— Ой, а ми на вас давно чекаємо! Подивіться! Ось яка стеля! А які інструменти! На настройщика нема грошей! А які холоди!
Вчительки, що вели уроки, відразу покинули класи і влетіли до учительської.
— Добре, що ви приїхали! Скільки грошей ви привезли? Ми просили тисячу двісті! То хоча б половина буде?
Чеканчук дочекався, поки всі вчительки замовкнуть, і тільки тоді розпочав:
— Десять днів тому по дорозі до вас загинула наша співробітниця, яка займалася саме вами. Вона потрапила під потяг на станції Комбінатне тут, поблизу.
— А в нас саме загинув наш директор Анатолій Трохимович! Три дні тому, як поховали. На його похорон пішли останні наші кошти!
— Вам коштів шкода чи директора? — різко запитав Чеканчук. Жінки замовкли.
— Послухайте, панії, я хочу допомогти вам, хоча не я виділяю кошти. І навіть не належу до ради, яка це вирішує. Я тільки виконавець.
— Але подивіться, які в нас умови, а це ж наші діти, і серед них є дуже здібні! Наташенько, заграй інспектору вальс Майкапара! — нещасна вчителька тягне Чеканчука до учбового класу, де перелякана учениця забула все, що знала.
— У мене немає сумнівів, що у вас надзвичайно обдаровані діти. На сході України взагалі талановитих дітей утричі більше, ніж на Галичині. Це підтверджується висновками висококваліфікованих експертів!
— Ми це знаємо! А ви це скажіть у Києві!
— Зінаїдо Андріївно! Дайте людям з Києва сказати! Не перебивайте їх!
— Я хотів би, щоб ви показали мені повідомлення нашої фундації про надання Гранту вашій школі.
Повідомлення не було. Вчительки змогли показати тільки конверта з-під аплікаційних форм. На штемпелі — жовтнева дата.
— І ви заповнили ці аплікаційні форми і надіслали їх нам?
— А ви хіба не знаєте?
— Ми отримуємо десятки, а то й сотні таких аплікацій на місяць. Ми працюємо з усією Україною. А вашим регіоном займалася наша загибла співробітниця. Тому ми й хочемо з усім розібратися і по змозі допомогти вам. Отже, номера ваших аплікаційних форм ви не пам’ятаєте? А коли ви надіслали їх?
— Через два дні після того, як вони сюди прийшли.
— Значить, п’ятнадцятого жовтня.
— Так, десь на Покрову!
— То я вам офіційно можу сказати: ваша аплікація ще не розглядалася! Її розглядатимуть тільки в середині грудня, і, можливо, вам нададуть грант. А поки вам треба чекати.
— Я бачу стан вашої школи, і всі ви дуже добросовісні педагоги, — сказала Лариса, яка досі мовчала, — я спробую допомогти вам, коли буде засідання комісії. Але поки ще рано чекати результату.
— Ми готові допомогти вам усім, щиро, від усього серця, — Олександр Чеканчук промовляв завчені слова, які сиділи в його пам’яті так само міцно, як текст екскурсії в пам’яті Гіда зі стажем, — але Лондонська філія не дає стільки грошей, щоб відбудувати мистецькі школи в усій Україні.
Кубов повернувся до учительської, він готовий везти гостей далі. Але розмову ще не закінчено.
— А як же повідомлення на вашому комп’ютері, Колю? — одна з учительок хапає Кубова за рукава, він легенько відштовхує жінку, демонстративно обтрушує свою руку після її дотику, — там же було сказано для покійного Анатолія Трохимовича: заїду на один день! Значить, нам усе-таки виділили якісь гроші!
Лариса, яка бачила Мар’янине повідомлення, каже, що з нього не випливає, ніби для них везуть гроші. Можливо, наша співробітниця хотіла щось уточнити. В повідомленні не йшлося про гроші для вас! Та їх і не могло бути так швидко.
Київські гості ледве вибралися з жалюгідного приміщення музичної школи. Кубов посадив їх до машини, повіз на обід до себе. Сказав, що мама не обідатиме з ними, вона пішла збирати відомості про Таньку — хто і коли бачив її востаннє. У Кубової мами з’явилася велика мета: засадити за ґрати вбивцю Таньку. А слідчий, що веде справу Анатолія, тим часом сказав Кубову, що сумнівається щодо участі алкоголічки Таньки у цій справі. Адже на сокирі, якою було, вбито Анатолія, не було жодних відбитків пальців. Танька не дійшла б до того, щоб обтирати знаряддя вбивства, або працювати в рукавичках. Це міг зробити якщо не досвідчений вбивця, то, принаймні, менш здеґрадований суб’єкт.
— А хто знайшов убитого Анатолія? І коли?
— Це сталося години через дві після вбивства. Він мав конфлікт із тими стервами — ви їх щойно бачили: дай гроші! дай гроші! їм тільки гроші! А що людину загубили, то начхати.
— Вони всі нещасні жінки...
— Я ж не кажу, що вони щасливі... Так от, вони на нього наїхали, а він пішов додому ніякий. А потім вони посиділи, посиділи своїм бабським колом і пішли просити вибачення. А я ще до того отримав повідомлення від вас. На роботі вирішив його не турбувати, хай людина закінчить робочий день. Я й не знав, як про це йому сказати. Але мене завжди моя мама вчила: краще гірка правда, ніж солодка брехня. І я пішов до нього. Під’їхав до Над’ярної вулиці, а там ті паскудні баби верещать: ой, Анатолія Трохимовича зарубали. Одна з них лежить на сходинках, а інші ллють на неї воду... — Кубов вихопив з-за пазухи мобілку, соковито виматюкав абонента ще до того, як той йому щось сказав, а потім запросив гостей до столу.
Обід накрили на східній веранді з кольоровими вікнами.
— Коли надворі така сірість, як зараз, я люблю обідати тут, — каже Кубов, а Лариса й Чеканчук згадують, що про таку веранду мріє юна художниця Люба Козова, що на них у Києві чекають проблеми з її картинами... А поки у кожного на тарілці лежить по цілій курці з рум’яною шкірочкою, а по обидва боки від тарілок дружина Кубова Свєта поставила піали з ароматизованою рідиною для миття пальців — саме так радить сервувати стіл журнал «ЕІІе». Дружина Кубова на відміну від його мами переважно мовчить, у розмови чоловіка та його гостей не втручається, проте й цінних ідей від неї не почуєш.
Лариса розпитує Кубова, коли викликали міліцію до зарубаного Сумцова. Кубов розповів, що нещасний Анатолій ще був живий. Поки вчительки верещали і втрачали свідомість, він кинувся до Анатолія із запитанням: Толю, хто це тебе так? Скажи! А Толя з кривавою головою прохрипів: яке це має значення? Хай собі живе, якщо зможе... Це було страшно. Я багато смертей бачив, у мене робота така. Але тоді я аж прямо весь став сам не свій. Єдине, що радує, так це те, що Толя не дізнався про загибель Мар’яни. І чого він ту Таньку вигороджував? А може, то й не Танька була...
— Колю, ти кажеш, що ти тоді викликав міліцію.
— Не я, а одна з тих баб, але по моєму мобілу.
— Але тоді ж можна було взяти собаку і знайти вбивцю!
— Так і зробили. Я сказав хлопцям, які приїхали: знайдіть убивцю мого друга. Але ті баби затерли всі сліди. Собака прийшов у дім до одної з них... От н-нікчемні істоти! Втім, ви їх сьогодні бачили на власні очі.
— Колю, а ти б не хотів побудувати музичну школу в рідному місті? Яка б це була пам’ять про друга Анатолія!
— Як це — побудувати? На свої гроші? А тоді усі ці... — Кубов робить широкий жест, — захочуть, щоб я будував будинки їм. І не менші, ніж ото в мене!
— Їм усім будувати будинки не треба. А музичну школу імені Анатолія Сумцова — це було б так благородно!
— У мене нема на це грошей, — рішуче відрубує Кубов, — хоча я й дуже любив Анатолія, але в мене обмежені кошти.
— Навіщо імені Анатолія Сумцова? То була б школа імені Миколая Кубова! Як Третяковська галерея!
— Але ж я не граю ні на одному струменті! Толя мене колись учив на піаніні, але в мене не було часу!
— Третяков не був ніяким художником, він просто давав гроші художникам. А пам’ять про нього живе у віках...
— Побудував би сучасну школу замість цієї хати, платив би вчителям по двісті «зелених» на місяць...
— Вистачило б з них і сто! Для нашого селища це шалені гроші! — вигукнув Коля Кубов, який уже відчував гордість від великого імені КУБОВ на фасаді. А то так і помреш, і ніхто про тебе не згадає. От тільки де взяти гроші? Але він подумає про це, може, десь щось і знайде. Кінець кінцем — живеш, живеш, і ніхто тебе добрим словом не згадає.
