безладдя. Треба було або могилу ближче до пристани присунути, або пристань до могили, а то не можна-ж, як собі не хочете, примушувати прочан іти аж яку версту чи пак кілометр із гаком.
Але позаду знов зриваються:
«Більше надії брати.
Місця сумніву нема,
Сміло й твердо іти,
Просто ступать до мети...
Це якраз до речи. Дуже розумна пісня. Її тільки й треба співати, коли вирушати в далеку, непевну дорогу. Але ось і мета. Я вистрибом перебігаю на східці, але тут далеко не вбіжиш. У-ух! Зате я задоволений. Справді, навіть дійсно — гора, як гора (що вона Чернеча, це й на суді не доведеш), а на горі — могила. Тільки, що таке? Бачу п’єдестал, бачу кожуха й шапку, а Тараса нема... Дивно... А може отой кирпатий дядько під шапкою і є Тарас? Я підхожу ближче й читаю на таблиці:
Тарас Шевченко.
А-а-а!.. Ну, як написано, що — Шевченко, значить він. Брехати не будуть. Він, він... Я сідаю на ослінчику передихнути, але на мене вже кокетуючи дивляться із стовбчика вирізані літери:
«17 іюня 1925 г. были Нина и Коля».
До них вдерся лобурякою і наш:
«був Степан Мірошниченко».
Я не можу втерпіти, щоб не позначити цей славетний день, коли сюди принесло й мене, добуваю ножика й видряпую:
«Тут сидів Петро Котик, вітайте наших із Пирятина».
Я позначив тут свій слід і йду до хати, бо в хаті — дід. Дід над усіма дідами, що є на Україні. Та є в нас «кооперативний дід», то «комнезамівський», то «дід побутового театру», — в «Плузі» ще, правда, немає діда — там «папаша», бо молоді ще, не доросли до трактора, а тут вам — Шевченківський дід. Так би мовити — Всеукраїнський дід.
— Доброго здоров’ячка, товаришу діду!
— Здоровенькі були, здоровенькі...
Дід у білому піджакові для чогось раптом устав, зайнявся:
— А ви скудова?
— З Київа.
— А-а-а, з Київа... Це добре, що з Київа... Воно правда...
Дід запитливо перебігає сіренькими очима крізь окуляри від моєї вишиваної сорочки з краваткою до комсомольської кепки, і видимо, ніяк не може орієнтуватися — чи власть, чи з «громадян»? Але я вже добре знаю: раз я оце стою лицем до села й спиною до Канева, значить я повинен переводити «змичку» й через це я перехожу до національних справ:
— Східці, діду, на могилі того... попсувались дуже... Сам чортяка, не вам кажучи, ноги поламає...