Завданням розвідника є висвітлювати, у багатьох значеннях цього слова. А висвітлювати — це саме для мене. Я буду світочем людства!

Але, на кшталт Протея[5], розвідник здатний до швидких і несподіваних змін, він міг стати непомітним і нечутним. Таємна постать ковзала між ворожими лавами, і ніхто її не помічав. Шпигун-шахрай перевдягається. Розвідник не опускається до таких збочень. Причаївшись у тіні, він з гордістю ризикує своїм життям.

І коли розвідник повертається до свого табору після небезпечної розвідки, зворушена від почуття екзальтованої вдячності армія сприймає його безцінну інформацію як манну небесну. Тільки-но розвідник відкриває рота і збирається заговорити, генерали ловлять кожне його слово. Ніхто його не вітає, але кожен дарує щирий і осяйний погляд, який промовляє гучніше за слова.

Жодне призначення за все життя не сповнювало мене таким щастям, як це. Ніколи, здавалося, титул не розкривав з такою глибиною того значення, що я сама собі його надавала.

Можливо пізніше, коли задовольнюся званням лауреата Нобелівської премії у галузі медицини або статусом великомучениці, я, найвірогідніше, прийму без особливої гіркоти ці тривіальні планиди, але згадаю те, що найдостойніша частина мого життя лишилась позаду і що вона залишиться зі мною навічно. До самої смерті я зможу затьмарювати людей простою фразою: «У Пекіні, під час війни, я була розвідницею».

Марно читала я Хо Ші Міна в оригіналі, марно перекладала класичною хеттською мовою Маркса, безрезультатно віддавалася стилістичному аналізу епанодиплозисів «Маленької Червоної книжечки» Мао[6], марно транскрибувала ідеї Леніна за системою Уліпо[7], марно рясно поливала свій мозок комуністичними доктринами, або навпаки — я так і не змогла перевершити висновки, яких дійшла у п'ятирічному віці.

Ледь ступила я на Червону землю, ще навіть не вийшла з аеропорту, як все зрозуміла.

Я знайшла єдиний вектор, що дозволив описати всю ситуацію однією фразою.

Це твердження — як і всі великі істини — було водночас гарне, просте, поетичне і таке, що не зовсім виправдовувало сподівань.

«Вода кипить при ста градусах». Просто красива фраза, від якої не лишається нічого, крім розчарування.

Але ж істинна краса має приносити насолоду, має віддати душі частку її мрії.

З огляду на сказане вище, моя фраза була прекрасна.

Ось вона: «Комуністична країна — це країна, де є вентилятори».

Ця фраза має таку осяйну структуру, що могла б слугувати за взірець у віденських трактатах з логіки. Але окрім цього, окрім своєї стилістичної витонченості, це твердження вражає ще й тим, що воно — істина.

У Пекінському аеропорту, коли я впритул зіткнулася з букетом вентиляторів, ця істина кинулась у очі як незаперечне важко пояснюване одкровення.

Ці дивні квіти зі схожим на решітку вінчиком, що обертається, могли бути ознакою лише незвичайного середовища.

У Японії були кондиціонери. Не пригадую, щоб бачила там такі пластмасові рослини.

У комуністичних країнах теж могли траплятися кондиціонери, але вони не працювали. Тому й потрібні були вентилятори.

Пізніше я жила в інших комуністичних країнах — Бірмі, Лаосі. Вони тільки підтвердили мої погляди 1972 року.

Не скажу, що у некомуністичних країнах не буває вентиляторів, але це трапляється значно рідше, і — ще один витончений нюанс — їм не надають великого значення.

Вентилятор для комунізму — це те саме, що епітет для Гомера. Гомер не єдиний письменник у світі, хто застосовував епітети. Але тільки під його пером епітети набувають повноти свого сенсу.

1985 року у фільмі «Тато у відрядженні» Кустуріца зняв сцену допиту, учасниками якої були три персонажі — слідчий, допитуваний і вентилятор. Під час нескінченного сеансу запитань-відповідей вертлява голівка вентилятора з безжальним ритмом зупиняється то на слідчому, то на допитуваному: вона завмирає на кожному з персонажів до того, як обстріляти своїм променем іншого. Це абсурдне кружляння, від якого волосся стає дибки, доводить неприродність сцени до апогею.

Під час цього допиту все перебуває у статиці, не рухається жоден з чоловіків, заціпеніла камера: гойдається лише вентилятор. Без нього ця сцена нізащо не призвела б до такого ступеню оціпеніння. Вентилятор відіграє роль античного хору, багато у чому нестерпнішого, оскільки не виносить жодного судження, він ні про що не думає, він задовольняється тим, що просто перебуває там для того, щоб заговорили на повну потужність оточуючі предмети, для того, щоб з належною пунктуальністю виконувати свою роботу вентилятора. Корисний і мовчазний хор, про який мріє будь-який тоталітарний режим.

Сумніваюся, що, навіть спираючись на авторитет такого відомого югославського кінематографіста, я зможу повною мірою обгрунтувати небезпідставність моїх роздумів про вентилятори. Але це не має жодного значення. Хіба що є ще настільки наївні голови, які вважають, ніби теорії призначаються для того, щоб їх шліфували далі? Ні, теорії існують для того, щоб дратувати філістерів, для того, щоб подобатися естетам, і для того, щоб з них глузувала решта людей.

Уникнути аналізу — ось у чому полягає суть плутаних істин. Олександр Віалат написав цю чудову фразу: «Липень — це справжній місяць». Чи кому коли вдалося висловитись правдивіше і плутаніше про місяць липень?

Сьогодні я вже не живу в Пекіні і в мене немає коня. Пекін я поміняла на білий папір, коня — на чорнило. Мій героїзм став невидимим.

Я завжди знала, що дорослість нічого не важить — починаючи з віку статевої зрілості, життя перетворюється на епілог.

У Пекіні моє життя мало вирішальне значення. Я була потрібна людству.

До того ж, я була розвідницею, і це були воєнні часи.

Наша армія знайшла нову форму агресії проти ворога.

Щоранку китайські функціонери доставляли мешканцям гетто натуральні йогурти. Вони залишали перед дверима кожної квартири ящичок з персональними йогуртами у скляних горщиках, прикритих клаптиком паперу. Білий молочний продукт знаходився під товстим шаром жовтуватої сичужної закваски.

На світанку десантно-диверсійна група у складі вояків чоловічої статі з'являлася перед дверима квартир, де мешкали східні німці, злегка підіймала кришечки, висьорбувала закваску, а натомість виливала зі свого організму еквівалентну дозу рідини ідентичного кольору. Потім клали кришечки на місце: не пійманий — не злодій, — і прожогом звідти хто куди.

Ми ніколи так і не довідались, чи їли наші жертви свої йогурти. Схильні думати, що їли, адже про жодну скаргу чуток не було. Ці китайські молочні продукти були такими кислючими, що якісь дивні присмаки могли пройти й непоміченими.

Огидність цієї операції викликала у нас нестримну блювоту. Ми вважали себе мерзотниками. То було грандіозно!

Дітлахи Східної Німеччини були міцні, хоробрі та дужі. Вони задовольнялись тим, що засипали нас стусанами. Такі вияви ворожості видавалась нам дурницею порівняно з нашими злочинами.

Ми були негідниками крутої вдачі. Сума м'язів нашої армії була сміхотворно малою порівняно з силами ворожої армії. Але, хоч нас було й менше, злості у нас було значно більше.

Коли один із наших потрапляв до рук східних німців, за годину в гулях і синцях він уже виходив від них.

Коли відбувалось навпаки, ворог у накладі не лишався.

По-перше, наш садизм займав значно більше часу. Німченя мало право порозважатись принаймні до вечора. Часом і значно довше.

Починали ми з того, що в присутності нашої жертви влаштовували інтелектуальну оргію стосовно її подальшої долі. Ми розмовляли французькою, і німець ані біса не кумекав: так на нього навіювало більше страху. Тим паче, що наші навіювання промовлялись із неперевер-шеною зловтіхою й екзальтованою жорстокістю, а наші обличчя і голоси були чудовими субтитрами до них. Літота[8] була вище нашої гідності: