Хвилі здушеного незадоволення грізно гуркотіли по всій країні.

З кінця в кінець, немов шиплячі змії, плазували чутки про майбутнє повстання.

Численні прибічники Віл’яма Вокса вже побоювались ходити ночами без охорони.

Професор подвоїв кількість поліцаїв.

Одного рожевого ранку величезна гуркотлива юрба дикунів, озброєних ножами, ціпками й камінням, вільно обступила головне поліційне бюро.

Ватажок цієї зграї постукав ціпком у міцні двері й гукнув:

– Ей, ви там! Полісмени! Витрушуйтесь-но з своїх нір, чортові душі!

Шеф поліції висунув заспане набрякле обличчя в вікно й сердито крикнув:

– Це що за чортівня? Хто вам дозволив скупчуватись юрбою більше одного чоловіка? Як ви насмілились турбувати поліцію, підла чернь? Розійдись мені зараз же!

– А оце ти бачив? – спитали дикуни, помахуючи ціпками.

– Чим можу служити, джентльмени? – відразу лагідно запитав шеф.

– Зовсім не треба служити! – крикнули дикуни. – Вивалюйтесь із своїх барліг, собачі печінки, віддавайте нам свої ножі й ціпки і забирайтесь до дідька!

– Для мене трохи незрозуміло, – дипломатично почав шеф, – на підставі якого артикулу ви...

– Чого там незрозуміло? Не хочемо більш поліції – та й годі. До біса блискучі монети, в’язницю, вогненну воду і всю культуру разом з її папашею. Хочемо, щоб усі були рівні, як перше.

– Бунт? – несамовито зойкнув шеф. – Повалення законної влади? Ей, хоробрі полісмени! За мною! Вперед! Ми їм покажемо!

І супротивники кинулись один на одного, табір на табір, і вперше за ввесь час існування цієї країни пожадлива суха чорна земля почервоніла від гарячої крови, що її проливали одноплемінці.

Розтинаючи повітря дикими зойками, змішавшись в один дивовижний живий вінегрет, вороги сумлінно лупцювали, товкли й гатили один одного, причому після кожного влучного удару по голові супротивник заспокоювався й лежав нерухомо, не втручаючись у дальший хід правильного бойовиська.

Провалюючи ворожі черепи, дикуни, за прикладом культурних людей, в такий спосіб доводили супротивникові правоту своїх переконань.

Винищивши половину полісменів, дикуни загнали решту в ліс і, пригрозивши їм ціпками, побігли розмовляти з Віл’ямом Воксом,

Професор забарикадувався в своїй хатині і розмовляв із чорношкірими через маленьку дірочку.

– Ей ти, стара лиса малпо! – гукнув ватажок. – Вилізай-но з своєї халабуди. Ну, мерщій!

– Я – професор Віл’ям Вокс, – зарипіло в хатинці, – і з мене…

– … пишається ввесь цивілізований світ, – зично закінчили дикуни. – Знаємо. Нам від цього радости мало. Вилазь, кажуть тобі.

– Чого вам треба, дикуни?

– Там згодом тобі скажуть. Може, пустимо на волю, а може, й утопимо.

– Це насильство. Поліціє!

– Поліція не почує, – посміхнулась юрба. – Поліція відсиджується в лісі. Її тепер звідти калачем не виманиш.

– Живий не здамся! – крикнув Вокс і законопатив щілинку обривком колишнього сюртука.

– Ах, так? – обурився ватаг. – Гаразд. В такому разі ми матимемо сьогодні на обід смажену свинятину.

Ватажок махнув рукою, і веселі дикуни натаскали до стін хатинки цілу купу сухого листя й хмизу.

– Запалюй!

Брязнуло кресало. Бліде й жовте на сонці, прозоре полум’я лизонуло сухе листя і, жбурнувши д’гори чорне шмаття диму, затріскотіло в вітах.

Згодом воно перестрибнуло на стінки хатини – і зараз же верескливо розчинилось вікно, і звідти сполоханим птахом вилетів вельмиповажний професор. Квапливо озирнувшись, він наввистрибки чкурнув до лісу, виблискуючи п’ятами так, що боляче було дивитись.

За хвилину весела ватага піймала задиркуватого професора, підхопила його на руки і, частуючи вченого легенькими стусанами й потиличниками, потягла його до моря.

– Куди ви, хлопці? – з цікавістю питали стрічні.

– Професора топити несемо, – діловито відповідали з юрби.

На березі, коли все вже було готово, ватажок раптом почухав потилицю, скривився, махнув рукою й заговорив:

– Слухайте, земляки. Мені зараз спала на думку така річ... Ми всі тепер знову вільні. Нема в нас ні культури, ні поліції, ні всяких там штук. Так навіщо ж нам засмучувати радість цього дня вбивством? Посадімо чужоземця в його вітрильний човен, і хай собі забирається під три чорти. Правильно я кажу?

– Правильно! – загули дикунські лави. – Тягни сюди човен.

Верескливого професора посадили в човен, жбурнули йому кокосів, рижу, дали солодкої води й наказали:

– Відчалюй.

– Вельмишановні дикуни, – почав благати вчений. – Я – професор Віл’ям Вокс, кра...

– ...са і гордість світу? Знаємо! – крикнули дикуни. – Геть з очей, поки не дістав по потилиці.

– Але ж це безумство.

– Забирайся, поки тобі не влетіло по шиї, – попередили дикуни. – Іди-іди... Ач!

В цю мить трапилось щось незвичайне: в човен стрибонув колишній шеф поліції, Понеділок на ім’я, й закричав

– Прощайте, хлопці! Я не зраджу свого доброго професора.

Віл’ям Вокс поцілував Понеділка, підніс вітрило вгору і, коли човен рвонувся вперед, показав дикунам кулака.

Дикуни зареготали, обтерли спітнілі лоби й з полегшенням зітхнули як люди, що скинули з плечей стопудовий тягар.

Довго стежили вони радісними очима за професоровим човном, що поволі зменшувався, доки не злився з далеким синім обрієм.

Потім дружно заіржали й помчали руйнувати шинки, в’язницю, поліцію, церкви й добивати найбільш упертих поліцаїв.

Доки чорношкірі повним келихом пили вільне дикунське життя, професор Віл’ям Вокс із Понеділком комфортабельно плив до берегів своєї країни на велетенському океанському пароплаві, що підібрав ученого та його вірного слугу в той час, коли вони знемагали від голоду й спраги на своєму потрощеному бурями суденці.

Дізнавшись про героїчні пригоди вченого, капітан наказав уквітчати каюту світового генія національними прапорами, а м’яке крісло Віл’яма Вокса в кают-компанії потопало в живих трояндах. Не кажучи вже про самого Вокса, навіть вірний Понеділок діставав від чужоземних графинь понад п’ятдесят цидулок на добу.

День повернення професора на батьківщину було офіційно оповіщено за день національного свята.

Припинили роботу всі заклади й установи.

Зустрічати пароплав зібралися мільйонні юрби народу.

Від захопленого ревіння блискучої оциліндреної юрби вилетіли шибки в найближчих небосягах.

Був вітряний день, і з голови містера Вокса злетів капелюх. Ця, по-суті, незначна пригода спричинилася до покалічення восьми чоловіка і вбивства хлопчиська-газетяра, – кожний-бо, не жаліючи життя, боровся за високу честь – вручити професорові високоповажний капелюх.

Двом кінооператорам потрощили ноги, а репортерові найбільшої щоденної газети вивернули щелепи.

Найліпша автомобільна фірма тут-таки, на очах мільйонних юрб, подарувала містеру Воксу єдиний в світі автомобіль-блискавку.

Коли мотор рушив, юрба рвонулась навздогін, вітаючи оглушливими зойками людину, що з неї пишалася нація. Чепурні леді зривали з себе манто вартістю не менш 20 000 доларів і застилали ними шлях професорового авта. А одна дама, колишня російська князівна, нині власниця будинку побачень, своєю власною персоною кинулась під колеса машини, крикнувши, що вона не дозволить, щоби мотор цієї геніальної людини торкався своїми шинами брудного бруку.

Якомусь сенаторові пощастило виключити автомобільний мотор, і юрба власноручно мчала вулицями автомобіль Вокса з хуткістю не менше сімдесяти п’яти кілометрів на годину.

За дві години сорок дві хвилини всі кінотеатри тріщали від галасливих гудючих юрб, демонструвався видатний бойовик, шедевр світової кінематографії.