Вирізка з «Вечірнього Радіо».*

«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник підготовлює до друку великий роман «Ніхто».

Письменник Лопуцька в клубі літераторів грає на біліярді. Він робить це кожного дня й робить погано. Просякнутий духом пролетарської спортивности і ощадливости, він не любить ні програвати, ані платити за біліярд. Програючи, він висловлює свої почуття таким чином: — Ех!.. Тц!.. ну й ...!*

ВІД АВТОРА. На цім місці я згадав, що робітниче-селянська авдиторія, як то свідчать всі спроби змички письменника з читачем (див. особливо «Читатель и Писатель», Манене, Вапепе, Вуснепе, Серафімовича й інш.), вимагають від письменника (а значить і від мене) стилю зрозумілого, ясного, чіткого, викованого й загартованого пролетарською культурною революцією (хоч би як у Вяч. Іванова або Аркадія Любченка), словом — «пролетарськи-класичного».

Згадав я це (добре, що своєчасно) і, бувши на всі 100% покірний до соціяльних замовлень, зараз же слухаюсь. А коли й збиватимусь — не лайте мене, мої любі — я невинний був з дня народження, але мене «Нова Генерація» зіпсувала.

Отже кидаю всякі архітектонічні хитрощі й починаю чесно з літери «а».

Письменник Лопуцька походження був самого робітниче-селянського. Іноді навіть признавався, що був наймитом (таким власне й лишився). Хутір був не в нього, а в батька.

Коли було Лопуцькові років з шістнадцять, він написав такого вірша:

Сади мої, сади мої,

Вишневі садочки,

Я нещасний з осени

Сидю у куточку.

Сади мої зеленіють,

А батька немає,

Всі люди радіють,

А матери немає.

Доле, моя доле,

Лихая недоле...

«Як бачимо, вже в цім віці у молодого письменника яскраво позначається гостре відчуття краси природи й навіть натяки на певну персоніфікацію її явищ: поет ввесь час говорить «мої сади», що, як відомо, характерно й для чоловіка, закоханого в жінку (персона)! Відзначаємо також глибоку ліричність, що, так би мовити, так і суне з кожного рядка й навіть з-поміж рядків. Неможна врешті не помітити й певного, бодай крізь особисту призму переламаного, соціального момента, що дав дзвінку луну в цім творі молодого Лопуцька...»

Воно, власне кажучи, не має рації все це відзначати, бо воно значно досконаліше було в свій час відзначено найвидатнішими нашими критиками. Вони це, звичайно, зробили значно краще, ніж я зможу. — Між нами кажучи, попередній абзац я теж списав у відомого критика Й. Макітри. Мені самому так ніколи б не написати.

ВІД АВТОРА ... Ну що ви поробите з поганим характером? Написав я оце один тільки абзац чесний і серйозний — і мені вже здається, що я засушив оповідання. Страшенно важко бути письменником.

Проте — це я безперечно сказав «юрунду». Спитайте Лопуцька. Він навпаки, вважає, що література — це найпростіший і найлегший спосіб заробляти гроші. Його товариш навіть книжку про це написав. Цим Лопуцька нагадує мені одного стародавнього мудреця, що говорив: «пиши, друже, що тільки хочеш, аби українською мовою — все 'дно надрукують».

Повітова газета «Похнюпинський Червоний Прапор» вирішила підтримати новий талант. Вирішила, підтримала — й Лопуцька приїхав до столиці.

Одночасно трапилося дві події: 1) Лопуцька довідавсь, що літредактором одного з журналів є його земляк, теж робітничо-селянин, товариш Дуля, до якого Лопуцька негайно заявивсь і попросив у його авторитетности (аджеж — той був уже, уквітчаний лаврами й дубовим листям, академик) поради; 2) влада й партія почали енергійну українізацію взагалі, видавництв — зокрема.

Звичайно, ці дві події не мають жодного відношення до історичної ходи зростання Лопуцькового таланту, що вона (хода) винесла Лопуцька на височінь сторінки «Вечірнього Радіо», як ми це вже бачили з самого початку...

ОКРЕМІ МІРКУВАННЯ ПРО ТАЛАНТ

Талант є талант і він, сукин син, завжди проб'ється і посяде те місце, на яке заслуговує. Ні матеріальні умови, ні служба, ні халєра йому не завадять. Так, навіть тов. Сольц сказав оце недавно з приводу процесу Альтшулєра: де, каже, ви бачили приклад, щоб служба заважала генію? (Очевидно авдиторія була мало знайома з геніями, бо прикладів так-таки й не знайшла)...

Лопуцька звичайно — талант. Так і критики кажуть. Але він, хоч і не чув тов. Сольца і не вважав для себе за потрібне знайомитись з Пушкіними та Левами Толстими, але інстинктивно, як і ці колишні генії, служити не хотів, дбаючи одночасно за належну матеріальну базу для розвитку свого творчого інтелекту, як справжній марксист... Власне не так він. як другі дбали.

«Зайшов, — пише він, — якось я до якогось державного видавництва, а мені кажуть: товаришу, кажуть, Лопуцька, голубе, кажуть, сизий, а чи ми, кажуть, не надрукуємо вашої книжечки? Дайте, кажуть, нам обіцянку аркушів на десять, а ми, кажуть, вам авансом по двісті карб, на місяць платитимемо».

— Словом, талант свого дістане.

Ну, звичайно, проблема змісту й форми й тут відограє велику ролю. Зміст Лопуцька — талант. А форма — чудесна: пролетарська — раз, українська — два, і до того культурна з орієнтацією на Захід. Жодне видавниче (особливо теж орієнтоване) серце витримати не могло.

Отже ми кинули Лопуцька в клубі літераторів біля біліярду. Давайте-но повернемось, бо життя людське коротке, як дитяча сорочка, й слід кожну хвилину його використовувати з користю, для чого дуже прислужитися може єднання з людьми, що вищі за нас, як напр. Лопуцька,

Товариш Лопуцька мав звичай що-вечора вечеряти. Тому, погравши на біліярді, він замовляв оселедця і котлету де-воляй разом з пляшечкою рідини. Історична місія моя вимагає зазначити, що калганівка має 40°.

Зробивши так, Лопуцька випивав і закусював, ще раз випивав і закусював. І ще раз. І ще...

Талант, которий справжній, він калганівки потребує обов'язково. Це давно визнано наукою, і тому я лишаю це твердження без доказів. Знов таки тов. Семашко недавно сказав, що коли людина іноді вип'є чарку-другу, то це ще не значить, що вона — п'яниця і соціально шкідливий елемент.

Лопуцька точнісінько так і робив за тов. Семашкою і був елементом соціяльно корисним.

Випивши певну кількість дозволеної калганівки, він завжди відчував необхідність єднання з масами, що від них він не відривався ніколи, боячися «обростання», а також взагалі.

Маси далеко не зовсім бували масовими. Іноді бувало якийсь один гнилий інтелігент (бо й такі теж, буває, мають нахабство бути письменниками). Добре ще, коли з ним є нічого собі жінка, хоч би й гнила (бо Лопуцька, як справжнє орієнтований, таки знав смак на естетику). В таких щасливих випадках Лопуцька говорив собі: