Правда й те, що безпритульний велетенко вже назначив оком місце, де він сидітиме на задній ресорі лінійки, коли селянин Черепаха приверне всю свою увагу своєму вірному коневі Володьці, бо безпритульний велетенко вирішив виїхати на курорт через Ростів чорноморським експресом. Правда й те, що сонце вже скрадалося підліссям, шукаючи в цьому ундервуді грибів,* і продиралося буйними кущами, не хряснувши гілочкою, не зашелестівши листком, як дика, обережна, хижа, насторожена оранжева тарілка.

Всьому тому правда, і сонце справді тихо скрадалося крізь кущі. Була пора їхати, але кущі раптом хруснули, і в них з'явилися дві маленькі блискучі рихви діяметром кожна в 17,2 мм, це був зауер, а за зауером виткнулась чорна постать в еспанському сомбреро — чорний бриль насунутий був постаті на самі брови, а чорні брови зсунуті над носом. За постаттю виткнувся з кущів рудий сетер Родольфо, стримуваний коло хазяїнової ноги еспанськими прокльонами: — за ногу, херес мадейра, естевано деля мадре, за ногу!

II

— Стій! грізно мовила постать у сомбреро. Група, що збиралася від'їздити, застигла в жахливому очікуванні смерти. Доктор Леонардо зробив був рух уперед, але прекрасна Альчеста схопила його за рукав. Студент Перебийніс знизав плечима. Добрий древонасадець хотів щось сказати, але своєчасно осікся і облизав язиком неголену верхню губу. Селянин Черепаха закляк з хомутом у руках. Безпритульний велетенко заповз у кущі. Тільки вірний кінь Володька нахабно фаркнув та, штовхнувши головою в пузо селянина Черепаху, переступив голоблю і знову взявся щипати траву.

— Я скажу вам, — мовила постать голосом, від якого кров захолола в жилах, — чого я вас затримав. Але попереду я поснідаю. Я Дон Хозе Перейра!

Треміт перебіг лицями людей. Ніхто не зрушив пальцем — відомо було з газети «Воче-Дель-Пополо», що Дона Хозе Перейра убито в херсонських степах.

Тим часом мертвий гість почав робити собі сніданок. Як за життя свого він найбільше полюбляв національну еспанську страву олла потріда, де основним інґредієнтом увіходив еспанський перець.

З брезентового рукзаку він висипав з півцеберка стрючкового перцю. Покришивши зелений перець, він усипав його в манірку, посолив з похідної перцівниці чорним перцем, узяв у руки часопис «Червоний Перець»,* і став їсти, зачитуючи вголос фейлетони.

— Ото я предлагаю, свій чоловік! — сказав ухвальним тоном добрий древонасадець. — Закуску понімає правильно. Тільки ж чарки він не випив. Чи може він уже прийшов під чаркою?

Але Дон Хозе Перейра не відповів нічого, тільки похмуро здвигнувши бровами, грізно їв перець далі. Коли душа його проперчилася аж углиб до самих п'ят і мозок перейнявся перцем фейлетонів ущерть, він підвівся і знов скерувавши зауерівські чоки на безпомічну групу людей, сказав з перцем у голосі: «Не через те я затримав вас, що прекрасна Альчеста, яку я над усе кохаю, над усе, крім полювання і революцій, ненавидить мене. Не через те я затримав вас, що учений доктор Леонардо умисне був поставив свого зауера на коміс у барсельонському маґазині тільки для того, щоб тим зауером відвернути мою увагу від незрівнянних форм прекрасної Альчести, цілком правильно розрахувавши, що блискучі його дула замінять мені її груди, що шийко його ложі в моїй руці лежатиме як її — ах! витончена рука, що сама ложа, на яку лягатимуть мої лиця, заступить мені шлюбне ложе з прекрасною Альчестою.

Але й не через те я затримав вас, що убитий куркулем Щовбом, я тепер мертвий, хочу мертвити все живе.

Мене вбито не в херсонських степах, як знову безпідставно і фалшиво інформувала вас газета «Воче-Дель-Пополо». Для того й газети в буржуазії, щоб брехати. Куркуль Щовб, націляючи вночі в мою голову, влучив в гарбуза і розколов його сокирою. Якийсь дрюк, покинутий дідом у гарбузинні, показався йому за мою рушницю, а саме гарбузиння він узяв поночі за мої чорні вуса і еспаньйолку.

Я ж утік і подався до Еспанії. На жаль, Альфонса скинуто без мене. Правда, я управився в метушні дуплетом підстрелити двох генералів, з яких один уже вмер, а другий підранок і втік через станційні лози на сухе. Убитого я роздивився — це знову був, о прокляття фортуни! одставний і майже нешкідливий генерал.

Така доля неорґанізованого, анархічного революціонера. На тій самій станції сідав у потяг генерал Санхурхо, що оце недавно провалився з монархічним путчем.* Його спробу провалила еспанська компартія. Херес мадейра! Я міняю віхи. Нема революціонерів крім комуністів. Ми анархісти-тираноборці — нікчемні кустарі проти них.

Тож, як сказано, я живий і ще стрілятиму!

III

Всі знов застигли в фатальному чеканні. Цей плутаник міг, бува, вбачити в дачній групі диких качок або й реставраторів еспанської монархії і, підстібуваний перцем у душі й тілі, міг поперчити всіх добрим шротовим дуплетом. Отже добрий древонасадець не міг довше стерпіти і виступив з зауваженням.

— Глисти, — сказав він, — потрібні для чоловіка, як усе одно камінь до млина. Вони, ті глистюки, перемелюють їдло. Кажуть докторі, що від того шкода для чоловіка. Брехня, я вам скажу. Це від докторя шкода. От я питаюся в вас, хто зліший, вовк чи докторь?

— Доктор, — одказав учений доктор Леонардо, задоволений з переміни теми.

— От! — сказав добрий древонасадець. — А чому? От ви мені скажіть, як ви єсть учений чоловік, чому докторь зліший од вовка? Не знаєте?

— Не знаю, — признався доктор Леонардо. — Хіба що є відповідна ріжниця в рефлексолого-фізіологічних габітусах вовка і доктора.

— Не те. А от просто: вовк заріже та й потому, а докторь заріже ще й гроші візьме за це. А от…

— Вибачте, добрий пеоне, — мовив Дон Хозе Перейра. — Сховайте вашого глиста й слухайте, бо я ще не скінчив.

— Отже я затримав вас не через особисту ворожнечу до доктора Леонардо, хоча вона є в моїй душі (при цьому Дон Хозе Перейра зробив красномовний жест зауером у бік доктора Леонардо, а той тільки знизав плечима), і також не через те, що мене вбито в херсонських степах, а з цілком іншої причини.

Вам не можна їхати на станцію. Той самий могутній вершитель моєї й вашої долі, що примусив мене, тираноборця, тікати в херсонськім степу від куркулів на сміх усій читацькій публіці, той самий, що так довго не давав з'єднатись докторові Леонардо з прекрасною Альчестою, що деяким читачам аж слина звисала з губи, той самий творець не може пустити вас на станцію. Редактори й критики б ззіли того творця живцем, щоб він примусив пролетарського студента Перебийноса платити Черепасі аж про три карбованці за підводу.

Отже студент Перебийніс піде на станцію пішки і переживе при цьому все, що належиться йому пережити згідно з пляном. Доктор Леонардо і прекрасна Альчеста з'єднаються нарешті (при цих словах прекрасна Альчеста соромливо сховала личко між небувалих долонь) в хаті доброго древонасадця на розраду здоровим, повним життям читачам цієї їхньої повісти. Безпритульний велетенко, замість їхати на Ростів, поїде експресом на Москву.

А селянин Черепаха сьогодні вип'є, а взавтра сонний і хмільний, привезе сюди в Слобожанську Швайцарію цілий букет справжнього, свіжого нового життя — якого саме, я зараз не уповноважений викривати.

— А тепер прощавайте ті, кого я любив, і ті, кого я ненавидів. Моє місце тепер у Еспанії і навіть творець мій, вершитель судьбів моїх і фортун, не сміє мене тут затримувати. Прощайте.

Дон Хозе Перейра глибоко зідхнув і провалився, як стояв, в тартарари.

IV

Немов уражені громовицею, стояли герої цієї повісти. Перший опам'ятався учений доктор Леонардо і блискавично одшукавши флякони з йодом і касторкою, кинувся допомагати своєму ворогові. Але було вже пізно. Дон Хозе Перейра з рудим сетером Родольфо, з зауером, з часописом «Червоний Перець» без сліду згинув у тартарарах. Всі тільки чхнули по разу від слідів перцю, та десь глибоко внизу ніби чути було слабкий відгомін ходи й вигуків: «За ногу, херес мадейра, естевано деля мадре, за ногу!» Але й цей відгомін скоро завмер у чорних надрах тартарар.