Біля клумби його втомлені ноги перечепилися одна за одну, і хлопчик повалився долілиць, відчувши, як крізь штани обдер коліна до крові. Обличчю від падіння теж дісталося — з носа потекло, а губи неначе поцілували розпечену праску. Номерний знак випав із рук, глухо дзенькнувши. Максим заскиглив у безсилій люті, роблячи слабкі спроби підвестися. Мабуть, він так і залишиться лежати тут, доки його не знайдуть і не перетворять на одного зі щасливих мешканців.

І знову почувся звук автомобільного двигуна. Звівши голову, він побачив, як до нього наближається чорна Даромирова машина. Надія, що фортуна все ще на його боці, розтягла закривавлені вуста в усмішці. Та коли водій вийшов із кабіни, усмішка сповзла з лиця.

Він дістався площі й там побачив хлопчика — той лежав на асфальті, як зламана лялька. Що, втомився робити шкоду? Ну, то зараз отримаєш коротку лекцію на тему «Що таке добре, а що таке погано».

Даромир зупинив машину, вийшов із салону й наблизився до малого розбишаки, зважуючи пістолет у руці. Що ж ця мала паскуда накоїла, що йому довелося полишити власну сім’ю, аби провести виховну роботу?

Малий підвів на нього очі й пропищав:

— Вас уже перетворили? Ви тепер із ними?

— Що це ти верзеш? Краще скажи на прощання, що ти накоїв? Замість того, щоб бути зі своїми дружиною й донькою, я маю няньчити якогось шмаркача!

— Ваші… дружина і донька? — хлопець трохи підвівся на ліктях. — Але ж ви приїхали сюди один!

Даромир зняв із запобіжника й націлив пістолет на малого. Треба кінчати з ним і повертатися. Для чого це безглузде базікання?

— Вони ж були мертві, чи не так? Ваші…

— Що? — він зупинив палець, що вже тиснув на курок.

— Ваші дружина й донька. Вони ж померли?

— Звідки ти знаєш?! — гаркнув Даромир. — Можливо. А тепер вони живі…

— …і вони наказали вам убити мене?

Рука з пістолетом повільно опустилася.

— Це не вони! — вигукнув Максим, стаючи навколішки. — Послухайте… Моя мати нещодавно померла, а в цьому місті вона знову з’явилася! Але це не моя мама! Вона забрала тата, перетворила його на… на когось іншого. Вони — не люди! Вони хочуть захопити всіх нас!

«Дитячі казочки», — хотів було сказати Даромир, але раптом неначе хтось штурхонув його у плече, приводячи до тями. Він підніс зброю до очей і здивовано спитав у себе, якого це біса він надумав.

«Ви ж не чіпатимете нас?» — послужливо підкинула спогад пам’ять.

«Моя дружина замовила мені вбивство», — була наступна думка.

— Ви повинні мене послухати! — продовжував хлопчик. — Той божевільний попереджав усіх нас. А ми так нічого й не зрозуміли… Але я бачив машини всіх, хто приїздив сюди раніше! Вони там, у лісі, розбиті…

Він казав щось іще, але Даромир уже не слухав. До свідомості нарешті дійшла кричуща невідповідність… Хіба його дружина могла бажати чиєїсь смерті? Хіба його справжня дружина могла поводитися таким чином? А що ж він сам? Відпустив віжки й дозволив комусь маніпулювати собою…

Даромир ще не повністю розумів, що ж відбувається, але інстинкт самозбереження наполегливо натякав, що пора вшиватися звідси. Усе це несправжнє. Його охопило відчуття смертельної небезпеки..

— Ви ще людина! — вимовив Максим. — Я бачу! Вас іще не встигли перетворити… І нам треба тікати!

— Маєш рацію, — кивнув Даромир, замислено озираючись навколо. — Здається, я щойно ледь не вступив у лайно… Не розумію, що до чого, але щось мені й не хочеться це з’ясовувати. Кажеш, твій батько…

— Мій батько мертвий! — крикнув Максим. — Благаю вас, їдьмо!..

— Гаразд, — він засунув парабелум за пояс і допоміг хлопцеві підвестися. — Сідай у машину, хутко. Ми їдемо… але спочатку я хочу ще раз навідатися в будинок Ярини.

— Що?! Невже ви ще не зрозуміли? Вони ж…

— Сідай у машину! — відрізав Даромир. — І не галасуй… ми швидко. Я знаю, що роблю.

Та чи справді він знав? Чи не безглуздо було повертатися туди за грошима? Ні, переконував він себе, зовсім ні. Щойно його пошили в дурні, використавши обличчя найдорожчих йому людей. Яким чином? Потім подумаємо над цим. Але він зовсім не збирався сплачувати їм за цю виставу сорок тисяч доларів.

— Прошу вас, повернімо! — заскиглив хлопчик, скулившись на пасажирському сидінні. — Вони можуть читати думки! І вони знають, що ви будете робити!

— Не встигнуть, — похмуро відповів Даромир і натиснув на акселератор. Вони помчали вулицею і за хвилину дісталися до будинку. Максим сховав лице в долонях.

— Це помилка, — пробурмотів він крізь пальці.

— Сиди тут, — Даромир заглушив двигун і витяг ключі із замка запалювання.

Потім дістав пістолет, клацнув запобіжником. — За три хвилини ми поїдемо звідси. Твої речі забирати?

Хлопчик мовчав. Даромир знизав плечима й вийшов із машини, ще раз озирнувшись навколо. Ані душі, лише червоне око сонця витріщилося на них над верхівками дерев. Кляте містечко… Що ж за чортівня тут коїться? Мабуть, така, що й не снилася нормальній людині навіть у найгірших снах. Але його сім’я здавалася справжньою, живою, з плоті й крові…

Він ударив себе долонею по лобі, відганяючи спогад. Сентименти зараз йому не допоможуть, а тільки зашкодять. Треба робити свою справу й тікати. Аби не довелося потім шкодувати.

Він піднявся сходами й штовхнув двері будинку. Всередині його зустріла тиша — ані грюкоту посуду, ані потріскування дров у каміні. Будинок теж видавався порожнім, але він на це не купиться. Даромир обережно попрямував до дерев’яних східців, тримаючи зброю напоготові, проте ніхто не нападав. Тут було порожньо.

Він ризикнув повернутися спиною до світлиці й побіг нагору. Рипіння дошок під ногами у цій тиші пролунало дуже голосно, але ніхто не вискочив із мороку на цей звук і не кинувся за ним. І все ж серце піднялося аж до горлянки й калатало там, утруднюючи дихання.

Напружено водячи пістолетом навсібіч, Даромир дістався до своєї кімнати, й увірвався в неї, готовий до раптового нападу. Нічого не сталося, тут теж нікого не було. Дозволивши собі полегшено видихнути, він підскочив до столу й ухопив кейс. От і все — а тепер час полишати це хлібосольне селище, доки його гостинність не вийшла боком. Він рвонув до дверей і наштовхнувся на Реґіну, яка несподівано виросла перед ним. Скрикнувши від переляку, Даромир відхитнувся назад, та жінка залишилася стояти на тому ж місці й дивилася на нього такими знайомими очима.

— Шкода, — промовила вона. — Ти все вчинив по-своєму. А я гадала, що ти нас любиш.

— Відійди від мене, — прохрипів він, судомно ковтнувши слину. — Ти — це не вона.

— Надто багато часу я на тебе витратила, — сказала Реґіна із жалем у голосі, роблячи крок уперед. — Треба було зробити все відразу… що ж, буду знати. Чоловіки всі однакові. Кажуть одне, а роблять зовсім інше.

З вулиці пролунав гудок клаксона, а потім слабкий крик хлопця: «Допоможіть!» На жаль, Даромир зараз нічим не міг йому допомогти. Він відступив, тримаючись від жіночої постаті на відстані стрибка. Вони повільно кружляли по кімнаті, як два голуби у період шлюбних ігор.

— Невдалий фокус, — відказав Даромир. — Я все одно зрозумів би, що це підробка.

— І яким же чином? — поцікавилася вона, вишкірюючи гострі зуби.

— Ось яким.

Він націлив дуло пістолета їй поміж очей — якщо вони й справді вміють читати думки, як казав хлопець, то цю його думку вона проґавила. Обличчя псевдо-Реґіни миттєво змінилося — очі запалали білим, а рот розверзся, як ікласта печера, здатний відкусити йому голову одним рухом щелеп. Палець спрацював швидше. Порох вибухнув у вічі цій невдалій копії його дружини, а на стіну полетіли бризки прозорого слизу. Постріл відкинув її до вікна, де вона відчайдушно змахнула руками, прагнучи затриматись у кімнаті, а потім провалилася крізь шибку. Тріск рами й дзенькіт розбитого скла злився з виттям істоти; фіранку, за яку вона встигла вхопитися, смикнуло униз і зірвало з металевого карнизу. Навряд чи це врятувало її від зустрічі з асфальтом.