Скринька!

Сашко зрозумів, на якій тонкій волосинці зараз висять їхні з Антоном життя. Вони присутні в кабінеті лише тому, що Сталін ще не вирішив остаточно: прибрати їх як непотрібних свідків чи залишити про всяк випадок. Раптом ще знадобляться для подібної місії. Він оцінює їх. Сашко не встиг продумати до кінця цю думку, не встиг навіть злякатися як слід, коли Сталін поставив це питання:

— Ну, а як там щодо вашої таємничої Шамбали? Знайшли її?

Сашко проковтнув клубок, який стояв у горлі. Він зрозумів, що іронія Сталіна була награною, що насправді його менш за все цікавлять мости та дороги, йому не потрібні зараз відомості про гірські перевали. Насправді йому була потрібна лише скринька. — Ні, товаришу Сталін, не знайшли, — долинув до Сашка далекий голос Блюмкіна, — точніше, ми там не були. Але нам вдалося встановити контакт із мешканцями цієї напівмістичної країни.

— Отже…

— Все як у легендах: залишки давньої цивілізації, яка зберігалася після потопу, країна медіумів, чарівників та провидців.

Сашко, вмліваючи від жахливого передчуття, побачив, як Блюмкін передає Сталінові скриньку.

Ось воно!

Серце вже не стукотіло — скажено тіпалося, судорожно проштовхуючи в жили щедро розведену жахом кров. Штепа повільно відвів погляд і обережно витер липкі, спітнілі долоні об штани.

Ніщо в світі не змусило б його тепер подивитися туди знову. Не на скриньку. Якусь мить тому, коли Сталін вийшов з-за столу і наблизився до них, Сашко побачив його очі. Темні, з жовтими більмами, страшні очі Сталіна притягували, заворожували, так само, як і скринька. Це не були очі людини.

Невже вони нічого не помічають?

А може, це він сам зійшов з розуму? Сашко відчув, як важко ворухнулося Зло. Тут. Десь тут… Він раптом зрозумів: якщо Сталін зараз заговорить до нього, звернеться з будь-яким питанням, він не витримає і з воланням кинеться геть. З цього кабінету, з цього міста і з цього життя. Він відчув, як його тіло дрібно тремтить. А потім зауважив велику краплю поту, що стікала по скроні Антона. Отже, він теж знає! Подарунок Сатани знайшов свого адресата. Скринька призначалася Сталіну так само, як Сталін був призначений для скриньки.

Голосно клацнуло, прокотилося луною в кабінеті.

Скринька відчинилася.

Відчинилася!!!

І він побачив великий огранений камінь, який поблискував на тлі чорного шовку, що встеляв скриньку зсередини. — Яка краса! — вихопилося в Блюмкіна. — Яка краса, товаришу Сталін!

Той не відповів. Здається, він узагалі нічого не чув. Сталін мовчки дивився на камінь, і обличчя його було схоже на маску. Нерухомі, моторошні очі…

Секунда… Хвилина… Рік…

Нарешті, не відводячи погляду від каменя, Сталін ледь помітно кивнув:

— Спасибі… Ви вільні. До побачення…

Сашко не пам’ятав, як опинився в приймальні. Він немовби залишив у тому кабінеті душу. Частину душі… Боліло… Десь там, далеко. Він знав про біль, але скалічена душа його ще нічого не відчувала. Бокій виходив з кабінету останнім. Коли він обережно зачинив за собою двері, Сашко побачив його очі. В них теж щось було. Бокій теж зрозумів Сталіна. А що ж далі? Хто з них знайде в собі сили чесно визнати, не перед іншими, ні — перед собою, що вони привезли сюди Зло? І що людина, яка залишилася в кабінеті, говорила з цим Злом?

Та й де з цієї хвилини людина і де зло?

Сашко запізнювався. Не чекаючи, доки брама відчиниться до кінця, він заїхав у двір, сяк-так припаркував авто, влетів до будівлі і, кивнувши черговому, який добре його знав, не затримуючись, побіг на другий поверх. Генерал Костянтинів сам ніколи нікуди не запізнювався і не вибачав цього підлеглим. За п’ятихвилинне запізнення будь-хто з його офіцерів міг не лише догану отримати, а й поплатитися кар’єрою, на довгі роки заробивши тавро нехлюя. Не встиг Івченко ввійти до приймальної, як дорученець Костянтиніва, Володя Скрипник, прошипів з-за свого столу:

— Де тебе носить, шеф уже двічі про тебе питав!

— Та це все трикляті пробки. Спочатку в оперативно-технічному відділені затримали, а потім на Хрещатику ледь в аварію не влетів, хвилин двадцять у заторі простирчав.

Він роздягнувся, кинув куртку просто на стілець і мимохідь глянув у дзеркало.

— Що він там, дуже лютий?

— Та поки що не дуже.

— То скажи, що я вже тут. Скрипник натиснув кнопку селектора.

— Володимире Сергійовичу, він приїхав.

З динаміка почулося коротке ревіння. Скрипник вимкнув зв’язок і з сумнівом похитав головою:

— Іди давай, здається, на тебе чекає добряча прочуханка.

— А, не вперше.

— Щасти.

Вони знали один одного давно, ще зі служби в «Групі-2», якою керував Костянтинів до свого призначення головою СБУ. Коли генерал опинився в будинку на Володимирській, то, звичайно ж, забрав до себе й офіцерів, яким довіряв. Якщо Скрипник зараз офіційно був його офіцером з особливих доручень, одночасно виконуючи функції секретаря, охоронця й референта, то службовий статус Івченка визначити було набагато складніше. Він вважався співробітником Дев’ятого управління, але жодного дня не займався нудною справою «охорони тіл» державних мужів, практично безвідлучно перебуваючи при шефові СБУ. Ніхто з оточення генерала не міг сказати, чим займається цей невисокий, кремезний, років тридцяти хлопець. Давній його приятель, Скрипник, можливо, й здогадувався, але волів мовчати. У цій конторі чим менше говориш, тим краще.

Сашко зачинив за собою важкі двері й зупинився на порозі.

— Дозвольте, пане генерал?

Костянтинів нетерпляче кивнув, зірвав з носа окуляри і кинув на стос недочитаних паперів.

— Сідай, давай розповідай. Усе готове?

Про запізнення шеф не згадав жодним словом, що дуже подивувало Олександра. — Так, Володимире Сергійовичу, практично все. Документи з в’їздними візами техуправління виготовило, квитки замовлено. Завтра вранці першим рейсом вилітаємо. — Добре. А що, цей Штепа таки наполягає на тому, аби діяти під своїм справжнім ім’ям?

— Так. І жодні докази не діють.

Генерал підвівся з-за столу, порухом руки зупинив Івченка, який теж хотів було підвестися, й замислено пройшовся кабінетом.

— Дивно… Дивна він людина, чи не так?

Не чекаючи на відповідь підлеглого, генерал продовжував:

— Штепа боїться нападу з боку якоїсь третьої сили, наполягає на максимальній таємниці наших із ним стосунків і водночас не хоче дотримуватися елементарних заходів безпеки.

Щось тут не сходиться.

— Дідько їх знає… цих чаклунів. А можливо, він дійсно божевільний, з розряду тих геніїв, котрі вдень створюють шедеври, а вночі від рожевих крокодилів рятуються.

— За ним учора був «хвіст», Сашко. Недостатньо професійний, але цілком ефективний.

— Хто? — нашорошився Івченко.

— Поки що не знаємо. Працюємо. Група абсолютно автономна, схоже, інформацію передають телефоном або через треті руки. Сашко кивнув. Дещо прояснювалося. Почерк невідомих, які стежили за Штепою, був характерний для підпільних терористичних організацій. «П’ятірки», «трійки», максимально ізольовані одна від одної, — давня тактика підпільників.

— Може, це якась «підстава», Володимире Сергійовичу?

Той похмуро подивився на Івченка й пробурмотів:

— Ні, Сашко, ні… У тому-то й річ, що я йому вірю. Ти ж чув його розповідь учора. Невже ти вважаєш, що якась «контора», намагаючись нас підставити, не знайшла нічого кращого, ніж придумати таку божевільну історію? Тут щось інше. Інше…

Сашко зітхнув.

Найгірше те, що й сам він дійшов такого самого висновку. Спочатку, коли там, на площі, його запросили до машини і він почув розповідь Штепи, Сашкові здалося, що перед ним — звичайнісінький шизофренік. Як ще можна було ставитися до речей, яким місце хіба що в кіносценаріях а-ля Хічкок. Але ж і Аномалія — теж явище з розряду фантастичних трилерів, що, як на здоровий глузд, пояснити неможливо. Нехай Штепа й був божевільним, проте він із точністю до кілометра визначив, де пройде Аномалія, попередив про те, що Київ вона не зачепить, а також застеріг від спроби обстріляти її зенітними ракетами. А були ж такі плани, були… І хоча вчені Академії наук разом з аналітиками спецслужб дійшли таких само висновків, але ж Штепа знав це раніше… — Ти мав можливість спілкуватися з ним довше, ніж я.