мене вдарило ніби арапником. я відчув, як кров облишила моє обличчя, й очі запалали, аж запекли мені лоба.

— політичний? — зарипів голос тюремщика, коли я знехотя, поволі стягнув з голови свого арештантського «блина».

— так, — відповів я стиха, стримуючи гнів.

лють спалахнула на дегенеративному обличчі мого ката: я ж мусів відповісти: так, ваше благородіє.

але він стримав себе. похапцем перепитавши моє прізвище й усе, що за трафаретом належало, він гукнув дозорцям:

— приймай!..

і мене повели до в'язниці.

у великій камері чоловіка на двадцять нас було тільки троє: якийсь шляхтич, що пропився в Миколаєві і його тепер теж «етапом» гнали додому, дідок-селянин — за «безпашпортність» та я.

на дальший етап треба було чекати три дні. вони пролетіли непомітно.

ще в камері я почув брязкотіння кайданів. пекельним воно стало, коли партія рушила в путь. ішли далеко: вокзал був з протилежного краю міста. вечір випав задушний, порох, що його зняли сотні закутих ніг, хмарою став над юрбою. конвой гнав: завжди, коли вели каторжних, конвоїри поспішали швидше довести етап до поїзду, чи до в'язниці, щоб посадовити в'язнів за ґрати — так їм здавалося безпечніше. їх самих гнав острах утечі каторжних або ж їхнього раптового бунту.

більшість каторжної партії від голоду у в'язниці та страшного режиму миколаївського централу була хора на курячу сліпоту. і тільки но криваве сонце сіло за хатки предмістя, вони втратили здібність бачити. ішли, як сліпі, тримаючись за сіряк передніх товаришів, плуталися ногами в кайданах, падали, стогнали... конвоїри несамовито кричали, прикладами рушниць підганяючи тих, що приставали.

я, прикутий ланцюгом «поручнів» до одного з цих сліпих, тягнув його за собою. ззаду на ноги болюче наступали такі ж сліпі. спереду вовтузилися вони, спотикалися. піт біг струмками з мого чола, змішувався з порохом, брудом заливав очі, що їх не можна було втерти закутими руками. одіж прилипла до тіла. тяжкий у таку спеку сіряк мулив плечі. я майже умлівав від утоми, але ж треба було йти та йти — здавалося, без кінця, без краю.

мука застигла в грудях у голові вже було порожньо. ноги сами, як неживі, місили куряву по шляху. вуха позакладало від громихання кайданів, і коли, нарешті, добилися до вокзалу й етап розташували по вагонах із ґратчастими віконцями, здавалося — вічність минула, так далеко відійшов відпочинок у затишній камері миколаївської «пересилочної».

конвой на цей раз випав лютий. майже всі салдати — українці. а по тюрмах в’язні знали, яке це лихо. і благали долю, щоб не мати справи з українцями дозорцями чи конвоїрами. до Харкова їхали дві доби. арештантські вагони причепили, здається, до товарового поїзду. ці дві доби ми мусили сидіти не ворухнувшися. вагон був без полиць, а на долівці лягти не дозволяли. доводилося сидіти, застигнувши, щоб не охлянути й не сповзти униз з лавки, бо огидно було чути брудну лайку й погрози наших катів.

а за вікнами вагону бігли ниви, міста — бігло життя.

літошнім вечером — свіжим і гарним після дощу — приїхали до Харкова. тут етап прийняв московсько-курський конвой: уже легше. ще краще було те, що пересадовили нас на вагони з полицями, де можна було спати.

Оповідання Дмитра Бузка «Етап» — автобіографічне. 27 жовтня 1907-го року сімнадцятирічного Бузка, за наводкою провокатора, у Одесі, де він мешкав, заарештувала поліція. (Цього року він вступив до партії есерів і переховував у себе нелегальну друкарню). Після майже року слідства, у вересні 1908 року, Одеський військово-окружний суд засудив його до трьох з половиною років каторги. Через рік, після перебування у каторжних централах Одеси та Херсона, Дмитра погнали етапом до В’ятки, про що він і розповідає у цьому своєму оповіданні «Етап». У липні 1911 року з В’ятки його вислали на станцію Знам’янка Верхоленського повіту Іркутської губернії. Незабаром йому пощастило звідти втекти і за допомогою контрабандистів дістатися Німеччини. Звідти — до Швейцарії, а потім — до Бельгії (усе 1912 року). Наступного року він приїхав до Італії, а 1914 — до Великої Британії, 1915 — до Швеції, і нарешті осів у Данії, де закінчив університет. 1917 року він повернувся до Росії, а потім України, де приймав активну участь у громадсько-політичному житті...

Тут текст «Етап» представлений за публікаціями в харківському журналі «Нова ґенерація» №№ 3, 4, 1930 р. Збережено стиль цієї публікації (зокрема — відсутність заголовних літер). Публікація в журналі супроводжувалась приміткою редакції: «це факто-оповідання має деякі риси естетичних жанрів, що порушують його функціональність. це пояснюється особистим ставленням автора до теми, суб’єктивним впливом її на автора. ред.»