— Мене можуть завтра знайти з ножем у пузі або з сокирою в голові. Як Анатолія. А скоріше за все, з кулею між брів! — Кубов починає хлипати, і наливає собі горілки, а Лариса й Чеканчук звертаються до Свєти, чи не варто покликати Вікторію Микитівну, на що Свєта відповідає, що не вистачає тут ще цієї відьми, так добре без неї.
І знову напівтемрява купе, дзенькання ложечок у дорожніх склянках, гуркіт коліс і чорна темрява за вікном. Позаду божевільна їзда в «Лінкольні» кольору металік, яке вів п’яний Кубов. Потім гаряче прощання з Кубовим, який поклявся знайти убивць Анатолія і Мар’яни, а також серйозно подумати щодо музичної школи. А потім — захекана біганина по коліях і перонах, коли вони встигли на потяг тільки тому, що він вирушив на декілька хвилин пізніше. І ось нарешті вони прийшли до тями у своєму купе, де, крім них, їде один молодий хлопець, що пішов грати в карти до сусідів. Четверте місце вільне. Слава Богу, нарешті можна трохи відпочити, бо завтра їм на роботу мало не з вокзалу.
— То що ми скажемо Бісту про зникнення Любоньчиних картин?
На щастя, в них є ще один бланк розписки. Вони виготовляють нову, вписуючи туди тільки ті картини, які не вкрали. Фабрикують підписи батьків Козових. Шкода, що пропала «Мука жінки». Бісту, гадаю, сподобалось би. Він любить експресію в мистецтві. Аби тільки не в повсякденному житті.
— Можна було б йому й не давати тієї картини. It is too good for him[31].
Лариса здивовано дивиться на Чеканчука, він пояснює:
— Я, звичайно, не певен на всі сто, але в мене таке враження, що покійна Мар’яна робила те саме. Ти ж бачила, яку картинну галерею вона зібрала? А також вона дарувала картини друзям. Одну подарувала навіть мені. Може, одного дня зберемося в мене, то побачиш.
— То теж картина Козової?
— Ні. Якоїсь дівчини з околиці Києва. У центрі — велике спокійне обличчя. Жіноче, дуже гарне. А навкруги — перекривлені пики. Вона висить у мене.
— То ти гадаєш, у нас пройде цей номер?
— Гадаю, що так. Тільки треба буде повернути гроші. Ти за це не переживай.
— Сашику, облиш, ти не мільйонер.
— Я сам, а в тебе сім’я.
— Ой, та родина! Одна мука!
— Не гніви Бога, Ларо...
Вони замовкають. Тихо дивляться в темряві одне на одного, не відводячи очей. Обидва знають, що треба урвати мовчання і не знаходять слів. Нарешті Лариса каже:
— Невже, крім нас, ніхто не думає про смерть Мар’яни? Невже всіх задовольнив нещасний випадок?
— Я думав про це, Ларо. І зараз щойно про це подумав... Давай стелитися. Завтра прибуваємо о восьмій. Треба виспатись.
Вранці, коли проїхали Київ-Дарницю, Лариса зателефонувала Риженку.
— Підрозділ групи пошуку істини доповідає: втрат у живій силі нема, хоча кілька разів виникала реальна загроза. Проте є матеріальні втрати. Матеріальних знахідок нема. Є певні знахідки-орієнтири на шляху пошуку істини, але система не тримається купи. Цілуємо. До зустрічі на київській землі.
— Який у вас номер вагона? — у відповідь кричить сонний Олександр Риженко.
Потяг прибув вчасно. Риженко підхоплює з рук Чеканчука пакет з картинами, Лариса кричить обережної так голосно, що пакет падає на платформу. Всі троє нервово хапають зв’язку, Риженко знову не розуміє, в чому справа. Він прибіг сюди о восьмій, щоб тримати руку на пульсі істини, а його лякають суцільними загадками! Але, проминувши гучну вокзальну коловерть, товариство заходить до привокзального Макдональдса. Риженко наполягає, що він фундує, і нарешті вислуховує детальний звіт про Комбінатно-Новожахівсько-Дружбонародівські мандри.
— А Мар’янині коштовності ніяк не давали знати про себе?
— Ніяк. Ми про них навіть і забули.
— Тут можна сказати тільки одне: скинутий вінок свідчить про те, що то не було вбивство на замовлення. Кілер неодмінно б пролив сльозу в пам’ять про свою жертву. Та й замовник також.
— Такий висновок можна робити, якщо бути певним, що вінок скинув і потоптав саме вбивця Мар’яни. А якщо це зробив просто місцевий хуліганчик...
— Зазвичай прості люди шанують поминальні знаки...
— Скинутий вінок дуже узгоджується з постаттю п’яної Таньки, з якою жив нещасний Анатолій.
— Так само вважає й Вікторія Микитівна Кубова.
— Це логічно. Ревнива жінка, яка, крім мужчини, втратила і свій жалюгідний добробут, люта на весь світ, і особливо на покійну суперницю. Вбила Мар’яну, знову запропонувала себе: мовляв, її нема, не діждешся. А він усе одно любить тільки Мар’яну — тоді вона його сокирою. А потім топче ногами саму пам’ять про... «руду курву»... хай їй земля буде пухом...
— Невже наша Мар’яна раптом втрапила у такі страсті-напасті?
— Сашо, один і другий, не могла малограмотна алкоголічка Танька вистежити Мар’яну в Комбінатному, не могла. Тим більше, Мар’яна міняла плани: то вона їде вранці, то ввечері.
— Танька могла суто випадково побачити Мар’яну на пероні.
— І зорієнтуватися, що треба діяти. Більше такого шансу не буде.
— Вам, чоловікам, чомусь видається надзвичайно привабливою й романтичною версія загибелі прагматичної жінки через романтичне кохання...
— Пані Ларисо, ви, як завжди, маєте рацію. Версія романтичного кохання притягнута за вуха. Але що за гроші мала пані Мар’яна у внутрішній кишені свого пальта? Схоже на те, то були не її особисті гроші, а гроші для музичної школи. Але ви ж мені пояснили, що аплікацію Дружбонародівської музичної школи ваша фундація ще не могла задовольнити. Та я й сам подавав на гранти до різних установ, і отримував відповіді — так чи ні — тільки за кілька місяців...
— І в нас так само.
— Отже, Мар’яна везла до Дружбонародівки свої власні гроші під виглядом гранту!.. Чого б то це? З якої радості? Все-таки божевільна любов існує...
— Принаймні, її можна включити до нашої системи, якщо вважати, що ті пошкоджені гроші везлися для тієї нещасної музичної школи... Що з тобою, Сашо? Щось трапилось? — Лариса торкнула плеча Чеканчука, який раптом закрив обличчя руками і зітхнув, мало не застогнав.
— Нічого, Ларисо. Просто я бачив на власні очі ті пошкоджені гроші...
Над паперовим макдональдсовським посудом запанувала судомна тиша, яку нарешті обірвав Риженко:
— Ясно тільки те, що справа надзвичайно темна. Шукатимемо істину далі.
Чому ніхто не бачить, яка вона гарна! І навіть лікарі, які повинні все знати, і вони не бачать. Тільки й чуєш від них: відставання інтелекту! Та вона геть усе розуміє, дарма що тільки слухає і киває, вона ніколи не кивне «так», там де «ні»! А яке в неї волосся! Ні в кого з тих лікарок такого нема, от вони й заздрять. Якби її лікували, то давно би вилікували! Саме нічого не проходить. У мене якось на пальці страшне що було: і боліло, і посиніло, і температура, і само не проходило. А лікарі щось помастили, щось перев’язали, то й усе пройшло за два дні. Якби її лікували, то й вона б вилікувалась. І ходила б, і говорила нормально.
А тут іще ті, зі своїми картинами! І на поріг не пустили! А в них яка чувирла! Страшна, як мавпа, щелепа вперед, руки викручені, дивиться з-під лоба: такою тільки малих дітей лякати, щоб їли кашу! І теж мені, художниця! Я таких картинок намалюю сто на день! Таке, як «Три богатирі» чи «Три царівни», звичайно, не зможу, куди мені! Але й та чувирла теж так не вміє! Вміє тільки, як курка лапою, як осел хвостом! Але коли американці такі недоумки, що це купують, то ми їм зробимо ще краще! І вже ми будемо їх не пускати, і скажемо: не турбуйте нас!
Найбільше ненавиджу тих, хто дере носа і не пускає знайомих людей на поріг! Ніби я не допомагав їм тягти крісло з їхньою злюкою. Якби я писав закони, то за презирство до людей штрафував би на тисячу гривень! А я ще тій мавпі квітів нарвав, приніс дві цукерки, що дав командировочний. Краще дав би їх Ліні. Ми їм ще усім покажемо! Ми щось таке придумаємо, що й до нас прийде інше життя. Ми все для того зробимо. Правда, Ангеліно?
