Для мене — нічого нового. Для Елени — вперше.

Але невеличка французька школа у Пекіні не мала нічого спільного з навчанням.

Ми, діти різних народів — окрім англомовних і німців — були б дуже здивовані, якби нам заявили, що ми відвідуємо цю установу з метою навчитися чогось.

Цього ми не помічали.

Для мене школа була величезною фабрикою паперових літачків.

До такої міри, що їх допомагали нам будувати й учителі. Воно й зрозуміло: оскільки вони не були ні вчителями, ні вихователями, то це майже все, що вони вміли робити.

Ці славні люди, ці вчителі на громадських засадах опинилися у Китаї через прикрість. Адже можна назвати прикрістю велику сукупність ілюзій з подальшим розчаруванням у кожній з них.

До речі, окрім дипломатів і синологів, усі іноземці, які тоді мешкали у Китаї, опинилися там в силу тих самих «прикрих» обставин.

І, оскільки, опинившись у цій країні, ці нещасні мали бодай щось робити, вони йшли «навчати» у невеличку французьку школу Пекіна.

То була моя перша школа. Саме у ній я провчилася перші три класи, які вважаються найважливішими. Але марно стараюся пригадати. Гадаю, окрім того, як робити паперові літачки, геть нічому там не навчилася.

То й що? Читала я з чотирьох років, писати навчилася у п'ять, а черевики сама зашнуровувала споконвіку. Отже, вчитися мені було нічому.

На вчителів покладалось надлюдське завдання — завадити дітям повбивати одне одного. І їм це вдавалося. Тож слід привітати цих чудових людей і з'ясувати, що за подібних обставин, наприкінці століття навчати алфавіту було безглуздою зайвиною, заняттям для ідеалістів.

Для нас, дітвори різних національностей, освіта була не чим іншим, як продовженням тієї ж війни, і тими самими засобами.

І все ж з однією відмінністю: у маленькій французькій школі Пекіна не було німців. Вони ходили до східнонімецької школи.

Ми розв'язали це прикре непорозуміння завдяки геніальній і панічній регламентації: у школі ворогом був кожен.

А через те, що навчальна установа була дуже малих розмірів, ми без проблем гамселили одне одного. Знайти ворога було неважко, він був повсюди — під рукою, під зубами, під ногою, під плювком, під нігтями, під черепом, під підніжкою, під сечею і під блювотиною. Варто було лише нахилитися.

Ця школа була тим паче строкатою, що чверть учнів не знала жодного слова французькою. І навіть ніколи не посягала на те, щоб вивчити бодай якесь одне. Батьки влаштували їх сюди, бо справді не знали, куди їх подіти. Та ще тому, що бажали у спокої разом з іншими дорослими смакувати радості місцевого режиму.

Отож, серед нас були малі перуанці чи інші марсіани, яких ми залюбки брали на тортури і панічний гвалт яких був нам цілком незрозумілий. У мене збереглися найкращі спогади про французьку школу.

То була, мабуть, і для Елени перша школа.

Я тремтіла. Я обожнювала це місце розпусти, але мене охоплював жах від самої думки, що таке створіння, як вона, могло наважитися відвідувати таке небезпечне місце. Вона, котра ненавиділа фізичне насильство!

У кожному разі, я пообіцяла собі розквасити пику тому чи тій, хто зачепить бодай одну її волосинку. Тоді вже, напевно, вона зверне на мене увагу. Тим більше, що кривдник, швидше за все, зробить з мене відбивну, а Олена наді мною посміється.

То було зайве.

Диво ставалося скрізь, куди приходила Елена. З першого ж дня навколо моєї коханої утворилася аура миру, ніжності та гречності. Вона могла пройти повз найкри-вавіші бійки, аура оповивала її крок за кроком. То була загальноприйнята, природна, інстинктивна реакція: ніхто не смів посягнути на таку прекрасну і досконалу річ.

О четвертій вона поверталася у гетто така ж чистенька й чепурненька, як і вранці.

Вибухоподібна атмосфера школи, здавалося, їй не заважала. Вона просто не помічала її. Принаймні, удавала, що не помічає. На перервах вона повільним кроком міряла виквацьований землею дворик, щаслива, що лишається на самоті.

Те, що мало статися, сталося — ця самотність не тривала довго.

Зверхня врода, якою вона була наділена, наснажувала до поваги на відстані. Я ніколи й уявити собі не могла, що десь існує сміливець, здатний наблизитися до неї. Отож, це кохання завдавало мені різних мук, але тільки не ревнощів.

Ото був ступор, коли якось вранці у дворі я побачила, як один життєрадісний хлопчак розповідав італієчці всілякі витребеньки.

І вона… вона навіть зупинилася, щоб вислухати.

І вона навіть слухала. Вона підвела своє личко до його пики. І її очі, її ротик виказували особу, яка слухає.

Безперечно, у її вигляді не було захвату чи захоплення. Але вона справді слухала. Вона спромоглася бути уважною до когось.

Мені навіть здалося, що в ту мить хлопчак існує для неї.

І це існування тривало принаймні хвилин десять.

І позаяк він навчався у її класі, Господь знає, скільки ще часу він існував для неї без мого відома.

Ницість, яка не має назви.

Слід навести кілька онтологічних пояснень.

До чотирнадцяти років я поділяла людей на три категорії: жінок, дівчаток і незграб.

Усі інші розбіжності видавалися мені анекдотичними: багаті чи бідні, китайці чи бразильці (за винятком німців), господарі чи раби, красені чи потвори, дорослі чи вже старі — всі ці нюанси, звичайно, мали значення, але вони не зачіпали сутність людей.

Жінки були необхідною категорією осіб. Вони готували їсти, одягали дітей, вчили їх зашнуровувати черевики, прибирали, виношували у череві дітей, носили привабливий одяг.

Від незграб — пуття ніякого. Дорослі незграби вранці йшли до «офісу» — своєрідної школи для дорослих — тобто місця, потрібного як собаці п'ята нога. Увечері вони навідувалися до друзів — мало почесне заняття, про яке я згадувала вище.

Фактично, дорослі незграби лишались схожими на дітей-незграб, з тією істотною відміною, що втратили скарби дитинства. Проте їхні функції майже не змінилися, як і їхня фізика.

Натомість жінки і дівчатка дуже відрізнялися. Насамперед, вони не належали до однієї статі: щоб це збагнути, досить було одного-єдиного погляду. Зрештою, з віком їхня роль колосально зростала: з розряду нікому не потрібних дітей вони переходили до категорії жінок першорядної вартості, тоді як незграби все життя так і лишалися непотрібними.

Серед дорослих незграб, єдиними з яких можна мати бодай якийсь зиск, були незграби, що імітували жінок: кухарі, продавці, вчителі, лікарі й робітники.

Це тому, що спочатку ці професії були жіночі, надто ж остання. На багатьох пропагандистських афішах, якими було позначено периметр Міста Вентиляторів, товстопикі й радісні робітниці завжди втілювали робітників. Вони ремонтували опорні стовпи з виразом такого щастя на обличчі, що навіть шкіра на ньому рожевіла.

Село підтверджувало істини міста: на панно були зображені лише життєрадісні і відважні селянки, які в екстазі в'яжуть снопи.

Дорослі незграби були надто придатні для професій-симуляцій. Так, китайські солдати, що охороняли гетто, вдавали здатних на все, але нікого не вбивали.

Я відчувала до незграб симпатію, тим паче, що вважала їхню долю трагічною: вони ж смішними й народжувалися. Вони народжувалися з отією сміхотворною штукенцією поміж ніг, якою так пишалися і від якої видавалися ще смішнішими.

Нерідко діти-незграби показували мені цей предмет, але ефект завжди був той самий — я до сліз заходилася сміхом. Вони чудувалися такій реакції.

Якось я не стрималась і щиро та люб'язно сказала одному з них:

— Бідолашненький!

— Чого це? — перепитав той здивовано.

— Це, мабуть, неприємно.

— Ні, - запевнив той.

— Так-так! І ось тобі доказ. Коли вас туди вдарять…

— Ну-у так. Тільки це ж зручно.

— Що-о?

— Можна робити «пі-пі» навстоячки.

— То й що?

— Це зручніше.

— Гадаєш?

— Послухай-но, щоб насцяти у йогурти німців, треба бути хлопчиком.

Від такого аргументу я поринула у глибокі роздуми. Я не сумнівалась, що існувала відмовка. Але яка? Я мусила знайти її трохи згодом.