— А тільки вони й надають мені сили, підтримують у моєму намірі. Хоч би що там мені закидали, але моральність мою поважатимуть. Ніхто, щонайменше, не скаже, що з чернецтва я пориваюсь через якусь безпутну пристрасть: я нікого не бачу, нікого не знаю. Я хочу бути вільна, бо своєю волею я пожертвувала не з власного бажання. Ви прочитали мою заяву?

— Ні, пакет, що ви його дали мені, я розпечатала, бо він був без адреси і я спочатку подумала, що він призначений мені. Але з перших рядків побачила свою помилку і далі не читала. Яке щастя, що ви віддали його мені! Ще хвилина — і його знайшли б у вас… Але година нашого стояння кінчається, припадімо ж ниць. Нехай ті, що заступатимуть нас, застануть нас у належному стані. Просіть у Бога, щоб просвітив вас і керував вами. Я теж молитимусь і зітхатиму разом з вами…

На душі в мене трохи полегшало. Моя товаришка молилася стоячи. Я ж чолом припала до останньої приступки перед олтарем, а руки простягла по вищих приступках. Здається, я ніколи не зверталась до Бога з такою радістю й запалом. Серце моє калатало. На мить я забула про все навкруги. Не знаю, чи довго я пробула в такому стані і чи довго пробула б іще в ньому. Але для моєї товаришки й двох черниць, що прийшли, я була, треба гадати, видовищем зворушливим. Коли підвелася, я думала, що коло мене нікого немає. Я помилялася, — вони втрьох стояли позад мене й плакали. Вони не зважились потурбувати мене й чекали, аж поки я сама вийду з надпориву й захвату, в якому я була. Коли я обернулась до них, то, певно, на обличчі в мене було щось величне, як судити по їхньому враженню. До того ж вони казали, що я нагадала їм тоді нашу стару настоятельку у ті хвилини, коли вона розраджувала мене, і що їх обійняло таке саме тремтіння, коли вони на мене дивились. Якби я мала нахил до лицемірства й фанатизму й захотіла грати роль у монастирі, то цілком певна, що в цьому мені пощастило б. Моя душа легко займається, захоплюється, зворушується, і добра настоятелька не раз казала мені, цілуючи, що ніхто так не любить Бога, як я, що в мене серце з тіла, а в інших — з каменю. Річ певна, я почувала, як легко я переймалася її надпоривом, коли вона молилася вголос. Я іноді й сама починала говорити, підхоплювала нитку її думок і ніби з натхнення висловлювала частину того, що вона сама сказала б. Інші слухали її мовчки або проказували за нею. Я ж уривала її, випереджала чи говорила разом з нею. У такому стані я сама лишалася дуже довго, але, мабуть, почасти підтримувала його в настоятельці, бо ж видно було, що інші говорять до неї, а вона — до мене. Але до чого все це, коли не маєш покликання?..

Коли кінчилося наше стояння, ми дали місце тим, хто заступив нас. На прощання ми з моєю молодою товаришкою дуже ніжно обнялися.

Ця сцена коло Святих дарів не лишилася непоміченою в монастирі. Додайте до цього мій успіх на вечірні в чисту п'ятницю — я співала, грала на органі, здобула оплески. О, безглузді голови чернечі! Я майже нічого не зробила, щоб замиритися з громадою. Вони самі до мене прийшли, настоятелька найперша. Кільком мирянам захотілося познайомитися зі мною. Це дуже сприяло моїм намірам, тож я й не відмовилась. Я побачилася з головою суду, з пані де Субіз[24] і багатьма чесними людьми, ченцями, священиками, військовими, суддями, побожними жінками, світськими жінками, а серед них і з тими вітрогонами, що ви називаєте «червоними закаблуками»[25] — їх я зразу й спровадила. Я була прихильна лише до тих знайомств, що не могли накинути на мене ніякої тіні; решту полишила тим нашим черницям, що не були такі перебірливі.

Забула вам сказати, що першою ознакою зичливості до мене було те, що мене знову оселили в моїй келії. Я зважилась попросити назад портрет колишньої настоятельки, і мені не зважились у цьому відмовити. Він знову посів своє місце біля мого серця й лишиться там, поки мого життя. Щоранку мій перший рух — піднестися душею до Бога, а другий — поцілувати портрет; коли я хочу молитися й почуваю байдужість у душі, то знімаю його з шиї, ставлю перед собою, дивлюся на нього й надихаюсь. Дуже шкода, що ми не знаємо святих осіб, чиї ікони поставлено нам до поклоніння. Вони справляли б на нас зовсім інше враження, не лишали б нас такими холодними коло своїх ніг чи перед собою, як тепер буває.

На свою заяву я дістала відповідь від пана Манурі[26], не сприятливу і не безнадійну. Перед тим як висловитись остаточно про мою справу, він зажадав силу пояснень, що їх важко було дати, не побачившись, тому я відкрила своє ім'я й попросила Манурі приїхати до Льоншану. Цим добродіям зрушитися важко, проте він приїхав. Ми розмовляли дуже довго, домовилися про листування, щоб його запити певно доходили до мене, а мої відповіді — до нього. Зі свого боку, я весь час, поки він провадив мою справу, використала на те, щоб прихилити до себе інших, зацікавити їх своєю долею і заручитися підтримкою. Я назвала себе й розказала про своє життя в батьківському домі, про муки в монастирі, про свій протест проти постригу, про перебування в Льоншані, про своє послушенство, постриг і про жорстоке поводження зі мною з того часу, як я дала обітницю. Мене жаліли, запропонували допомогу. Зичливість, яку виявляли до мене, я попросила зберегти до того часу, коли буде в ній потреба, а докладніше не пояснювала. У монастирі ні про що не знали. Я дістала з Рима дозвіл просити про скасування обітниці. Це я негайно й зробила для всіх зовсім несподівано. Уявіть, як здивувалася настоятелька, коли їй подали від сестри Марії-Сюзанни Сімонен протест проти обітниці з проханням покинути чернецтво й вийти з монастиря, щоб розпорядитися собою по своїй волі.

Я, звісно, завбачала, що натраплю на різні перешкоди — з боку законів, з боку монастиря й з боку сполошених зятів та сестер. У їхніх руках було все родинне майно, а я, звільнившись, могла б заявити на нього серйозні претензії. Я написала сестрам, благала їх не чинити ніяких перепон моєму виходові з монастиря, зверталася до їхнього сумління, посилаючись на недобровільність своєї обітниці, пропонувала їм підписати акт зречення спадщини батьків, всіляко переконувала їх, що дію не з помсти. На їхні почуття я не зважала. Пропонований від мене акт не мав сили, якби був підписаний у чернецтві, а для них дуже непевним було, чи потверджу я його на волі. Та чи й пасувало їм пристати на мої пропозиції? Хіба годилося їм покинути сестру без пристановища й грошей, а самим користуватися її майном? Що скажуть люди? Чи ж зможуть вони відмовити, якщо вона прийде просити в них шматок хліба? А коли їй заманеться вийти заміж, то хто може поручитися за її чоловіка? А коли ще діти в неї будуть… Треба всіма способами перешкоджати цій небезпечній спробі. Ось що вони скажуть і зроблять.

Одержавши мою заяву, настоятелька відразу ж прибігла до мене в келію.

— Як, сестро Сюзанно, — сказала вона, — ви хочете покинути нас?

— Так, паніматко.

— І хочете зректися обітниці?

— Так, паніматко.

— Хіба ви не добровільно дали її?

— Ні, паніматко.

— Що ж вас примусило?

— Все.

— Батько?

— Так.

— Мати?

— Так само.

— Чому ж ви не заявили про це біля підніжжя олтаря?

— Я так себе почувала, що й не пам'ятаю, чи була при тому.

— Що ви кажете!

— Правду кажу.

— Як! Хіба ви не чули, коли священик запитав вас: сестро Сюзанно Сімонен, чи даєте ви Богові обітницю покори, чесноті й бідності?

— Не пам'ятаю.

— І ви відповіли тоді — так.

— Не пам'ятаю.

— І ви гадаєте, що вам хто-небудь повірить?

— Повірить чи ні, але правда лишиться правдою.

— Люба дитино, коли б на такі заяви зважали, подумайте, які були б з того зловживання! Ви зробили нерозважний крок, захопилися почуттям помсти, ваше серце вразили кари, на які ви самі наражалися; ви подумали, що їх досить, щоб зламати обітницю, — помиляєтесь, це неможливо ні перед людьми, ні перед Богом. Згадайте про те, що присягопорушення — це найтяжчий злочин і що ви вже зробили його в серці своєму і хочете довершити його.