Так ми помалу просувалися до вершини. Ми робили невеликий ривок, потім зупинялися, щоб перевести дух, і тягли за собою далі матусю в її гамаку. Часом сніг траплявся твердий, і ми легко ковзали по його поверхні; але місцями він так розкис, що ми просто пірнали в нього й розбризкували його на всі боки. А якось я ступив на самісінький край, снігова брила надломилася піді мною, і врятувався я тільки завдяки прив’язаній до мене вірьовці. Так ми до третьої години дісталися без особливих пригод на вершину. Це була гола скеля звичайної пірамідальної форми, увінчана піком. Одне слово, нічого такого, заради чого варто було б здіймати галас. Важкі, пошматовані снігові хмари розвіялися, сонце яскраво світило над нашими головами, і в нас було таке враження, ніби під нами вся Швейцарія, — дивись, милуйся. А готель «Магенруе» лежав біля самісіньких наших ніг — трохи опусти підборіддя й побачиш.
Ми посідали навпочіпки круг кам’яного піка, і нашим супутникам усе ж таки довелося скуштувати імбирового напою та вегетаріанських бутербродів. Я сяк-так надряпав на камені кілька слів, якими повідомляв, що дійшов сюди на найпростіших харчах і поставив таким чином своєрідний рекорд.
Звідси, з вершини, засніжені плоскогір’я на північно-східному схилі здавалися дуже привабливими, і я запитав старшого провідника, чому альпіністи не підіймаються з цього боку. Він пробурмотів щось про обриви та урвища своєю малозрозумілою німецькою мовою.
Досі ми сходили на вершину, як і всі люди, хіба трішечки повільніше, ніж хотілося б. Зате коли почали спускатися, моя природна схильність до оригінальності дала про себе знати на повну силу. Повертатися через верхнє засніжене плато? Про це я не хотів і слухати! Тим більше, що руки й ноги в матусі геть закоцюбли. Я запропонував їй трохи пострибати, але не встиг схопити її за руку, як вона посковзнулась, упала, спробувала звестися на ноги й, замість рушити, як належало, нагору, полетіла перекидом до схилу вниз і так проклала шлях до тих клятих урвищ та обривів над нижнім плато, про які нам казав провідник.
Не гаючи жодної секунди, я кинувся вслід за нею, немов гірськолижник на старті, не випускаючи з рук кригоруба. Я не зовсім усвідомлював, що збирався робити, та, мабуть, мав намір перехопити матусю й пригальмувати її падіння. Так чи так, а мені це не вдалося. Вже через півхвилини я посковзнувся, впав і полетів навсидьки вниз, не маючи надії спинитися.
Найбільші відкриття, як відомо, — наслідок випадковостей, і я стверджую, що ми з матусею відкрили тоді два нові, зовсім особливі способи спускатися з гір. Для цього потрібні такі передумови: по-перше, гірський схил із шаром м’якого талого снігу на крижаній кірці; по-друге, урвище із засніженим схилом, нагорі крутіше, ніж унизу; по-третє, ще кілька снігових схилів і прірв — залежно від уподобань учасників спуску; і, по-четверте, яке-небудь укрите снігом плато або не дуже потрісканий льодовик чи просто зручний, не дуже кам’янистий схил. І тоді ви покотитесь, як по жолобу!
Матуся застосувала боковий прийом і котилася клубочком. Вона впала в липкий сніг, і вже через півхвилини з неї утворилася прекрасна сніжка, головну масу якої становив сніг із лавини — такий чистий і добірний, про який можна тільки мріяти. Перед матусею ішов щільний шар снігу, що, власне, й було основою обох наших методів. Головне тут — щоб ви впали на свою порцію снігу, бо якщо вона впаде на вас, тоді вам просто кінець. А ще треба, щоб у цю сніжку не потрапили камінці.
Щодо мене, то я пройшов, як снігоочисник, і приземлився раніше від матусі, хоч летів і повільніше за неї і, може, без такої грації. Зате з більшою гідністю. Крім того, по дорозі я куди більше побачив. І все ж таки політ був досить стрімкий. Не встиг я перевести дух, як матуся промайнула над краєм скелі і зникла в повітрі.
Весь політ до тієї миті, коли я вибрався з прірви, нагадував скажений спуск із гори на санках, а ще це було мов уві сні.
Колись я гадав, що падати, мабуть, дуже страшно. А виявляється — анітрішечки! Я ладен був летіти в тому сніжному хмаровинні хоч і цілий, тиждень, так спокійно було мені на душі. Я мав тоді таке відчуття, наче вже помер і все, що тепер діється, втратило будь-яке значення. Ні, мені було не страшно, анітрохи. Зате ніщо й не заважало. Гуп! Ми на щось наскочили, і я вже думав, що зараз розлечуся на гамуз. Але нас просто перекинуло на нижню частину вкритого снігом схилу, та ще й так круто, що на мить ми мовби аж зупинилися. А тоді знов покотилися вниз.
Тепер я бачив уже мало, бо вся голова в мене була заліплена снігом — з-під нього стриміли тільки мої ноги. Одне слово, така собі напівсидяча поза. Зненацька я полетів повільніше, потім знову швидше, об щось легенько вдарився, тоді вдарився дужче, вдарився ще раз, і ще й нарешті завмер. Я лежав під снігом, до того ж на боку — на праве плече мені налягла важка снігова брила.
Хвилю я сидів нерухомо, щасливий, що все це скінчилось. І раптом у мене прокинулася тривога: а що ж із матусею? І я почав виборсуватися з-під снігу. Було це не так просто, як може здатися: сніг — місцями твердий, місцями м’який — перетворився на своєрідну гігантську губку, і я, розлютившись, гріб руками й лаявся на всі заставки, поки нарешті домігся свого. Я виліз із-під снігу й побачив, що стою на краю величезної кучугури, зовсім поруч із верхів’ям льодовика Магенруе. А вгорі, праворуч від льодовика й ближче до протилежного схилу, у величезній сніжці, що розпалася навпіл, ворушиться ніби якась чорна мурашка.
Я склав руки рупором і закричав, як умів, посольському: «Іо-іодель-ді!» А тоді бачу — матуся махає мені рукою!
Добирався я до неї добрих хвилин двадцять. Не забуваючи про свій потяг до розколин, я обходив кожну з них десятою дорогою. І коли до матусі залишалося вже кілька кроків, я побачив, що обличчя в неї стривожене.
— Що ти зробив з провідниками? — запитала вона.
— У них важка ноша, — відповів я. — Вони спускаються іншим шляхом. А тобі сподобався цей спуск?
— Не дуже, любий, — сказала матуся. — Та скоро я, здається, звикну до всього. А якою дорогою ми підемо далі?
Я вирішив, що краще нам пошукати стежку через бергшрунд, — якщо не помиляюся, це називають так, — а звідти вибратися на скелі зі східного боку глетчера.
Подолавши цей шлях, ми вже без перешкод спустилися просто до готелю.
Коли ми повернулися, нас зустріли з такою заздрістю й недоброзичливістю, якої я не бачив ні доти, ні потім. Спершу альпіністи спробували довести, що до вершини ми так і не дісталися. Та коли матуся подала свій гордий голосок, вони облишили свою образливу спробу. До того ж у нас були свідки — провідники та носії (вони, правда, все ще спускалися). Коли мешканці готелю спитали про них, я сказав:
— Вони користуються вашими методами і з’являться, мабуть, завтра вранці або й пізніше.
Це моїх співрозмовників не втішило... Я заявив, що поставив рекорд. А вони відповіли, що я вдався до незаконного прийому.
— Якщо я вважаю, — казав я, — що для спуску можна скористатися сніговим обвалом, то яке діло до цього вам? Спершу ви заявили, нібито ми з матусею на ту кляту гору не виліземо, а коли нам це вдалося, вигадуєте тисячу правил, щоб перекреслити наш успіх. На другий раз ви, чого доброго, ще заявите, що ковзати взагалі заборонено. Я поставив рекорд, ви добре знаєте, і саме це страшенно вас дратує. Просто ви, шановні добродії, ніякого біса не тямите в тому, що робите! А є дуже зручний і швидкий спосіб спускатися згори, і вам би слід про це знати!..
— Але ж у вас був один шанс із тисячі повернутися назад живими!
— Дурниці! Так можуть любісінько спускатися всі. Крім педантів, звісно. А вам, шановні мої, раджу потренуватися падати зі скель у сніг. Це дуже легко. І ніякої тобі небезпеки, коли знаєш, що й до чого.
— Послухайте, юначе, — мовив остаркуватий молодик із сивою борідкою, — ви, бачу, ніяк не візьмете втямки, що чудом залишилися з цією жінкою живі!..
— Все це гола теорія! — урвав я його. — Я взагалі не розумію, шановні, чого ви припхалися до Швейцарії?! Бувши вами, я придумав би якусь гру під назвою «Альпініст» і підраховував, у кого скільки очок. Одначе ти стомилася, матусю. Тобі зараз треба поїсти гаряченького й лягти в теплу постіль. Я не будитиму тебе днів два.
