Елітою людства були дівчатка. Світ існував для того, щоб існували вони.

Жінки й незграби були калічні. Їхні тіла мали такі вади, сам вигляд яких міг викликати лише сміх.

Досконалі були лише дівчатка. З їхнього тіла нічого не випирало — ні сміхотворний паросток, ні комічні бугри. Вони були задумані як досконалість, чітко окреслені, щоб не чинити життю жодного опору.

Вони не мали матеріальної користі, але були необхідніші за будь-кого, тому що являли собою окрасу людства — справжню Красу. Красу, яка є чистим задоволенням буття. Красу, у якій ніщо не бентежить, у якій тіло — це цілковите щастя з голови до ніг. Треба побути дівчинкою, щоб оцінити, як дивовижно мати тіло.

Чим це тіло мало б бути? Предметом чистого задоволення і чистої цілковитої радості.

Як тільки в тілі з'являється якась перешкода, як тільки тіло стає на заваді, - вважай капець!

Я щойно помітила, що для прикметника «гладенький» у мові немає відповідного іменника. Воно й не дивно: словник щастя й задоволення завжди був найубогішим, причому в усіх мовах планети.

Дозволю собі створити слово «гладенькість» (таку собі заморочку), щоб ви мали уявлення про те, яким може бути щасливе тіло.

Платон називає тіло екраном, в'язницею, і він сто разів має рацію, але за винятком дівчачого. Якби Платон побував дівчинкою, знав би, що тіло може бути чимось цілком протилежним — засобом доступу до усіх без винятку форм свободи, трампліном найсолодшого запаморочення, грою в класики для душі, точкою перетину найрізноманітніших думок, скринькою віртуозності і швидкості, єдиним вікном нещасного мозку. Але Платон ніколи навіть не згадував про дівчаток, їх було надто мало в Ідеальній Державі.

Певна річ, не всі дівчатка гарненькі. Але дивитися приємно навіть на незугарних дівчаток.

А коли дівчинка гарненька або й справжня красуня, то найвидатніший поет Італії присвячує їй увесь свій твір, найвизначніший логік Англії втрачає через неї голову, російський письменник біжить зі своєї країни, щоб назвати її іменем політично небезпечний роман, і так далі. Тому, що дівчатка зводять з розуму.

До чотирнадцяти років я любила жінок, я любила смішних незграб, але гадала, що закохатися у когось окрім дівчинки — безглуздо.

Тому, коли я побачила, як Елена виявляє знаки уваги незграбі, я обурилась.

Я могла припускати, що вона не любить мене.

Але те, що вона віддає перевагу незграбі, переходило всі межі припустимого.

Вона що, осліпла?

У неї ж був брат. Не могла вона не помічати фізичних вад хлопців. Не могла вона закохатися у калічного.

Любити каліку могло бути лише виявом співчуття. А співчуття Елена була цілком позбавлена.

Я не розуміла.

Вона що й справді любить його? Хіба знаєш? Але задля нього на прогулянках вона удостоїлася стерти імідж байдужості зі свого обличчя, задля нього вона удостоїлась зупинитися й вислухати. Ніколи не бачила, щоб вона комусь засвідчувала стільки пошани.

Ця картина повторювалася на багатьох перервах. Це стало нестерпно.

Що ж то в біса за незграба? Я не знала.

Я провела розслідування. Йшлося про шестирічного француза, який мешкав у гетто Вай Цяо Тха Лу — це все ж хоч щось. Бракувало ще, щоб він мешкав у нашому гетто.

Але він бачився з Еленою у школі, отже по шість годин на день. О! Пекельні муки!

Звали його Фабріціо. Раніше я ніколи не чула такого імені, тому одразу заявила, що смішнішого годі й уявити. Але вершиною кумедності було те, що він носив довге волосся. То він був не просто незграба, гідний сміху, а такий, що луснеш зі сміху.

Прикро, але, здавалося, так думала лише я. Фабріціо, бачся, був лідером наймолодшого класу.

Моя кохана обрала владу — мені було соромно за неї.

Але дивна реакція, за це я її кохала ще дужче.

Я справді не розуміла, чому у батька такий стурбований вигляд. В Японії він був життєрадісний. У Пекіні — геть інший чоловік.

Наприклад, від самого приїзду, чого він тільки не робив, аби оприлюднили склад китайського уряду.

Я гадала собі, наскільки та «ідея фікс» істотна.

Принаймні, в його очах, вона була істотною. Не судилося: щоразу, як він ставив це питання, китайська влада відповідала, що це — таємниця.

Він дипломатично обурювався:

— Але ж у жодній країні світу не приховують склад уряду!

Такий аргумент, здавалося, не бентежив китайських владоможців.

Отже, акредитовані у Пекіні дипломати були змушені звертатися до фіктивних і безіменних міністрів: цікаве заняття, яке вимагало великого ступеня абстрагування і дивовижної спекулятивної відваги.

Добре відома молитва Стендаля:

— Господи, якщо ти є, змилуйся над моєю душею, якщо вона у мене є.

Так само й щодо стосунків з китайським урядом. Але місцева система була витонченіша за теологію тим, що постійно ставила у глухий кут своєю непослідовністю. Наприклад, у багатьох офіційних заявах фігурувала фраза: «На відкритті нового текстильного заводу у народній комуні міста… був присутній міністр промисловості товариш Машен…»

І всі дипломати Пекіна кидалися до своїх урядових рівнянь з двадцятьма невідомими і помічали собі: «11 вересня 1974 року міністром промисловості є Машен…»

Мало-помалу, місяць за місяцем політична головоломка могла уточнятися, але завжди лишалась значною мірою непевною, тому що склад уряду був суцільною непостійністю. І два місяці потому, без будь-якого попередження, ви раптом натрапляєте на офіційну заяву, у якій написано: «Як заявив міністр промисловості пан Трюк…»

І починай все спочатку.

Найбільші містики втішали себе хитромудрими міркуваннями:

— У Пекіні ми збагнули природу того, що Мудреці називали deus absconditus[15].

Інші йшли собі грати у бридж.

Я не переймалася такими речами.

Були речі серйозніші.

Був той Фабріціо, авторитет якого зростав прямо на очах, і якому Елена, здавалося, виявляла все більше й більше уваги.

Я не запитувала себе, що саме цей хлопець мав такого, чого не мала я. Я просто знала — він мав щось більше від того, що мала я.

І саме це мене бентежило: невже Елена не бачить кумедності цього суб'єкта? Невже вона знаходить у ньому щось привабливе? Все схиляло до думки, що так воно й є.

У чотирнадцять років, на моє величезне здивування, я зміню думку стосовно цього.

Але у сім років така прихильність видавалася мені неприпустимою.

Я з жахом констатувала, що моя кохана збожеволіла.

Я пішла ва-банк. Відвела у бік італієчку і прошепотіла на вушко про ту неміч, на яку страждав Фабріціо.

Вона зміряла мене таким поглядом, неначе ось-ось вибухне від сміху. І було зрозуміло, що викликала таку реакцію я, а не об'єкт нашої розмови.

Я затямила, що від Елени користі мало.

Проплакала цілісіньку ніч. Не тому, що не мала тієї штукенції, а тому, що у моєї коханої був поганий смак.

У школі один відчайдушний вчитель задумав проект для того, щоб змусити нас робити ще щось, окрім паперових літачків.

Він об'єднав три молодші класи, і я опинилася з Еленою при її дворі.

— Діти, у мене є ідея: ми всі разом напишемо історію.

Ця пропозиція одразу ж викликала у мене величезну недовіру. Але така реакція виникла лише у мене. Інші зраділи.

— Нехай кожен, хто уміє писати, напише власну історію. Потім ми разом виберемо найкращу і оформимо її великою ілюстрованою книжкою з вашими малюнками.

«Сміх та й годі», - подумала я.

Цей проект мав заохотити багатьох дітей молодших класів навчитися писати.

Якщо вже гаяти час, то краще вибрати історію на свій смак.

Я поринула у жагуче оповідання.

Голу прекрасну російську принцесу (чому російську? ще й досі питаю себе) засипало в горах снігом. Відповідно до такого роду страждань вона мала дуже довгі чорні коси і глибокі очі. Адже холод завдавав їй страшенних мук. З кучугури снігу стриміла лише голова, принцеса бачила, що врятувати її нікому. Довгий опис її плачу і мук. Я раділа. Потім з'являлася інша принцеса, dea ex machina[16], витягала її звідти і намагалася відігріти задубіле тіло. Я непритомніла від насолоди, описуючи, як вона це робить.