— Це правда, — тихо сказала Ганна. — Я певна, його випишуть, лиш тільки він одужає.

— В цьому і я сумніву не маю. Тільки надто дивний спосіб медичного впливу винайшов товариш Малахов. Дуже мені це не подобається, і нічого доброго з цього не вийде.

— Ох, правда ваша, — відізвалась Ганна…

— Ну, нічого, — круто змінив мову Широков. — Так дозвольте мені швабри у вас на кухні взяти?

— Звичайно, — відповіла Ганна.

Двері до кімнати відчинилися — ввійшла Люба. З болем відзначила Ганна, як подорослішала, змінилася за ці кілька днів дочка. От ще зовсім недавно, може, з місяць тому, була це зовсім юна, пустотлива дівчинка, зовсім ще дитина, а зараз про таке навіть дивно згадувати. Все змінилося в ній, від погляду до ходи, від виразу очей до рухів ще по-дитячому великих рук. Чому не змогла вона, Ганна, зробити так, щоб гіркий досвід життя пізніше позначився на Любиній душі? А як вона могла це зробити?

Все збіглось одне до одного в якесь тісне коло, і ні розірвати, ні вирватися з нього неможливо.

— Здрастуйте, Хомо Іллічу, — якось по-новому серйозно і водночас весело сказала дівчина, простягаючи до старшини руку. — Ну, скоро ви свою сім’ю нам покажете?

— Сьогодні, Любонько, — обережно потискуючи своєю велетенською долонею руку дівчини, пробасив старшина. — Воно, каже Марина, енергійне мале, крику тут буде, галасу!

— Нічого, звикнемо. Так, може, навіть краще. А то тут тихо… як у могилі, — сказала Ганна.

— Нічого, хай кричить, — не звернула уваги на материні слова Любочка, — я його глядіти буду, от здорово! І купати ми його разом з Мариною будемо — це ще цікавіше. Максим Хомич Широков приймають ванну! Правда, здорово звучить?

— Дуже хороше, — милуючись захопленою дочкою і на якусь мить пізнаючи в ній ту, колишню Любочку, відповіла Ганна.

— У нас інакше і бути не може, — молодецьки глянувши на своїх співбесідниць, похвалився Широков, — все мусить гриміти, як барабан. Пробачення прошу, мені вже час іти прибирати.

І якось кутом трішки дивнувато піднявши одну ліву брову, він чи то підморгнув, чи то посміхнувся до Любочки, зробив чіткий поворот через ліве плече і, немовби забиваючи своїми міцними підошвами гвіздки в підлогу, вийшов з кімнати.

Ганна провела його поглядом, усміхнулась. Приємно було бачити одверту, нічим не затьмарену радість Широкова.

— Де ти так довго ходила, Любонько?

— Чекала, доки мені дозволять передати яблука.

— Куди?

— До лікарні.

— Йому?

— Так, йому, — відповіла Люба і, бажаючи показати свою обізнаність зі справою, додала: — Сергію Петровичу Боровику.

Ганна заклякла на місці, ніби удар блискавиці закам’янив її. Не могла зробити жодного руху, вимовити слово. Що вже з’ясувала дівчина, чи знає вона, що Боровик її батько, чи, може, збіг прізвищ все ще здається їй випадковим і ніяких висновків вона не зробила? Дуже наївно так думати. А все-таки це може бути, тоді ще вдасться все залишити по-старому. Ні, по-старому вже нічого і ніколи не залишиться в сім’ї Малахових. Налетіла хуртовина, все перекинула, змішала, зсунула з місця, замела снігом, а коли затихла, коли вийшло сонце — і сліду не лишилось від того, що було вчора.

— Як він себе почуває? — боячись пересвідчитись у правдивості своїх думок і здогадок, тихо, нерішуче і не зважуючись глянути на Любу, запитала Ганна.

— Йому вже добре. Завтра, очевидно, випишуть з лікарні, якщо прокурор Малахов, звичайно, дозволить, — якимсь зовсім новим голосом відповіла Люба.

«Знає чи не знає? Знає чи не знає? Знає чи не знає?» ніби муха у кулаці, билося й дзижчало в голові Ганни тривожне питання.

«А яка, кінець кінцем, різниця, знає чи не знає? — несподівано для самої себе подумала Ганна. — Якщо не знає сьогодні, дізнається завтра, це вже трапиться неодмінно і неминуче, це прийде невблаганно, як доля, і зарадити тут неможливо. Але хай все-таки це станеться пізніше, якомога пізніше, — знову малодушно запротестувала Ганна. — А може, це вже сталося?»

Біля дверей продзвенів дзвінок, ніби довгий блискучий струмінь срібних кульок вилився у скляну, співучу вазу.

— Відкрий, Любчик.

Якась висока, білява, круглолиця молода жінка з нафарбованими губами, зодягнена в блакитний светр, темну спідницю, у жовтих черевиках на товстенній гумовій підошві, з’явилася разом з Любочкою в кімнаті. Ганна не знала, хто це, але появу гості сприйняла як порятунок. Хто б вона не була, ту розмову з Любою можна віддалити. Тому Ганна зустріла незнайому жінку запитливою, але привітною посмішкою.

— Пробачте, — сказала гостя, — я прийшла до вас несподівано. А ви зараз зрозумієте, я не могла не прийти. Мене звуть Зоя Василенко, я працюю на хімічному заводі, інженер…

Вона говорила швидко, хвилюючись, і збентеження ні на мить не зникало з її круглого, вродливого личка. Вона поглядала на Ганну, немов намагаючись якнайуважніше її роздивитись, і зразу ж переводила зніяковілий погляд на Любочку.

— Дуже приємно, прошу сідати, — відповіла Ганна, співчутливо поглядаючи на зніяковілу жінку. — Ви, мабуть, до Володимира Івановича Малахова? Його зараз, на жаль, немає вдома, і взагалі він тут у справах не приймає.

— Ні, я прийшла до вас, — все ще не наважуючись глянути просто у вічі Ганні, відповіла Зоя. — Мені товариш Ляшенко порадив… Я прийшла до вас, як до співробітника газети…

Любочка дивилася на Зою Василенко широко розкритими, цікавими очима. Все, що хоч краєчком торкалося хімічного заводу, було для неї дуже важливим. Ця білява жінка працює на хімічному заводі. Вона вродлива. Тільки надто яскраво фарбує губи, і це справляє неприємне враження. А взагалі обличчя симпатичне. Невже вона працює поряд Сергія Петровича? Чого вона прийшла сюди? Добре було б запитати, але якось незручно.

— Що у вас там на хімічному? — Люба все-таки не втрималася. — Після вибуху дуже страшно?

— Ой, вибух у нас нікого не злякав, — махнула рукою Зоя. — Адже ми все передбачили і ніхто не постраждав… все благополучно.

— Добре діло — ніхто, — Люба з осудом глянула на гостю.

Зоя зніяковіла.

— Так, ви маєте рацію, я сказала не зовсім точно. Саме про того, хто постраждав, я й прийшла поговорити. Бачите, він кудись несподівано зник з лікарні…

Вона хвилювалася, говорячи. Слова тікали від неї, мова плуталася і переривалася. Люба відчула до цієї жінки симпатію. Це, напевне, товаришка Сергія Боровика, інакше не прийшла б вона до зовсім незнайомих людей дізнаватися про його долю.

— Щодо того, хто постраждав, — авторитетно сказала дівчина, — я можу дати вам всі відомості.

— Де він?

— Він зараз лежить у лікарні, у спеціальному відділі, і перебуватиме там, аж доки не видужає… Звичайно, якщо міський прокурор не знайде ще якихось причин його затримати…

Останні слова Люба говорила, вже дивлячись не на Зою, а на власну матір, але на Ганну вони не справили ніякого враження. Щось важливіше тепер хвилювало її.

— Любонько, — сказала вона, — тобі тимчасом краще звідси піти. У нас з товаришкою Василенко буде ділова розмова.

— Цього разу, мамо, я нікуди не піду, — гостро відповіла Люба. — Ця розмова цікавить мене не менш, ніж тебе. Я вже не маленька, і мені обридло завжди сидіти десь у темному кутку.

— Тоді доведеться піти мені.

— Пробачте, — втрутилася до розмови Зоя Василенко, — мені дуже неприємно, що моя поява… Я не знала… Може, мені краще піти?

— Ні, залишайтеся, — Ганна не збиралася міняти своїх рішень. — Ну, так що ж? Підеш ти чи слід вийти нам?

Обличчя Любочки спохмурніло, очі налилися сльозами, губи надулися і скривились. Вона не змогла нічого сказати, щоб не розплакатися. Швидко повернулася і зникла у своїй кімнатці.

— Чому ви з нею так різко? — намагаючись якось зменшити неприємне враження від цієї сцени, запитала Зоя. — Адже нічого такого в нашій розмові не може бути.

— Пробачте, але в мене для того є свої підстави. Запевняю вас, вони досить важливі… Тепер можемо цілком вільно розмовляти. Я вас слухаю.