— Відріжемо йому оцей… і оті…, - класичний вступ до нашого словесного пресингу.

(Серед східних німців не було жодної дівчинки. Це загадка, ключа до якої я так і не знайшла. Можливо, батьки лишали їх у рідній країні на якого-небудь тренера з плавання або штовхання ядра.)

— Кухонним ножем Чена.

— Ні, бритвою Циглера.

- І змусимо його їх зжерти, — відрізав один з прагматиків, який вважав ці подробиці зайвими.

-І приправимо їх… і…

- І д-ду-у-же поволі, - додав охочий до прислівників.

— Так, і хай добре пережує, - промовив знавець лінгвістичних тонкощів.

— А потім змусимо його виблювати, — віщував богохульник.

— Оце вже ні! Це вже зі сфери задоволення. Нехай лишиться це у шлунку, — скрикнув той, у якого збереглося почуття святого.

— Давайте заткнемо йому ще й…, та так, щоб це вже назавжди лишилося в ньому, — додав далекоглядніший компаньйон.

— Давайте, — згодився учень святого Матвія.

— Нічого не вийде, — прокоментував філістер, якого ніхто не слухав.

— Вийде, якщо у робітників взяти цементу. Заткнемо йому й ротяку теж, щоб не покликав на допомогу.

— Все йому позатикаємо! — зайшовся від радості містик.

— Китайський цемент — лайно, — застеріг експерт.

— Тим краще. Тоді позатикаємо лайном, — вставив у трансі свого п'ятака містик.

— Так він же помре, — пробелькотіла мишача душа, яка перейнялася Женевською угодою.

— Ні, - заперечив поборник святого Матвія.

— Такого задоволення ми йому не дамо. Це, мабуть, надто просто.

— Нехай мучиться до кінця!

— До якого кінця? — занепокоїлась Женевська угода.

— До кінця, та й годі. Поки не побіжить плакатися до матусі.

— Уявляю фізіономію матусі, коли вона побачить, як обробили її дитинчатко!

— Знатиме, як плодити німчат!

— Гарний німець-це німець, заліплений китайським цементом.

Від цього афоризму, саме настільки зашифрованого, щоб викликати захоплення, усі присутні зайшлися від реготу.

— Згода. Але до того йому слід повиривати волосся, вії та брови.

-І нігті.

-І змішаймо все це з цементом, перш ніж запхнути в нього, щоб було міцніше.

— Надо-о-овго запам'ятає.

Ці стилістичні екзерсиси несли в собі занадто патетики, бо незабаром ми починали відчувати брак слів. Тим більше, що жертву вдавалося виловити частенько. Отож, потрібні були справжні поклади уяви, щоб з належною брутальністю продовжувати свої пустопорожні обіцянки.

Оскільки тіла було менше, ніж слів у словнику, ми досліджували останній з наполегливістю, яка могла б служити за взірець лексикографам:

— М-м-м, а це називається також яєчками.

— Або гонадами.

— Гонади! Як гранати!

— Гонади йому повириваємо!

-І зробимо з них гонадин!

Я була серед тих, хто говорив найменше під час цих словесних турнірів, де фрази пурхали від одного до другого, аж пух і пір'я летіли. Слухала, підкорена такою красномовністю і таким зухвальством Зла.

У мене було враження, що оратори жонглюють усі водночас з такою віртуозністю, яка, вірогідно, триватиме доти, аж доки якийсь один незграба не дасть маху. Тому й воліла лишатися поза грою, спостерігаючи за словесною руханиною її багатьох партнерів. Мені вдавалося говорити лише тоді, коли лишалася наодинці, коли могла грати, як тюлень у цирку, з власною фразою і натягати її на кінчик носа як червону кульку.

Поки наша армія переходила, нарешті, від слів до діла, бідолашненьке німченя встигало намочити у штанці. Воно встигало вислухати усі залякуючі кепкування і словесні обстріли. Бувало, коли кати наближалися до нього, воно плакало від жаху, на найбільшу втіху нам:

— Сцикун!

— Розмазня! Гонада!

На жаль, трагічний жанр накладає свої зобов'язання, але вчинки виявляються мізернішими, ніж слова. І ми застосовували одноманітні тортури.

Загалом, все обмежувалося зануренням у таємну зброю.

Таємною зброєю, серед іншого, була вся сеча кожного з нас, за винятком тієї, що йшла у німецькі йогурти. Ми доводили зразкову старанність, щоб бува не випорожнити цю дорогоцінну рідину деінде, а зцідити у великий спільний чан, який стояв нагорі на запасних сходах найвищого у всьому гетто будинку і охоронявся найнесамовитішими з нас.

(Тривалий час дорослі або інші спостерігачі запитували себе, чому це їхні діти так часто щодуху мчать до запасних сходів?)

До цієї сечі, переважно несвіжої, домішувалася чимала доза туші — двічі китайського чорнила[9].

Загалом досить проста хімічна формула для позначення зеленуватого еліксиру з пахощами аміаку.

Німця хапали за руки-ноги і занурювали до самісінького дна баку.

Після чого ми виливали цю таємну зброю, вважаючи, що жертва сплюндрувала її недоторкану чистоту. Потім починали збирати нову партію нашої сечі для наступного в'язня.

Якби тоді мені довелося почитати Віттгенштейна, я зрозуміла б, що він блукає зовсім близько від мого запитання.

Сім нечітких викладок про те, як облаштовано всесвіт, і лише одна — така проста — могла б вичерпно пояснити всю систему!

Щоб знайти відповідь, мені й мізкувати не довелося б. Мені й формулювати її не довелося б, щоб прожити життя. Це був підтверджений життєвим досвідом безперечний факт. Щоранку ця впевненість народжувалася зі мною:

«Всесвіт існує, щоб жила я».

Батьки, комунізм, ситцеві сукні, казки «Тисячі і однієї ночі», натуральні йогурти, дипломатичний корпус, вороги, запах свіжовипаленої цегли, прямий кут, ковзани, Чжоу Еньлай, орфографія і бульвар Хутун — жодна складова з цього переліку не була зайвою, бо ці речі існували для того, щоб жила я.

На мені сходився світ.

Китай грішив надмірною скромністю. Серединна імперія[10]. Досить було почути це найменування, щоб осягти усю його обмеженість. Китай був би серединою світу за умови, якби він слухняно лишався на своєму місці.

Я могла йти, куди заманеться — гравітаційний центр світу йшов по моїх слідах.

Благородство — це також уміння визнати те, що є природним. Не варто було приховувати від себе, що світ мільярди років готувався до мого вступу в нього.

Питанням, що буде після мене, я не переймалася. Ну, безперечно, знадобиться ще кілька мільярдів років, поки останні тлумачі закінчать судити-гудити мій випадок. Але, з огляду на запаморочливу невідкладність моїх буднів, цей аспект проблеми важив так мало. Теоретичні викладки я лишила моїм екзегетам та екзегетам моїх екзегетів.

Отож, Віттгенштейн був не в темі.

Він припустився серйозної помилки: він довірився паперу. Отак одразу всього зректися!

Поки китайська імперія не писала, Китай був у апогеї своєї слави. Занепад почався з появою першого написаного імперського твору.

Я не писала. Коли ти мусиш справляти враження на гігантські вентилятори, коли мусиш п'янити галопом коня, коли мусиш освітлювати армію, коли мусиш підтримувати свій імідж і принижувати ворога — ти високо здіймаєш голову і — не пишеш.

А, втім, саме там, у центрі Міста Вентиляторів, починався мій занепад.

Він почався тієї миті, коли я усвідомила, що центр всесвіту — це не я.

Він почався тієї миті, коли я у захваті відкрила для себе, хто був тим центром всесвіту.

Влітку я завжди ходила босоніж. Сумлінні розвідники ніколи не взуваються.

Отож, мої кроки у гетто створювали так само мало шуму, як тай цзи цюань- заборонена на той час медитативна техніка, яку крадькома практикували у мертвій тиші кілька її завзятих прибічників.

Потайки і з великим піднесенням я полювала на ворога.

Сань Лі Тхунь було настільки бридким місцем, що потрібен був справжній героїзм, справжня епопея, щоб зуміти там вижити.

Я там виживала пречудово. Епопея — це була я.

Біля сусіднього будинку зупинилась невідома мені машина.

Нові мешканці — у гетто пригнали нових іноземців, щоб ті бува не заразили китайців.