Як гадаєш, йому потрібно від нас ще щось, окрім фізичного захисту?
Івченко гмикнув:
— Чорти його знають… Здається, він справді нічого від мене не приховує… що стосується теперішніх подій. Одначе про власні плани на майбутнє мовчить. — Тобто ти так і не зміг з’ясувати, де і що конкретно він збирається робити? — Усе те саме: Польський півострів, точного місця не називає. Твердить одне: Аномалія, мовляв, це породження сил Зла і лише він має сили, щоб зупинити її.
Івченко помовчав, а потім тихо пробурмотів:
— Знаєте, про що я подумав, Володимире Сергійовичу?… Схоже на те, що він боїться не нас. Він не довіряє нам усієї інформації тому, що боїться витоку.
— Щось конкретне?
— Н-ні… не знаю. Сьогодні вранці я запитав у нього, чому він не звернувся до росіян, адже якщо Аномалія йде на їхню територію, то зручніше було б працювати з ними. Знаєте, що відповів цей тип? Росіяни небезпечні. У вищому ешелоні їхньої влади багато масонів. У Києві вони теж є, але їхні позиції значно слабші, й у нас буде певний резерв у часі.
— Масони… Масони…
Костянтинів потер чоло, присів за стіл і взяв сигарету.
— Масони… Якщо те, що нам відомо про Аномалію, правда, тобто якщо те, що нам про неї повідомили, правда, то виходить, що… Ох ти, чорт…
Він запалив, зробив кілька глибоких затяжок і, примружившись, подивився крізь дим на Сашка.
— Що тобі відомо про масонів?
Той стенув плечима.
— У межах популярної літератури. Я з ними не перетинався. — А ми свого часу їх розробляли. Згадай, як Штепа називає Аномалію?
— А що тут згадувати — Тінь Арімана, Тінь Люцифера.
— Правильно. А тобі відомо, що більшість масонських лож у своїй ідеології базуються на світогляді та філософії сатаністів? Часто-густо масони та сатаністи — це одне й те ж. Треба подивитися, що у нас є про них в архівах, та я й так можу дещо про них сказати. На Заході служби займаються масонськими ложами дуже активно, там такі зав’язки в політиці та економіці, що… У нас теж НКВС, а потім Комітет не заради забавок ними цікавилися. От тільки цікавість та здохла, а може… а може, їй допомогли здохнути.
Костянтинів підвівся і швидко заходив із кутка в куток.
— Отже, ось кого він боїться… Ось чому він виходив на мене з такою обережністю. Лише дурень у такій ситуації буде діяти відкрито, а він не дурень…
Генерал кинув недопалок у попільничку, зупинився навпроти Івченка й, нахилившись через стіл, уважно подивився йому в вічі. — Сашко, ти розумієш, у що ми вскочили? Якщо це вийде за межі мого кабінету, якщо про це стане відомо ще комусь, я за наші з тобою шкури й ламаного шеляга не дам.
Сашко кивнув, відчуваючи, як сорочка неприємно липне до змоклої раптом спини. Він був не просто офіцером СБУ, він працював в елітній «Групі-2», а її співробітники вміли не лише стріляти та трощити кістки, вони були також добрими аналітиками, інтелектуалами. Інших там просто не тримали. Він спіймав себе на думці, що десь у глибині його свідомості визрівав такий же висновок, який зробив і Костянтинів. Лише величезний цейтнот та завантаженість завадили продумати все до кінця. Але, можливо, він і не хотів цього… Минали хвилина за хвилиною. Тиша в кабінеті ставала все гнітючішою й загрозливішою. Костянтинів відійшов до вікна і невідривно дивився на якусь точку в небі. Про що він думає? Яке рішення прийме? Є речі, в які навіть керівникові могутньої спецслужби лізти зась. Смертельно небезпечно. А Івченкові, судячи з усього, доведеться не лише торкнутися цієї небезпеки, а й випити цю отруту… Можна, звичайно, послати Штепу під три чорти. Можна навіть прибрати його від гріха подалі, зрештою, це буде не перший труп в історії спецслужб. Один влучний постріл, і все. Але… У тому-то й річ, що проблема залишиться. Залишиться ця проклята Аномалія. Нехай вона й піде до росіян, нехай вона паплюжитиме їхню землю, але з цього світу, з цієї реальності вона нікуди не подінеться. І Костянтинів, і Івченко, і ще два-три десятки людей у різних конторах знали, що Аномалія — це загроза планетарного масштабу, просто так від неї не відмахнутися. Від жаху, котрий два дні тому наповнив життя, від того, що голосами конаючих льотчиків та моряків волало з магнітофонних бобін, не сховатися за чужою смертю. А на інших терезах — їхні власні життя та смерті. Ось такий вибір. Костянтинів повернувся, і в його очах Сашко зауважив відлуння своїх думок. — Сашко, я не маю права наказувати. Я не маю права навіть просити тебе про те, на що ти повинен будеш піти. Але обидва ми знаємо, що іншого виходу нема.
— Так, нема, — тихо погодився Івченко.
— Ми навіть нікого не можемо просити про допомогу, тому що невідомо, де може бути ворог. Генерал хотів ще щось додати, але затнувся й пошепки ви-матюкався. Сашко подумав, що Костянтинів, мабуть, зараз у ще складнішому становищі, ніж підлеглий. Зрештою, Івченко гратиме на добре знайомому полі: самотній оперативник у максимально агресивному середовищі, де остерігатися доводиться всіх і кожного. У нього не буде помічників, однак це принаймні убезпечить його від можливої зради. А от генерал опиниться відразу між кількох вогнів. Це масони й ті, хто стоїть за ними. Це купка «доброзичливців» у піраміді української влади, ладних зжерти конкурента за першої ж його помилки. Це, зрештою, російська розвідка, яка, подібно до інших контор, не любить, коли на її території і без її відома третя сторона робить свої справи. І, що найнеприємніше, нема гарантії, що сам Штепа не є частиною якоїсь хитрої комбінації однієї із західних спецслужб. Чи тієї ж таки російської… Генерал дістав із шухляди аркуш паперу і поклав перед Сашком.
— Ти знаєш, що писати.
Це теж було одним із правил у їхніх іграх. Кожного разу перед операцією з сумнівними наслідками оперативник подавав рапорт про звільнення. Якщо Івченка буде затримано й встановлено його належність до СБУ, Костянтинів зможе дезавуювати підлеглого, звільнивши заднім числом, і таким чином, хоча б частково, виведе з-під удару саму службу.
— От тільки насторожує мене те, що Штепа відмовився від зміни своїх даних, — повторив генерал. — Таке враження, що за ним спостерігають з-за кордону й чаклун боїться зникнути з поля зору цих спостерігачів, потрапивши під наш «ковпак». — Або в нього бездоганна репутація та відкриті візи і до нас, і до росіян. Принаймні він має свою легенду, доволі непогану. Як кажуть, дешево й сердито. За його планом, ми залишаємося практично на тих самих ролях, що й зараз: він — іноземний турист, збочений на екзотиці російської Півночі, а я — його охоронець, оскільки багатий нероба боїться викрадення російською мафією. Вважаю, це прийнятно.
— А дівчина, та, що з ним? Сашко напружився.
— Наталі? Вона його перекладачка й секретар.
— А чи не може вона бути наглядачем, якого приставили до чаклуна ті, хто надіслав його сюди? — засумнівався Костянтинів. — Важко сказати… Принаймні я нічого такого не помітив. Звичайна молода приваблива жінка. Правда, самі розумієте, спілкувалися ми мало.
Сашко на секунду замислився і вже впевненіше сказав:
— Та ні, не схоже. Проскакують у її розмові слівця, дрібні деталі в поведінці, з яких можна судити, що вона досить поверхово знайома з нашими реаліями. Агенту таке не властиве.
Костянтинів уважно глянув на Сашка і пробурмотів:
— Ох, вважай, не помилися.
Той знітився, зрозумівши натяк.
— Володимире Сергійовичу… Я не перший день у розвідці, таке відчуваєш… Я спостерігав за нею непомітно. Як вона дивиться новини по телебаченню, як реагує на наші особливості… Ні, не схоже на те, що її до мене підводять. — А як у неї з чаклуном? Чи не думаєш, що стосунками секретарки тут не обходиться? — Сашкові чомусь це питання не сподобалося. Він лише похмуро знизав плечима, не відповівши. — Гаразд, можливо, ти й маєш рацію, — замислено пробурмотів генерал, — поживемо — побачимо. Але будь максимально обережний з ними. Що з документами?
— Готуються. Техніки обіцяють до вечора закінчити.
Костянтинів кивнув.
