Під парканом, що розліновував темними смутами сонце, підпираючи прогнуті опори, зяяло сірою підбивкою віко труни. Пройшовши трохи далі, він угледів труну; обличчя покійника обдимало вітром, і злипле від морозу волосся мерця з гострим видом ворушилося чорними змійками над чолом. З хати швидко вийшло двоє, прикрили труну, звалили її на плечі і понесли до іншої хати через добрий шмат двору, далі пустирища. Він сидів, невідривно слідкуючи поглядом за двома, як погойдується труна в призахідньому сонці на квадратних плечах, як лускає сніг під черевиками; він ще з хвилину сидів, грівся у затишку двору, де тхнуло перегноєм, а за хвилину звівся й подався слідом за тими, що несли покійника. З сусіднього двору, освітленого наполовину схованим за горизонтом сонцем, так що частину пустирища обшматував віхоть наступаючого зимового вечора, виходили жінки, розкладаючи по лавах — тільки-но виструганих, що пахли сосною — рибу з відрізаними головами.

Він безпомилково віднайшов дорогу, що врізалася в ряди голих тополь; за годину ходи, як червоно заливалося над гостроверхими антенами, і сірий гриб туману опускався на місто.

Над містом лив дощ.

Він проминув кілька зупинок, потому зупинився, нишпорячи по освітлених прожекторами вікнах, мокрій бруківці, а далі, нічого не відшукавши, заскочив у трамвай і, гойдаючись на сидінні, заплющив очі, тупо поглинутий калатанням коліс, згадував шлях до театру. Трамвай проскочив кілька неосвітлених кварталів. Зіскочивши на брудний асфальт, він зразу ж опинився перед округлою чашею театру.

В театральному буфеті із одвислими шторами під мелодії маршів, що надокучливо налазили один на одного з невидимої радіомережі; під монотонне гудіння кондиціонера, що заповнював несподівано запалу тишу, — випив шклянку червоного вина, зажував солоною бринзою, ніжно, майже з ностальгією згадав кав'ярню. За столиком, що навпроти, зсунулася скатертина, на пошкрябаній брунатній поверхні лежала пара цигарок, один стілець перекинувся, другий, зачеплений за край, розвернутий до вікна. Вікно вузьке, стрільчасте, з прочиненою в ніч кватиркою. В прочинену кватирку тугим джутом уривалося повітря, здуваючи парусом фіранку, зяйнувши проваллям двору, що перетинався, наче рубцем, недобудованим недогризком стіни; з невидимої сторони міста стіна тьмаво освітлювалася електричним світлом; швидше освітлення падало десь з другого поверху невидимого будинку, і тому в око впадала тільки нижня частина стіни, рідке латаття снігу, і як сніг лягав на землю, устелену мертвими калюжами.

Від побаченого залягав спокій.

Він підійшов до буфетника, який ліниво, сонно поклав голову на кулак, і слухав чергове повідомлення.

— Що говорять? — запитав і замовив ще одну шклянку вина.

— Та… Знову про поміч нам звідти.

— Зубна паста?

— Щось таке, — сонно відповів на те буфетник, наливаючи у шклянку. Вино здулося білими бульбашками у гранчастому шклі.

— Все місто просмерділося м'ятною зубною пастою.

— При тих і того не було, — кинув буфетник, враз оглядівся: — Аби не танки.

Він повернувся до столика, випив вино, і подумав: не знай вік людей, то можна вирішити, що вони придурюються.

Прикурив, пожбурив сірника. Сірник погас і, описавши в повітрі тонку сіру дугу диму, упав на підлогу. Буфетник зловив сірника безколірним поглядом на лету, відвернув голову і втупився на портрет жінки в синьому, що висів над проходом.

— Генерал має смак? Га?

— Так.

З проходу вигулькнув чоловік у чорному плащі, — він подумав, що бачив десь цього чоловіка. Це перша ознака страху, — вирішив.

— Слухай, — спокійно заговорив через усю залу. — Ти не знаєш, де Жид?

— Ти що?!!! Того?!! — буфетник повертів навколо скроні.

Він поклав недокурену цигарку на блюдце й підійшов до буфетника.

— Я тебе знаю. Ще до Генерала, — швидко заговорив буфетник, подаючись назад. — Твої фотокартки в газетах часто траплялися моєму синові.

— А де він?

— Хто? Α-a, син?

— Так.

— Він служить у Генерала.

— Молодець.

— Так.

Протяг здибив фіранку. Сніг жовтими плямами густо сповзав по стіні.

— Ти пройдися… Пройдися коридором… — прошепотів буфетник і сонно поклав голову на кулак.

Він подався коридором, проскочив у якісь двері, минаючи фантастичних птахів, опудала з дерев'яними мечами, манекенниць, подібних одна до одної; розштовхував нахабних брудних прибиральниць, блідолицих акторок, які про щось шепотілися в напівтемряві, і обличчя з облізлими від поту шматками пудри масками зависали поміж портьєр; відривався від усього того, чвалав під нескінченними гримувальними, де двері відчинялися і зачинялися в унісон. Неймовірно густе повітря, настояне на театральному клею, наполовину зітлілих завіс, тихе бубоніння, шамотіння ротів і протягу ввібрало порожнечу коридору, а потім:

— Леопольде! Друже… — здоровань кинувся в обійми, і він усмалив його під дих і вже здалеку впівоберта побачив, як невідомий тіпається на підлозі. Пірнув у прикарабок — несло прілим, квашеною капустою, нудним смородом кльозету; заскочив у приміщення, залите голубим люмінесцентним світлом, приміщення, здавалося, не мало нічого спільного з театром, а швидше нагадувало військовий шпиталь, де клубки смердючого, з дешевих цигарок диму накручувалися сувоями під стелею. Тут було тихо.

Білі двері в чорній стіні. А далі тиша проскрипіла поворотом клямки, — в амбразурі, що полилася сукровицею тьмяної лампи, з'явилася нерозбірлива постать жінки. Двері зачинилися, та через мить рознялися навстіж, і зараз добре продивлялася жінка у брунатному халаті, з копицею вибіленого волосся, а на обличчі, блідість якого розмазував віхоть електричного світла, маленькою кривавою плямою зяяли нафарбовані губи. Він ступив крок уперед і почув, як у жінки вихопився вигук, швидше схожий на подих дуже втомленої людини, чи то ця людина повторювала щось подібне, як вправу на сон грядущий перед люстром.

— Ти…

Він не відповів. Дивився поперед себе.

— Проходь.

На освітленій смузі він упізнав жінку, яка приходила до нього; спочатку чекав, що його охопить порожня вседозволеність, і з жахом опираючись людській вседозволеності, яка карає на горло, — попхався назад, але впав у заготоване власне провалля, злетів знову, гойднувся відображенням у люстрі, блиснув вилицями, проскочив кілька кроків у минуле, та нічого там не віднайшов, і по колу, виток за витком, зносився, доки не зупинився на собі. Очунявши від духу дешевих парфумів, театральної вбиральні, побачив себе перед розчиненим вікном спиною до розчахнутих дверей, де стояла жінка, яка вела його містом, і він прийшов сюди.

— Присядь.

Він сів на стілець посеред кімнати з гострокутною стелею. Серце билося рівно й спокійно, одстукуючи об ребра такт.

— Завісь вікно, — сказав, закурюючи цигарку.

Вона глянула, і він обпікся об холодний здивований погляд.

— Не хочу бачити, як падає сніг.

Вона розуміюче кивнула головою.

— Каву?

— Так. Можна.

Жінка пройшлася кімнатою, здіймаючи теплі вири повітря, і він невідривно слідкував за її рухами, пальцями, як туго вигинається тіло під брунатними складками халату.

— Я знаю, чого ти прийшов, — тихо, приглушено, спокійно сказала вона, коли вже, поклавши руки на м'які округлі коліна, лаштувала стільця навпроти нього.

— Звідки?

— Тільки одна я знаю, де Жид.

— І Генерал.

Жінка розлила каву по маленьких горнятках.

— Мені циганка наворожила.

— Перестань молоти дурниці, — він проказав ці слова і здивувався, що говорить напрочуд спокійно, так, нібито не про них. А потім його гойднуло теплою хвилею, пронесло перед зором довгі ряди будинків, вікон, парканів, скупало в білому лататті, що обкидало річку; витягувався мокрим тілом, деручись на човен, а на дні лежало чиєсь розпростерте тіло, і він падав на нього: колисався човен, плакучі верби стьобали голу, попечену травневим сонцем спину, далі — на дні човна здригається дівчина, ноги її по щиколотки в багні, і темними зірками на днищі світяться плями крові.