Паразитів трохи поменшало, коли ми знов ступили на велику суху прерію поміж Чембезі і болотами Бангвеоло, але затеж знову почалася спрага. З обсохлим, мов перегорілим, горлом ми дісталися до перших очеретів Бангвеоло.

Том посадив мене на деяку відстань від очеретів і почав з іншими заходити півколом у болото. Це було полювання на людину. Без негра з племена Ва-Унга не можна дістатися до середовинного озера Тумбва, оточеного десятьма милями очеретів. Але негри Ва-Унга у звичках своїх подібні до таємничої антилопи, яка живе в тих болотах Бангвеоло — побачити їх не можна — вони здавна звикли світ-заочі тікати від інших людей і селитися тільки в неприступних неминучих трясовинах серед болота.

Томові пощастило — найпершим же заходом упіймано живцем одного Ва-Унга; жорстокі Авемба управилися тільки трохи пошарпати його. Знайдено з його допомогою човни, і переднім човном я з Ва-Унга випхались на стежку до середовинного озера Тумбва.

Кілька годин, мабуть, над сім англійських миль, ми то пливли стежками в очереті, то пхали човна через трясовини, то виходили на круглу якусь чистинку, то знову занурювалися у височенні очерета. Десь надвечір стало видко звідусіль — розляглася широка вода — це було озеро Тумбва. На березі супроти мого човна знітилися мізерні курінці Ва-Унга, а на кілках просихало ще мізерніше рибальське знаряддя. Тут нам треба було ночувати.

Другого ранку, виснажений безсонною ніччю і безнастанною борнею проти паразитів, я почав полювати на ситтутунга. Мені боляче було звести руку, і кожен крок закляклих ніг одбивався як постріл у скронях, але я на це не важив. Я був, нарешті, в Бангвеоло, де мені, першому з білих, судилося побачити ситтутунга, я був навіть веселий і схвильований.

У неймовірних очеретах, де не було навіть ні стежок, ні чистин, а самий зрадливий, безодній, зибучий мул, мене покинуто в засідці. Безодня під тонкою плівкою намулу не лякала мене — рясні корневища очерету давали змогу урятуватися, лігши плацма — аби попереду не провалитися з руками і плечима. Том і ловці Авемба були далеко, треба було охопити кілька миль півколом ловців, щоб сторожка ситтутунга не втекла стороною.

Я перейшов кілька метрів, щоб випробувати ґрунт. Ступаючи на вузлуваті прикорні трави, можна було поволі пересуватись. Переді мною щось білішало крізь стебла, я ступив ще двічі й побачив екваторіальний шолом білого чоловіка. Об'їдений череп закалатався в шоломі, коли я штовхнув його ногою, і від черепа шийний окіст вів крізь усохлу траву в чорну безодню болота. Щось тихо дзвеніло в безвітряній тиші — великі мухи, схожі на оводів, знялися з стеблів навколо. То були мухи тсе-тсе, і я догадався, що білий умер від сонної хвороби — заснувши в очеретах.

Я наламав очеретиння і влаштував собі сідало... Чекати треба було довго, а ноги ломило вже так. що я не міг стояти. Далеко спереду галасували й ламали очерета ловці Авемба, силкуючись не лише вигонити ситтутунга з хащів, а й не дати їй сховатися у воді. Бо часто буває, що сполохана ситтутунга не тікає геть, а занурюється у воду і, заклавши назад роги, висуває самі ніздрі, отже тільки ступивши їй на голову, удається її знайти. Але й тоді ця химерна тварина часом ринає у воду, щоб знову виставити ніздрі десь в іншому, ще затишнішому місці.

Сонце гріло мені голову крізь солом'яного бриля, і мені дуже схотілося спати. Ноги, солодко витягнуті на очеретинні, не боліли, не існували. Я вже починав засинати, коли почув недалеко в комиші шерест і швидке лопотіння, плюск і хлюп.

Я звівся і наготував рушницю, десь хитнулося верхів'я очерету й застигло — то пробігла повз мене ситтутунга. Сторонами обіруч мене пройшли мої ловці Авемба, але я не гукав. Мені здавалося, що я матиму більше шансів, сидівши тихо і нерухомо. Крім того, мені хотілося спати.

Я уявляв собі просте дерев'яне ліжко, на якому я спав у дитинстві. Через стінку була кузня, і батько гупав у ній молотом день-у-день. Я так звик до ритмічних ударів об ковадло, до дзвону заліза, що міг спати під цю музику. Тепер же не було чути й цих ударів. Тільки луна від них тихо дзвеніла у вухах, не ударами, а неперервним гудущим дзвоном, і спати було так прекрасно, ще легше, ніж під двотактні удари молота.

Я вже засипав, коли я почув ці удари, раз-два! раз-два! — ні, це були не удари, це були постріли, за ними розтявся одчайдушний, дикучий вереск людини, і я пізнав голос Тома. Я легко зрозумів, що Авемба убили його, щоб заволодіти рушницею, і тепер шукатимуть мене, але мене це не стурбувало.

Я дуже хотів спати. Луна від пострілів, як відгал двотактних ударів молота, все ще тихо дзвеніла у вухах, а я вже знов засинав. Мені снилося, що я сплю, що я натягаю шорстку, гарячу ковдру, вона шерестить на ребрах ліжка, мені чимраз виразніше і солодше снилося, що я сплю.

І от, як завжди перед повним засинанням, крізь голову пройшли легкі і рішучі шереги надзвичайних думок — прості, ясні й вірні, вони породили б геніальні поеми, небосяжні винаходи, вернигорні відкриття — якби вони йшли бодай на півхвилини раніше, коли людина ще має силу струсонути сон, підвестись і нігтем записати їх коло себе на стіні.

З дивною ясністю я зрозумів, що надаремно витратив своє життя, борючись проти жульманів і служмистрів Академії за справжню ідеальну зоологію, неможливу і непотрібну в тому суспільстві, де керували служмани і жульмистри. Я зрозумів також, просто і без жалю, що не знайду, не побачу, не покажу світові амфібійну антилопу ситтутунга і що від того ніщо не зміниться на світі. За цією другою ясністю прийшла третя, і, засинаючи, я зрозумів, що захворів на сонну хворобу і що сконаю в очеретах, як сконав невідомий чоловік в екваторіальному шоломі — тільки мій череп буде калататися в солом'яному брилі. Я тихо посміхнувся крізь сон і, прощаючись, спокійно перевів очі туди, де лежав мій попередник.

Крізь сонниве дрімуче мереживо очеретів я побачив — стояла висока антилопа. Майже чорна, блискуча шкіра її була гладка від води, і струмки ще збігали вздовж колін. Сливе прямі, довгі — довгі, як промені, гострі на кінцях, роги уп'ялися в сухе небо, і сонце вузьким скляним струменем збігало по них до високого лоба. Широкі чорні ніздрі, немов у коня, ледь роздуваючись, дихали тихо. На мене дивились надзвичайні очі, які я бачив тільки на стародавніх малюнках, трохи косі, з явно видним білком, людські, апокаліптичні очі фаустівських фантазм середньовіччя.

На мить я віджив, і пальці зімкнулись навколо металу рушниці. Але гарячий метал задзвенів у вухах, як у ковадлі, голосно, грізно, владно, я перестав бачити, на обличчя мені натягали хлороформну маску. Мені бракувало повітря, я не міг дихати, дзвін, як тупоти тисяч копит, роздирав мою голову, я скрючився, я скоцюрбився, я задихався, я вмер...»

Дьєдон Мва Келькшоз-а-Манже раптом зчувся, що сталося щось надзвичайне, те, чого не було, те, на що він чекав через цілий день. Він тихо звів голову, і пальці зімкнулися навколо гарячого металу рушниці. Від сонця йому злегка дзвеніло у вухах. Біля нерухомої дзеркальної машинки стояв малесенький птах і дивився на нього, схиливши голову. Це не був жайворонок, тільки мала жовтогрудка, але вона була так близько, що здавалася незгірша від найжирнішого жайворонка.

Дьєдон звів рушницю і, коли блискуча мушка зрівнялася з блискучим оком жовтогрудки, він надушив спуска. Ще не вигримів одгал, Дьєдон уже біг до птиці. Тремтливою від благородного мисливського шаленства рукою він підняв пташку.

Близький постріл розбив жовтогрудку в шмаття. Цілі снопи дробин вбили мізерне пір'ячко в криваві маси потрощеного тільця. Інші дробини одірвали їй ніжки, ще інші геть віднесли і десь вбили в землю півголівки і одне око. Друге око, дивним способом ясне й живе, жалько і довірливо дивилося на Дьєдона Мва Келькшоз-а-Манже.