Так, Ченк не слухав.

Глибоко замислений, дивився він крізь чисте, прозоре повітря на велетенські сонячні рефлектори над дахами хмародряпів, на високі шпилі конденсаторів сонячної енергії й думав, що все це має небавом загинути, що все це даремне, непотрібне... Земля вмирає...

І він міцно стиснув руку Юмові:

– Твоє Сонце... Тільки твоє Сонце...

Вони наближалися до Заводу.

Раптом десь з-за рогу виринув незграбний аерофотель. То був фотель Хронса, того самого Хронса, що так глузував з ідеї Юма, що йому така безглузда здавалася думка будувати нове Сонце. Ченк і Юм зразу взяли вгору, щоб уникнути неприємної зустрічи. Несподівано чують:

– Ченку, куди ж ви так швидко?

Жіночий голос. Вони здивовано глянули вниз. Поруч незграбного летів маленький, елегантний фотель,

– А я вже годину шукаю вас скрізь... Оце коли б не Хронс, то так були б і не зустрілися, – привітно гомоніла жінка.

Юм холодно глянув на Хронса, а Ченк промовив:

– Так, Ітто, я тільки-но із Ради. Гадав залетіти до Заводу, а там додому. Багато праці.

– Чула, чула. Мені Хронс все розповів. І за того дивака, що якесь нове сонце будувати збирається. Покажіть мені його, Ченку. Добре? Коли в його очах відбивається те сонце, тоді я...

– Не жартуйте, Ітто, – нахмуривши брови, серйозно мовив Ченк, – з цього сміятись неможна. І не дивака якийсь, а той великий вчений ось-тут перед вами. Прошу, – і він протяг руку в бік Юма.

– Вибачте, – зніяковіла Ітта, – але Хронс так кумедно оповідав мені про це, – і вона знову засміялася.

– Дуже радий, що це дало вам кілька веселих хвилин, – сухо відповів Юм. – То як, Ченку? Може, відстібнути твого фотеля, бо щодо мене, то я поспішаю.

– Не гнівайтеся, – зразу змінила тон Ітта. – Ченку, скажіть йому, ви ж знаєте, я не хотіла образити...

– Справді, Юме! То ж Хронсові вибрехеньки. Не можна це так приймати.

Ітта обережно, ласкавим тоном:

– Я хотіла, власне, запросити вас, Ченку, сьогодні ввечері на мій концерт... Я закінчила ту мелодію, початок якої вам так подобався. Пам’ятаєте? Я хотіла також і вас, Юме...

Ченк перебив:

– Так, Юме, хіба ти не чуєш чудових пахощів нових мелодій? Їх навіть зараз чути від Іттиних пальців...

– Мовчіть, не перехвалюйте, – перепинила Ітта, – я справді хотіла також запросити і вас, Юме, на мій концерт, не як винагорода за посміх...

Юм ввічливо схилив голову.

Потім вони з Ченком піднесли руки – останнє вітання – і полетіли далі.

____________________

А сонця, сонця в їх красі –

не чуть...

П. Тичина

А великому майдані стояли металеві велетні. Цупкими ногами вп’ялися вони у збитий ґрунт. Широкі стежки, залляті зеленою, якоюсь блискучою речовиною, вабили око. Поміж машин на невеличких газонах росли декоративні квіти дивовижної форми. На своїх надміру довгих стеблинах тяглися вони до сонячних рефлекторів в марній надії знайти в них життьові сили... Збавлене хлорофілу, біляве листя мляво звисало долу, а прозоро-кволі стеблинки безсило спиралися на штучні підпертя... Маленькі порохоссавці висмоктували з машин, з полив’яних стежок, з рослин найдрібніші порошинки. Було тихо, бо звукоссавці стояли біля кожної машини.

Цей завод був гордість Ченка. Всередині міста билося його сталеве серце. Машини – живі істоти, позбавлені розуму, покірні волі людського генія – беззвучно і точно виконували складну роботу. Ідеальна конструкція, втілена в художню форму, зробила з машини мистецький твір, над створенням якого працював колективний розум інженера, архітектора й художника. Машина цілком звільнила землян від фізичної праці, і за єдину вправу для м’язів був улюблений землянами спорт.

З насолодою завжди ходив Ченк по запашних алеях заводу. Зупинявся і слухав короткі накази механіків і стежив, як ретельно і слухняно виконує їх машина. Цими коротенькими словами, цією «машиновою мовою» теж пишався Ченк. Односкладові слова із сполучення твердих, губних чи шиплячих звуків, промовлені у невеличкі рупори біля машини, давали різної сили звукові хвилі. Від них тремтіла чула мембрана, що замикала ток і примушувала машину або змінити рух, або прискорити, або припинити його зовсім.

Ченк зупинився перед високою і стрункою машиною, що вгорі мала довгу, наче хобот, руру, яка закінчувалася широкою пащею. З цієї пащі раз-у-раз вилітала блискуча, новенька ракета, робила пробне коло над плацом і з наказу радіоапарату злітала на землю в свій ангар.

Ця машина, що провадила останню частину роботи – була найулюбленіша Ченком, і часто він подовгу простоював перед нею і захоплено стежив упевнений літ сріблястих птахів. Але сьогодні часу не було.

Юм нетерпляче кликав:

– Мусимо швидше розпочати нашу роботу. Адже Рада часу не гає. Не гаймо ж і ми.

Вони пройшли повз машини, де скаженим темпом вироблялися ракети. Ченка зустріли радісним вітанням – на нього сьогодні особливо чекали, – він обіцяв дати удосконалення до машин.

– Ну що? Ну як? – чулося зо всіх боків.

– Ні, ні, ще не зараз. Ще трохи згодом. А у вас як?

– Працюємо, як завжди – з натхненням, Ченку, – відповів, посміхаючись, старий механік Ван.

Ченк вирішив скористати з того, що Ван знав колись Ренца.

– Ти чув, Ване, сумну новину?

– Про смерть Ренца? – він похитав головою. – Чув, чув... І як це ніхто не знав, що в нього була така жорстока хороба? Тільки з оповісток Кола Рішень ми дізналися про це.

– Ні, Ване. Це неправда, – твердо сказав Ченк.

– Що? Що неправда? – декілька землян наблизилися до них.

– Ренц умер не через хоробу. Він сам забив себе.

– Як забив? Сам? Що ти кажеш, Ченку?

– Так. Отруїв себе страшною отрутою.

– Чому ж? Що сталося?

– Його радіо-лист, який промовив він до мене, мабуть, за кілька хвилин до смерти, пояснює це. Він умер, злякавшись неволі на новій планеті, куди ми маємо перелетіти.

– Неволі?

– Я сам про це думав!

– І я, я теж боюся цього!

– Ну далі, далі. Кажи!

Ченк спокійно слухав ці вигуки. Потім:

– Перед смертю Ренц благав землян не кидати Землю. Створити нове Сонце.

– Нове Сонце?

– Нове Сонце, ви кажете?

– Це ж безглуздя! Він, мабуть, збожеволів!

– Ні, він був цілком нормальний. Нове Сонце – це не безглуздя. Ну, прощавайте. Я не маю більше часу.

Його намагалися затримати, його без кінця запитували, але він із Юмом вийшли з заводу.

– Подивимося, – роздумливо сказав Юм. – Подивимося, до чого вони прийдуть. Перше зерно кинуто.

– Так, цікаво! Які висновки, які наслідки... Зараз лечу сповістити ще Центральну Станцію Звідомлень. Треба, щоб до вечора ця звістка оббігла Землю. Ми маємо надто мало часу.

– А я – до себе, в лабораторію. Бувай!

____________

Сум серце тисне:

– Сонце! Пісне!

П. Тичина

Ченк був дуже радий зустріти у великій концертовій залі Юма. Після необережного жарту Ітти він ніяк не сподівався на це.

– Добре, що прийшов. За десять хвилин почнеться, – звернувся до нього Ченк.

– Хочу відпочити. Але чому ти такий стурбований? Ходім на хвилину, ще встигнеш розказати.

Вони хотіли пройти до бокових невеликих зал, бо в цій круглій величезній, що вміщувала кількадесят тисяч землян, було надто шумно.

У затишному кутку синьої кімнати Ченк зразу змінився. Він важко сів на канапу і прикрив рукою очі.

– Мерщій, Ченку! Що сталося?