Вітя йшов додому, як солідний рибалка з вдалих ловів. Коли підходив до хвіртки двору, високий чоловік вийшов йому назустріч, і Вітя на мить спинився, розглядаючи його.

Йому добре запам’яталася висока, затягнута в світлосірий костюм постать і невиразне довге обличчя незнайомця.

Цей чоловік не бував у його батька раніше, принаймні він його ніколи не бачив. До того ж незнайомець був і в місті, очевидно, новою людиною, бо Вітя знав багатьох, коли не всіх мешканців, а таку визначну людину важко було б пропустити Вітя ще з хвилину дивився услід незнайомцю, що швидко йшов уздовж вулиці, а потім повернув у двір, твердо вирішивши розпитати в батька, хто це такий і чого тут був.

Але перед тим, як зайти до батька, Віті довелося зробити ще чимало в своєму невеликому, але морочливому господарстві Воно складалося з акваріума, де плавали золоті круглоокі і довгохвості рибки, і маленького щеняти, справжньої німецької вівчарки, у майбутньому грізного прикордонного пса. Правда, поки що майбутній герой кордону качався на ганку, немов маленький темносірий пухнастий жмуток шерсті, проте це Огурчика мало бентежило. Він сам годував свого собачку і сам перевіряв його здоров’я, торкаючись пальцем чорного вогкенького й холодного носика. Під час такої перевірки Шторм — так звали цю мирну й тиху собачку — намагався лизнути Вітину руку або лягти на спину, задерши всі чотири лапки догори, і Вітя тут же мусив нагадувати йому, що майбутньому прикордонникові так поводитися зовсім не личить.

Змінивши рибкам воду, Вітя зайшов у кімнату, де біля стола в глибокій задумі сидів батько. Водолаз навіть не помітив, як хлопець зайшов у кімнату. Вітя здивовано глянув на батька, озирнувся, потім здвигнув плечима і тихо вийшов.

Мати дала йому вечеряти і, поївши свіжих, добре засмажених бичків, які смачно хрумтіли на зубах, Вітя знову повернувся до батька. Він образився. Як це батько може не звертати уваги, коли він заходить до кімнати?

Але тепер Степан Тимофійович зустрів Вітю зовсім інакше.

— Ну, що приніс сьогодні, герой-рибалка? — спитав він, усміхаючись.

При посмішці вуса його ворушилися, наїжачувалися ще більше, ніж звичайно.

«Я вже давно прийшов і заходив сюди, а ти на мене уваги не звертаєш», хотів сказати ображений Вітя, але передумав і сказав:

— П’ятдесят бичків. Усі один в один.

— Подумаєш! — перекривив Вітю водолаз. — Та коли я таким, як ти, був, то менше сотні додому й нести не хотів.

Іншим разом така зухвала насмішка, напевне, дуже б розсердила Вітю, але зараз він пропустив це повз вуха Всі його думки зосереджувалися на одному: як би це швидше й краще довідатися про високого гостя в сірому костюмі. Те, що гість був саме тут, Вітя знав напевне: недопита пляшка вина і дві склянки ще стояли на столі. Вітя довго видумував усякі способи, як би його краще підійти до цього делікатного питання, але кінець кінцем рубнув напрямки:

— Батьку, це до тебе отой чоловік приходив?

— До мене, Вітю, до мене, — все ше всміхаючись, відповів водолаз, і раптом його очі хитро скосилися на Вітю. — А ти скажи мені, Витю, тільки правду скажи, ти коли-небудь шахрая бачив?

— Ні…

— А я ж тебе просив правду сказати, — знову покосівся на Вітю водолаз, — а ти мені просто у вічі брешеш! Бачив ти шахрай, оце зовсім недавно бачив! Самого справжнього шахрая… До нас він більше не прийде. Завтра піду я куди треба — і каюк йому буде по першому розряду.

І Степан Тимофійович розповів Віті, за якою дивною і підозрілою справою приходив незнайомий:

«Дістань йому речі з «Галатеї». А «Галатея», він сам казав, належала білим. Звідки ж він знає, що там є на тій «Гадатеї». Га?

У цей день Вася вперше в житті грав Бетховена. Музика захоплювала його, підіймала і кудись несла, пробуджуючи в ньому нові, незнані почуття.

Музика Бетховена не здалася важкою. Вася грав захоплено, а професор слухав і згадував свій перший концерт, коли він незграбно й невміло, у широкому фраку, взятому на прокат, вийшов на сцену. Його тоді зустріли насторожено, холодною і дещо глузливою мовчанкою. Багато часу минуло відтоді, а пригадується так, ніби це було вчора. Тоді зала здалася професорові тисячоголовим звіром, перед пащею якого він, маленький музикант, стояв беззахисний на яскраво освітленій естраді. Він мусив приборкати цього звіра. Як індійські факіри зачаровують змій, гидких і отруйних, так ї він мусив музикою своєї скрипки зачарувати натовп.

Тоді він грав Бетховена. Перед очима професора, немов у тумані, проносився його перший виступ.

Він глибоко замислився.

Вася закінчив грати. Професор навіть не глянув на свого учня. Схвильований Вася кілька хвилин чекав, потім безшумно поклав скрипку на стіл і сів у неглибоке крісло біля стола.

Професор мовчав кілька хвилин. Вася теж не відчував потреби говорити. У мозку бриніли останні акорди, і не вірилося, що це він, Вася, маленький Вася, хлопчик з пристані, може так схвилювати музикою старого, знаменитого професора.

— Він був глухий! — несподівано сказав професор, і погляд його спинився на клумбі, де цвіли величезні червоні канни.

Вася здригнувся. Було дивно і трохи неприємно після музики раптом почути голос професора. Професор дивився з садок. Невідомо було, говорить він до Васі, чи так, сам собі міркує над дивною і страшною долею геніального композитора, який оглух у самому розквіті своєї творчості і ніколи в житті не міг почути найкращих своїх творів.

Надходив вечір, і на веранді було тихо. Вася злякався, чи не оглух і він! Але струна задзвеніла, коли він торкнув її, і професор неначе зрозумів Васині думки й посміхнувся.

Те, що скоро вечір, що Варварі Павлівні треба віддати п’ять карбованців, з яких не зароблено ще ні копійочки, раптом відсунулося кудись далеко, за густу пелену туману, а після того, як Вася взяв перший акорд, і зовсім зникло

Але не тільки професор слухав цю прекрасну, пристрасну і хвилюючу музику. Зовсім недалеко від того місця, де кінчався низенький паркан професорського саду, на лаві сидів задуманий Глоба, поволі обриваючи листки з маленької гілочки акації.

Сидів він тут давно. Зовсім випадково проходячи мимо, він почув музику, на мить зупинився і побачив на веранді Васю із скрипкою в руках.

Це було досить дивно, і в усякому разі, варто було дізнатись про все до кінця.

Чекати довелося досить довго.

Пізно ввечері, коли кажани на своїх безшумних крилах почали літати у садку, професор відпустив Васю.

Вася попрощався з професором, як завжди, коротким потиском руки, і через хвилину, згадавши про п’ять карбованців і Варвару Павлівну, вже біг безлюдними вулицями до порту.

Холодні мурашки лізли йому по спині, коли він думав про те, як лаятиме його Варвара Павлівна. У порту й на базарі вже не можна було заробити жодної копійки. Теплохід уже давно відійшов, вантажники пішли з порту, шлюпки з іноземних пароплавів, на яких приїхали в місто матроси, одиноко гойдалися на воді біля причалів.

Немов побите щеня, Вася йшов додому. Він не знав, що через хвилину після того, як хвіртка у професорському садку зачинилася за ним, Глоба зійшов по східцях на веранду, де на столі лежала ще тепла скрипка.

Професор зустрів його здивованим поглядом, але, коли Глоба назвався Васіним родичем, запросив гостя сісти.

Проте Глоба нічого особливого не вимагав. Він тільки хотів довідатись, чи справді здібний учень цей хлопчик і чи не треба йому чимсь допомогти.

Професор сухо й неприязно сказав, що Вася досить здібний хлопець, але йому ще треба багато вчитися перед тим, як стати скрипалем. Можливо, старого сповнило тривожне почуття ревнощів.

Глоба не зрозумів справжньої ціни Васиної музики, але зате дізнався: Васі потрібна скрипка.

Цього йому було досить. Через п’ять хвилин він попрощався з професором, пройшов по хрусткому піску доріжки до виходу.

До хвіртки мадам Кивенко Глоба підходив саме тоді, коли з другого боку до будинку наближався Вася.