— Значить, Сергій Боровик у тюрмі, це правда?

— Ні, він у нашій міській лікарні. Але під наглядом.

Зоя уважно подивилась на Ганну. Невже вона й справді така суха й непривітна, ніби замкнена на десять замків? А пише такі чудесні, захоплюючі статті, вони збуджують думки, кличуть, закликають до сміливості. За їхніми рядками уявлявся зовсім інший образ автора. А тут раптом строга, суха жінка, стримана, хоч, видно, дуже знервована. Їй нічого не варто було виставити з кімнати власну дочку, чи не може трапитись щось подібне і з Зоєю? Ні, не може. Ні образити, ні якось зневажити себе Зоя Василенко не дозволить.

Сотні запитань промайнуло разом у Зоїних думках, і на жодне з них не могла вона відповісти.

— Я прийшла дізнатись, де Сергій Петрович, і просити… допомогти йому. Ви ж були колись його дружиною.

— Ради бога, тихше. — Ганна очима показала на двері Любоччиної кімнати.

— Добре, я буду тихше, — не все зрозуміла Зоя. — Я прийшла до вас, бо ви… Ви його дуже добре знаєте.

— Перебування Боровика під суворим лікарським наглядом ніяк не пов’язане з вибухом, — зауважила Ганна.

— Авжеж! — Не повірила Зоя Василенко. — А чого ж його сховали від людей? Щось тут не так.

Вона чомусь уявила собі Боровика не в палаті міської лікарні, а в темній похмурій камері. На вікнах там товстенні грати. Це уявлення було нестерпним до болю. Сльози підкотилися Зої до горла, вона не витримала і гірко, по-дитячому, заплакала.

Ганна не чекала цього і злякалася.

— Заспокойтеся, Зою, — кинулась вона до жінки, схопила її за плечі, — заспокойтесь, я вам зараз води…

Вона метушилася по кімнаті, не знаючи, чим зарадити, як допомогти. В глибині душі їй було глибоко жаль цю дуже симпатичну молоду жінку, інженера хімічного заводу, співробітницю Сергія Боровика. Ганна добре розуміла її почуття.

— Нічого… не треба води… — Зоя спинила Малахову вже біля дверей, все ще плачучи.

Ганна рішуче вийшла, принесла склянку води.

— Випийте і заспокойтесь.

— Ні, ні, нічого не треба, — казала Зоя, п’ючи воду і цокаючи зубами по дзвінкому склу. — Я вже заспокоїлась. Пробачте.

— Вам і хвилюватися було нічого. Сергій Петрович перебуває під доглядом зовсім з іншого приводу…

— Правда? — раптом повіривши і ще не знаючи на краще чи на гірше ця новина, Зоя глянула на Ганну мокрими від сліз очима. — Так за що ж?

— Смішно сказати, — відповіла Ганна. — Його відправили туди, до спеціального відділу, бо він тікав з лікарні, а до того ж прокурора бити кинувся.

— Бути цього не може! — енергійно запротестувала Зоя. — Це неправда! Знову хтось хоче йому зло заподіяти. Він такий хороший, чулий, уважний… Його всі у нас люблять.

— Ви, мабуть, його дуже любите, Зою?

Зоїні очі стали великими, як сливи. Вона дивилася на Ганну, в грудях її було повнісінько повітря і страшно було його видихнути. Звідки дізналася Ганна про те, що вона так старанно від усіх на світі приховувала? Невже це можна було в чомусь помітити? Чи це так, просто навмання кинуте запитання, щоб зловити її? Ні, Зоя так легко впіймати себе не дасть.

— Хто? Я? — нарешті змогла сказати вона. — Чому ви думаєте?

— Так, мені здалося…

— Ви не маєте права вигадувати те, чого не існує на світі!

— Справді? — тінь лукавої, сумовитої, майже материнської посмішки торкнулася куточків Ганниних уст.

— Ви навіть уявити не можете, як у нас на заводі його всі люблять. Звичайно, і я люблю, як… як і всі, — Зоя все ще намагалася якось виплутатися, виправдатись…

— Не більше? — тінь усмішки, все ще не зникала.

— Ні, не більше, — відповіла Зоя, і зразу, щоб закінчити цю розмову, заявила: — А коли навіть я люблю його більше за інших, то це тільки моя справа, більше нікому до того немає діла.

— Це правда, — стримано і вже не посміхаючись, відповіла Ганна.

Гнів, сльози, збентеження Зої зворушили і водночас потішили її. Почуття симпатії до дівчини ставало все сильнішим, але разом з тим Ганна відчувала, як у серці ворухнулася ревність. Ще тільки цього невистачало! Вона ревнує Боровика до цієї дівчини? Після того всього, що сталося між ними?

— Ви давно знаєте Сергія Петровича?

— Я з ним разом інститут кінчала. Ми хороші друзі. А у вас, мабуть, хороших друзів немає, якщо ви в таку дружбу не вірите. — Зоя вже не оборонялася, а атакувала.

— Я про це ще нічого не говорила.

— Нам його зараз на заводі просто до зарізу треба, — Зоя ніби не почула слів Малахової. — Він і спеціаліст хороший, а до того з ним завжди дуже спокійно і певно. Він дуже витриманий.

— Боровик? — здивувалась Ганна. — От не сказала б…

— Він у нас, на заводі, як ніхто, витриманий і спокійний.

— Це ви про Сергія Петровича Боровика говорите? — все ще не вірила власним вухам Ганна.

— Саме про нього. Навіть Марія Іванівна, навіть сама товаришка Басова, і та без нього, як без рук. Сьогодні вона…

— Сьогодні? — вражено спитала Ганна. — Басова на заводі?

— Випустили її. Начальника лабораторії теж. Як же це ви, дружина прокурора, не знали про це?

Так, Ганна про це не знала. Що сталося? Які могутні, непідвладні прокурору Малахову, сили прийшли в рух?

Ганна вже не слухала. Слова Зої проходили десь далеко, ніби за товстою, але прозорою стіною — видно, як рухаються її губи, а нічого почути неможливо.

Хто ж це міг бути? Невже Іван Семенович Зуб? Ні, його сили, його авторитету замало, щоб зробити такий крутий злам у всій справі хімічного заводу. Хто ж це може бути? Обласний прокурор? Обком партії?… Мабуть, у Володимира Івановича Малахова сьогодні дуже сумний, можна сказати, чорний день. І, як не дивно, Ганна нітрохи не співчуває йому, а, навпаки, радіє. Що ж це трапилося з нею? Ще два тижні тому кожна поразка Малахова була і її особистою поразкою. Ох, як багато можуть змінити два коротких тижні.

Але це, мабуть, неввічливо так заглиблюватись у свої думки і не відповідати на слова Зої. Мабуть, треба щось сказати і попрощатися з цією милою дівчиною. Щоб тільки не мовчати, Ганна запитала:

— Ви, мабуть, усі закохані в Басову.

— Так, закохані, — запально відповіла Зоя. — І є за що! Особливо тепер. Сьогодні знаєте, що у нас робиться?

— Можу уявити.

— Ні, не можете уявити. Вона віддала наказ провести другу спробу. Початкова фаза вже йде, завтра почнеться дослід, а післязавтра ранком ця клята пластмаса лежатиме на столі в кабінеті, не я буду Зоя Василенко.

— Мовчіть! — вигукнула Ганна.

Їй стало страшно. Здалося, що цю другу спробу Басової треба тримати у глибокій таємниці, приховати її насамперед від Володимира Івановича Малахова. Чому з'явилася така думка, Ганна не знала. Адже він, Володимир Малахов, людина, про яку завжди думалося, як про зразок принциповості й чесності, раптом став гальмом у справі такої великої ваги. Як це могло трапитися? Чому не може він стати поряд Басової на височенну гору, побачити не тільки вчорашній день, а й на десятки років наперед? Чому?

Ну, а хто ж розуміє Басову, хто стоїть поряд неї? Оця закохана дівчина, Зоя Василенко? Сергій Боровик? Роман Ляшенко? Всі інженери великого заводського колективу? А сама вона, Ганна Малахова? Так, вона теж разом з ними.

— А чого мовчати? — здивувалася Зоя. — Звичайно, на весь світ дзвонити про винахід, доки немає вдалої спроби, не треба. Але якогось секрету тут створювати теж не слід.

— Хто ж дозволив дослід? — все ще вражена, запитувала Ганна.

— А ви ще й досі про дозвіл думаєте? — засміялася Зоя. — Дивно, адже це ваша стаття про творчу сміливість в газеті була. Ми цю статтю як величезну підтримку сприйняли. Про що ви запитуєте? Марія Іванівна Басова дозволила, ніхто інший. Віддала наказ і підписала власноручно. От така у нас Марія Іванівна.

Знову у тиші коридора продзвенів срібний дзвінок.

— Це до вас? — скинулася Зоя.

— Не турбуйтеся, там відчинять.

Стукнули двері, почулися кроки. Ганна зблідла. Вона точно знала: це йде Малахов. Чому сьогодні він прийшов раніше, ніж звичайно? Не до речі тут зараз Зоя Василенко.