— Тримайте злодія! Злодія! Тримайте убивцю!
Усі разом наздоганяють Жака. Коробейник кинувся до нього, але Жак почастував його закаблуком так, що той укрився п'ятами, але кричав невгаваючи:
— Шахрай, махляр, негідник! Віддай мого годинника, ти віддаси його, ще й на шибениці зависнеш…
Жак, заховуючи спокій, звернувся до юрби, що дедалі більшала, і мовив:
— Тут є суддя в поліції, ведіть мене до нього; там я доведу, що я не шахрай, а от чи він чесний, то побачимо. То правда, годинника я в нього взяв, але це мого пана годинник. Мене в цьому місті знають, позавчора ввечері ми прибули сюди з моїм паном і спинялись у пана губернатора, пайового давнього приятеля.
Я не сказав вам раніш, що Жак зі своїм паном проїздили через Конш і замешкали в тамтешнього губернатора, бо раніш це не спало мені на думку.
— Ведіть мене до пана губернатора, — казав Жак злазячи з коня.
Він з конем і коробейник стали в центрі походу. Вони йшли і прийшли до воріт губернаторського будинку. Жак з конем і коробейник увійшли, тримаючи один одного за петельки. Юрба лишилася на вулиці.
Що ж робив тим часом Жаків пан? Він заснув край великого шляху, накинувши вуздечку на руку, а кінь попасався в траві круг сплячого, скільки дозволяла довжина вуздечки.
Побачивши Жака, губернатор скрикнув:
— А, це ти, мій бідний Жаку! Що привело тебе сюди самого?
— Годинник мого пана: він забув його, повісивши на ріжок каміна, а я знайшов його в коробі ось цієї людини; а також наш гаман, що я забув у головах ліжка; він знайдеться, якщо ви накажете пошукати…
— І якщо так написано на небі, — додав суддя.
Він зразу звелів покликати свою челядь, і зразу коробейник сказав, показавши на високого шалигана, нещодавно найнятого:
— Оцей продав мені годинника.
Суддя, прибравши суворого виразу, сказав коробейникові й лакеєві:
— Обидва ви заробили на каторгу, ти — за те, що продав, а ти — за те, що купив годинника… — До лакея: —Віддай йому гроші і негайно скинь убрання… — До коробейника: — Забирайся мерщій геть з цього краю, якщо не хочеш сісти тут навіки. Ви обидва таке діло робите, яке призводить до лиха… Тепер ідеться про твого гамана, Жаку…
Та, що привласнила його, зголосилась без запрошення — висока ладна дівчина.
— Гаман, пане, в мене, — сказала вона своєму господареві, — але я не вкрала, він сам мені його дав.
— Я вам дав гаман?
— Атож.
— Може бути, тільки хай чорт мене забере, коли я про це пам'ятаю…
— Ну, Жаку, не з'ясовуймо цього далі, — сказав де нього суддя.
— Пане…
— Вона ж гарна й, бачу я, здатлива…
— Присягаюсь вам, пане…
— Скільки було в гамані?
— Ліврів дев'ятсот сімнадцять.
— Ох, Жавотто! Дев'ятсот сімнадцять ліврів за ніч — це забагато для вас і для нього. Дайте мені гамана…
Висока дівчина віддала панові гамана, а той вийняв з нього шестифранковик.
— Маєте, — сказав він, кинувши їй гроші, — оце вам за послуги. Ви варті кращого, але не для такого, як Жак. Бажаю вам удвоє більше щодня, тільки не в моїй господі, чуєте? А ти, Жаку, сідай мерщій на коня й вертай до пана.
Жак уклонився судді й мовчки пішов геть, але сам собі казав:
— Нахаба! Дурисвітка! Виходить, так на небі написано, щоб хтось ночував з нею, а Жак щоб платив?.. Та заспокойся, Жаку, — хіба ж не велике тобі щастя, що завернув панового гамана та годинника, ще й так дешево відбувся?
Жак сідає на коня й розтинає стовпище, що зібралося коло будинку судді. А що йому прикро було, що стільки люду мають його за шахрая, він добув годинника з кишені й поглянув, котра година. Потім підострожив коня, що з цього дива помчав як шалений. Бо звичайно Жак цілком здавався на його волю в їзді, уважаючи за недоречне спиняти його, коли він біг, і підгонити його, коли він ішов поволі.
Нам здається, що ми керуємо долею, але завжди керує нами вона, а долею для Жака було все, до чого він торкався й наближався — кінь, пан, чернець, собака, жінка, мул, ворон. Отож, кінь щодуху мчав його до пана, що заснув край шляху, накинувши вуздечку від свого коня на руку, як я вже казав. Тоді кінь був при вуздечці, а коли прибув Жак, вуздечка лишилась на місці, а коня вже не було. Певно, якийсь шахрай підкрався до сплячого, тихцем перерізав вуздечку й забрав тварину. Від тупоту Жакового коня пан прокинувся, і перше його слово було:
— Іди, іди, псявіро, ось я тобі…
Тут він узявся позіхати на ввесь рот.
— Позіхайте, позіхайте, пане, досхочу, — сказав йому Жак, — тільки ж де ваш кінь?
— Мій кінь?
— Атож, кінь…
Помітив тоді пан, що коня в нього вкрадено, і намірився вже оперіщити Жака вуздечкою, але той сказав йому:
— Стривайте, пане, у мене не такий сьогодні настрій, щоб терпіти побої; перший удар прийму, але, присягаюсь, за другим підострожу коня, і лишайтесь тут здорові…
Ця Жакова загроза зразу втишила панові гнів, і він спитав лагідніше:
— А годинник?
— Ось він.
— А гаман?
— Ось він.
— Довго ти прогаявся.
— Не дуже, бо діла багато було. Ось слухайте. Я їхав, бився, збурив усіх селян у полі, збурив усіх жителів у місті, мене прийняли за злодія з великого шляху, повели до судді, вчинили мені два допити; через мене двох людей замалим не повісили, вигнали одного лакея й одну покоївку; обвинуватили мене в тому, що я ночував із кралею, якої я ніколи в вічі не бачив, а проте мусив заплатити; і ось я приїхав.
— А я, чекаючи тебе…
— На небі написано, щоб ви, чекаючи мене, заснули і щоб у вас украли коня. Що ж, пане, годі про це гадати! Кінь пропав, а може, на небі написано, що він і знайдеться.
— Коню мій! Мій бідний коню!
— Хоч ви й до завтра лементуватимете, користі з того не буде.
— Що ж робити?
— Я візьму вас на крижі, або, коли вам більше до вподоби, скинемо чоботи, почепимо їх до мого коня на сідло, а самі рушимо пішки.
— Коню мій, мій бідний коню!
Вони вирішили йти пішки; пан скрикував уряди-годи: «Коню мій, мій бідний коню», а Жак розповідав докладніше про свої пригоди. Коли він дійшов до дівчининого звинувачення, пан сказав йому:
— Ти й справді, Жак, з нею не ночував?
Жак. Ні, пане.
Пан. А заплатив їй?
Жак. Напевне.
Пан. Мені один раз ще гірше довелося.
Жак. Заплатили, переночувавши?
Пан. Так воно й було.
Жак. Може, розкажете?
Пан. Перш як починати історію мого кохання, треба кінчити історію твого. Атож, Жаку, твого кохання, яке я матиму за перше і єдине у твоєму житті, не зважаючи на пригоду з покоївкою коншського губернатора, бо коли ти й заночував із нею, то не став від цього закоханим. Адже щодня ночують із жінками, яких не кохають, і не ночують із жінками, яких кохають. Але…
Жак. Що там за але?
Пан. Коню мій!.. Не гнівайся, Жаку, друже мій, постав себе на місце мого коня, припусти, що я втратив тебе, і скажи мені, хіба не став би ти більше мене шанувати, коли б почув мої крики: «Жаку мій! Мій бідний Жаку!»
Жак посміхнувся і сказав:
— Я спинився, здається, на розмові мого хазяїна із жінкою тої ночі, що настала після мого першого перев'язання. Я трохи заснув.
Пан. Природна річ.
Жак. Прокинувшись, я відсунув заслону й побачив, що хазяїн із жінкою та хірургом нишком розмовляють коло вікна. Після того, що я почув уночі, мені неважко було здогадатись, про що там була мова. Я кашлянув. Хірург сказав чоловікові:
— Він прокинувся; сходіть-но, куме, до льоху, вип'ємо чарку, це додає певності руці; потім я зніму перев'язку, а там далі побачимо.
Пляшку принесли й випили, бо мовою митців випити чарку — це є, щонайменш, спорожнити цілу пляшку; тоді хірург підійшов до мого ліжка й запитав:
— Ну, як уночі було?
— Непогано.
— Вашу руку… Добре, добре, пульс непоганий, жару вже майже немає. Треба побачити коліно… кумо, — сказав він до хазяйки, що стояла в ногах мого ліжка за заслоною, — допоможіть нам…
