Жак (буркнувши крізь зуби: «Ти мені заплатиш за цей портрет»). І ви розгубилися, дивлячись на цю жінку?

Пан. Напевно розгубився б, якби Деглан мене не випередив. Деглан закохався в неї…

Жак. Хіба історія його пластиру і його кохання так між собою пов'язані, що їх не можна роз'єднати?

Пан. Роз'єднати можна; пластир — випадок, а історія — оповідання про все, що сталося під час їхнього кохання.

Жак. А сталося багато чого?

Пан. Багато.

Жак. У такому разі, якщо ви кожну пригоду розписуватимете так, як портрет героїні, ми не впораємось і до Зелених свят. Тоді кінець моєму коханню і вашому.

Пан. Навіщо ж ви мене збили, Жаку?.. Ти бачив у Деглана хлопчика?

Жак. Злого, упертого, зухвалого й недолугого? Бачив.

Пан. То позашлюбний син Деглана і чудової вдови.

Жак. Цей хлопець завдасть йому великої туги. Він одинак, а це вже добра підстава, щоб бути ледащо. Він знає, що буде багатий, — друга добра підстава, щоб бути ледащо.

Пан. А що він недолугий, то його нічому не вчать, його ні в чому не стримують, йому все дозволяють — третя добра підстава, щоб бути ледащо.

Жак. Якось уночі навісний хлопчина почав не своїм голосом кричати. Увесь дім переполахав, усі збіглися до нього. Він хоче, щоб прийшов його тато.

— Ваш тато спить.

— Байдуже, я хочу, щоб він прийшов, хочу, хочу.

— Він хворий.

— Байдуже, хай прийде, хочу, хочу…

Збудили Деглана. Він бере наопашки халат, приходить.

— Ось я, мій любенький, що ти хочеш?

— Хочу, щоб їх покликали.

— Кого?

— Усіх, хто є в замку.

Покликали їх — панів, слуг, гостей, застільників, Жанну, Денізу, мене з хворим коліном, усіх, крім старої, немічної воротарки, якій дали притулок у хатині за чверть льє від замку. Він хоче, щоб і її привели.

— Але ж, дитино моя, вже північ.

— Хочу, хочу.

— Ти знаєш, що вона живе далеченько.

— Хочу, хочу.

— Що вона літня і не може ходити.

— Хочу, хочу.

Мусили послати по бідну воротарку. Принесли її, бо їй легше було б землі наїстися, ніж ходити. Коли ми всі зібралися, він хоче, щоб його підвели й одягли. Підвели й одягли його. Він хоче, щоб ми перейшли до великої зали, а його щоб посадовили у велике таткове крісло. Зробили це. Він хоче, щоб ми всі взялися за руки. Зробили це. Він хоче, щоб ми танцювали колом, і ми пішли танцювати колом. А кінець уже зовсім неймовірний…

Пан. Сподіваюся, ти звільниш мене від кінця?

Жак. Ні, ні, пане, ви й кінець почуєте… Він гадає, що може безкарно малювати мені портрет матері на чотири аршини завдовжки…

Пан. Жаку, я розбещую тебе.

Жак. Тим гірше для вас.

Пан. Вам допік довгий і нудний портрет удови, але ви мені, гадаю, добре віддячили довгим і нудним оповіданням про забаганку її сина.

Жак. Коли така ваша думка, починайте далі історію батька. Але без портретів, пане, я їх ненавиджу до смерті..

Пан. А чому ви ненавидите портрети?

Жак. Бо вони такі малоподібні, що коли випадково трапиться зустріти оригінали, їх не пізнаєш. Розповідайте мені факти, передавайте правильно мову, а я й сам зміркую, з ким маю діло. Одне слово, один рух іноді давали моєму розумові більше, ніж балаканина цілого міста.

Пан. Одного дня Деглан…

Жак. Коли вас немає вдома, я заходжу часом до вашої бібліотеки, беру книгу, а то звичайно книга історична.

Пан. Одного дня Деглан…

Жак. Усі портрети я читаю через п'яте-десяте.

Пан. Одного дня Деглан…

Жак. Вибачте, пане, машина була накручена й мусила допрацювати до кінця.

Пан. Уже допрацювала?

Жак. Уже.

Пан. Одного дня Деглан запросив обідати чудову вдову й кількох шляхтичів з околиці. Пануванню Деглановому надходив кінець, і серед його гостей був той, до кого починала схилятися її непостійність. За столом Деглан і його суперник сиділи поруч навпроти чудової вдови. Деглан докладав усіх своїх зусиль, щоб пожвавити розвагу, звертався до вдови з найґречнішими словами, але вона не слухала його й не зводила очей з його суперника. Деглан тримав у руці сире яйце. Від ревнощів він конвульсійно стиснув кулак, яйце бризнуло зі шкаралупи й заляпало його сусіді обличчя. Той зробив рух рукою: Деглан бере його зап'ястя, спиняє і каже йому на вухо: «Пане, вважаю його за одержаний…» Западає глибока мовчанка. Чудова вдова почулася зле. Бенкет був сумний і короткий. Коли встали від столу, вона покликала Деглана з його суперником до окремої кімнати і, щоб їх замирити, зробила все, що тільки дозволяє пристойність зробити жінці: благала, плакала, знепритомніла, але насправді стискала руки Дегланові, на його суперника дивилася повними сліз очима. «Ви мене кохаєте», — казала одному. «Ви мене кохали», — казала другому, потім до обох: «І ви хочете мене занапастити, хочете ославити мене, зробити мене об'єктом ненависті й зневаги для всієї округи! Хто б із вас двох не відібрав життя своєму ворогові, він мене ніколи не побачить; він не може бути ні другом мені, ні коханцем, — я почуватиму до нього ненависть, яка не кінчиться, поки мого життя…» Потім знову зомліла й, зомліваючи, казала: «Жорстокі, добудьте ваші шпаги й простроміть ними мої груди. Якщо, вмираючи, я побачу, що ви обнялися, я помру неремстиво!» Деглан і його суперник стояли нерухомо або допомагали їй, і самі трохи заплакали. Проте треба було розходитися. Чудову вдову відвезли додому ні живу ні мертву.

Жак. Ну, пане, чи потрібен був мені портрет тієї жінки? Хіба тепер я не знав би й так усе, що ви мені казали?

Пан. Другого дня Деглан віддав візит чарівній зрадниці й застав у неї свого суперника. Обоє вони страшенно здивувалися, побачивши в Деглана на правій щоці великий круглий пластир.

— Що це таке? — спитала вдова.

Деглан. Дрібниця.

Його суперник. Невеличкий флюс?

Деглан. Це пройде…

Поговоривши якийсь час, Деглан пішов собі, а йдучи, зробив своєму суперникові знак, який той чудово зрозумів. Суперник теж вийшов, і вони пішли. Деглан — по один бік вулиці, а його суперник — по другий, зустрілися вони поза садами чудової вдови, стали до бою, і Дегланів суперник упав на бойовищі, поранений тяжко, але не смертельно. Поки його відвозили додому, Деглан вертається до своєї вдови, сідає, вони знову починають мову про вчорашню пригоду. Вона питає, що значить величезний і смішний пластир майже на всю щоку. Він підводиться, дивиться в дзеркало.

— Справді, — каже, — він здається мені трохи завеликим…

Бере в дами ножиці, знімає пластир, трохи обрізує його з усіх боків, наліплює назад на місце й каже вдові:

— Як він вам тепер здається?

— Трохи менш смішним, ніж раніше.

— І то вже добре.

Дегланів суперник видужав. Відбулася друга дуель, знову переміг Деглан, і так п'ять чи шість разів уряд, а Деглан кожного разу обрізував свій пластир на маленьку смужку й знову наліплював його на щоку.

Жак. Чим же ця пригода скінчилася? Коли мене привезли до Деглана в замок, у нього, здається, вже не було того чорного кружальця.

Пан. Атож. Кінець цієї пригоди був кінцем чудової вдови. Довга туга, якої завдала їй ця справа, до краю зруйнувала її кволе й хистке здоров'я.

Жак. А Деглан?

Пан. Одного дня, коли ми вдвох гуляли, він дістав листа, розпечатав його й сказав:

— Він був дуже хоробрий, але з його смерті я не можу журитися…

І відразу здер із щоки решту чорного кружала, що від частого обрізування стало вже завбільшки, як звичайна мушка. Оце Дегланова історія. Жака вдоволено, і чи можу я сподіватись, що він слухатиме історію мого кохання або почне далі історію свого?

Жак. Не те й не те.

Пан. З якої причини?

Жак. Бо надворі стоїть спека, я стомився, місцевість чарівна, ми спинимось ось тут під деревами й спочинемо в холодку коло струмка.