Сонце губилося в густій попоні снігу. Сніг повалив під обідню пору, насипався густими шапками на розлоге гілля лип, каштанів.

В декотрих місцинах гілля не витримувало натиску, ламалося; інколи вивертало дерева з корінням. Дерева лежали на бруківці поверженими ідолами.

На столі пачка цигарок; в кімнаті прохолода — прохолода виривалася парою з рота. Він спостерігав за вулицею. Вулиця тонула в снігу, і тільки окид ока на дерева нагадував, що надворі травень:

— Сонце, — сказав він. Глянув на сонце крізь приціл автомата.

Постріл ляснув; потягнув сизий димок; солдат, що стояв біля авта, першим спіймав зором вороноване ців'я автомата — кинувся бігти, але куля влучила раніш, і солдат, ступивши кілька кроків, звалився долілиць у нетоптаний сніг. Ще один охоронник спробував затулити Генерала. Генерал зупинився напівдорозі, затупцював, лялькою звісив руки.

Він мент дивився на маленьке створіння з одвислими вусами, з руками, що теліпалися вздовж тулуба, — відкинув погляд, ловив у прицільну рамку кремезну постать його охоронця. Постріл розламав голову солдатові навпіл. Генерал упав на сідницю, дивився на маленькі долоні, червоні від чужої крові; піднімав, опускав, лупав вуглинками очей. І коли він націлився йому між перенісся, то востаннє побачив, як іграшково, дитинно блимають червоні повіки Генерала. Генерал кам'янів на землі, зирив на руки, замащені чужими мізками, сидів посеред трупів, і сніг легко падав йому на голову.

— Болванчик, — сказав він і натиснув курок.

Генерал сіпнувся, поволі подався; хилився, осів лівим боком у пухнастий сніг; проти сонця перевернуті долоні із вижовклою кров'ю. До десятка автоматів ударило по перехрестю будинків, звідки стріляли. Шкварчали розпечені гільзи на снігу.

З пагорбів він подивився на місто, прошите десятками чорних ниток залізничних колій; дахами зависла пекуча сонячна куля. Ранок зі снігом. По обіді завирлило туманом. Туман космами, облизуючи слизняві стовбури осик; і він, припнутий тілом до кам'яної огорожі, міряв шлях, як витягуються ланцюжком люди, зодягнені у сіру одіж, зігнуті навпіл, донизу; він подумав, що безглуздо померти в такий день, у цій місцині, де безлюдь пагорбів укохує самотину, а те безлюддя квилило у кожній його кістці, і де так нагадувало домівку; в такий день, коли жовте світло стягувалося вузлом з розвіями туману, розбивався міріадами мініатюрних світил, стрибаючи по верхівках, а він стояв, напинаючи крицю душі, дивився і жив лише там, погорі: де хмари, вище роздягнених крон лісопарку, туди, де сонце і весна, і наступало згори синім — там його місце, і там на нього чекають. Зараз він знав: усі протерті закавулки пам'яті — під тім'ям — чекали на весну. І вона прийшла, та весна; й люди, що сходили схилами, щоби піднятися, розпочнуть з того, що зветься початком, зійдуть на схили, запаливши погибель ранку і початок дня ядучими струмочками пороху, потоками свинцю, пострілів навмання. Він у розірваних власних зіницях бачив, як воно станеться, як воно все прийде, як воно буде, бо сам робив це не один раз. Але це інше; тож відчуття того іншого не давало спокійно, підточувало джаргою ізсередини, стояти і чекати на відомість відомого. Настав час, він дочекався його; не важливо, не істотно хто принесе весну — люди у сірих шинелях, а не він. Вже без різниці. Тільки ловив себе на тому, що страхається пожалкувати за жінкою, котру залишив за сірим громаддям небоскидів; самотню, у синіх дюнах. І нехай у тому в неї не буде кінця. Він буде вигадувати біля кам'яної огорожі висохлого фонтану, що вона справді чекає на нього в синіх дюнах, у темній кімнаті домівки, де подвір'я, ґанок тінять шовковиці, а свистючим простором гуляє білий день. Це нездійснене у передчутті тепла дає ілюзію перед вступом у вічність; і це передчуття нового зійде легким мертвим травневим снігом. Над лісопарком проревли винищувачі. Він провів винищувачів поглядом — тупим, ошклілим поглядом людини, яка нічого не може вдіяти, але кинула виклик усьому світові, і той виклик герцем на нього. Випнувши підборіддя, наповнив груди невимовною відразою. Холодом бризнуло з очей. Він приставив автомат до коліна, провів язиком по губах; терпко запекло піднебіння ранковим чаєм, тютюном. І він смакував цю гіркоту — єдине, котре в нього не можуть відібрати: вільно дихати, впиватися миром, доки сонце, високе сонце його дитинства не погасне, не скресне на горизонті.

Сніг важкими брилами сповзав схилами; люди в сірих мундирах зрівнялися врівень пострілові; він приставив автомат до коліна, намірився дати коротку чергу, але дорогу заступив безпритульний: в лахмітті, з напрочуд світлими очима. Він опустив дуло автомата. Безпритульний глянув на нього, усміхнувся, подріботів далі — витріщився на військових, що були вже в кількох метрах від чоловіка з автоматом. Безпритульний почув, що чоловік з автоматом заговорив холодним, хриплявим голосом, протягуючи закінчення слів:

— Ну що, свинопаси, я ж казав, що повернуся.

Безпритульний бачив, як люди тирлувалися в нерішучості, — поопускали гвинтівки; навіть офіцер сховав пістолет.

— Здавайся, — мовив офіцер.

— Почухай мені сідницю, писку невмитий.

— Дарма ти так. Один біс ми не допустимо окупації.

— Як знаєте. Час окреслив, — чоловік випнув підборіддя; сонце лляло у вічі. Безпритульний почекав, коли людина, котра біля стіни, опустить очі, але незнайомий йому чоловік продовжував дивитися на сонце: і з лівого ока набігла сльоза.

Він підняв дуло автомата, чув, як туго металом наливається в нутрощах.

А потім офіцер стояв, похльостував стеком об халяву ялових чобіт, обертав голову — раз по разу — надалі стояв і спостерігав, натягнувши військового капелюха на вуха, ховаючись від гуркоту автоматних черг: як він підіймався, падав із хрускотом переламаних ребер: як рвалися і тріскали м'язи та шкіра, а він розгрібав тонкими пальцями кров на землі, набирав у пригорщі, падав, багрянячи груди і довкруж себе сходячу теплою парою землю. Падав. Обличчя різало пасмами туману. Здавалося, все скінчене. А він встав, хрускаючи поламаними кістками; тоді офіцер повернув голову в бік міста — над містом сизий смоґ — краєм ока ловив, як він стуляє рота із заюшеними губами, відхаркуючи рештки зубів; спирається на огорожу — а то небо низько облизувало бліде чоло, і сонце постійно стояло на рівні його голови.

Він до дрижаків чув: теплий вітер од пострілів ворушить волосся, вітер холодив кригою, льодяно пробираючи кістки, і він збивався, спираючись об кам'яну загороду, йшов уздовж, зупинявся; крізь уламки нале-тілих спогадів та видінь уловлював постріли, і як кулі лупають тіло. Кулі били здебільше по руках. Йому не стало сили; він постарався щось сказати, вимовив протяжне:

— Сонце! — обіруч зіперся, і новий залп звалив його на теплу власну кров, що розтопила сніг, вивільнивши землю.

Офіцер наказав покласти тіло на брезент і віднести до панцерника.

— Вчіться, курви, воювати.

— Слухаємося, пане сотнику!!!

Голубина високого неба потемніла; зі сходу вуркотіло, й те вуркотіння виросло у ревище; високу чашу неба затягли, не лишаючи прошарків, винищувачі. Надвечір місто обросло барикадами. Люди длубали холодну бруківку. І його хоронили під завивання бомб і тріскотню кулеметних черг. Розпочалася війна. Війна, якої всі боялися, і яка прийшла. Через багато років про нього забули, і старі люди розповідали лише небилиці та леґенди… Коли світ став вільним.

Зима бралася свічками дерев; древній будинок; йшов сніг; більмо вікна в Готичному стилі. Чоловік навпроти широкого стрільчатого вікна з синіми шибками від по-жухлого останнього осіннього дня, сидів у кімнаті в теплому фотелі, спиною до прочинених дверей — подолу, в домі, де він знаходився, витягувалися двома потоками люди. З вікна видно високе небо, зірки золотих хрестів, людину. Цятка людини на лезі збігаючого неба наближалася: чоловік з широкою краваткою, одягнений в м'який оксамитовий костюм, дивився на подобу людини, що павукоподібно вибиралася, йшла лезом неба. Пальці, що тримали дорогу сиґару, затремтіли, та він навіть не думав чого б це. Підійшла жінка. Жінка до половини оголена: овал обличчя, трохи зарізкі риси змазувалися червоними повними напіврозтуленими устами — перли зубів вигнутих наперед, і нижня губа одвисла. Коли жінка обернулася боком: різко окреслене підборіддя й одне око. Шкляне око. Жінка намагалася перехопити його погляд, але сонце заховалося за хмару, і на чолі, на переніссі лежала чорна тінь; людина з тієї сторони ступала непевним кроком; сонце прорізало хмари, і будинок навпроти, в кущах резеди, обтікало руде світло. Холод парив шибки; і голос виник за золотом хрестів, за позеленілими банями, ріс, набирав потужності і, досягши природньої інтонації — знявся вище. Ось, пішов сніг.