Пора була рання, сонце ще тільки сходило, і далина перед нами була повита холодним блакитним серпанком. Усі мешканці готелю повилазили з ліжок, щоб подивитись на це видовище, і тепер стояли мовчазним гуртом (дехто тільки сяк-так прикривши тіло, аж непристойно!) і спостерігали наш вихід. Останні слова, які долетіли до мене, були:

— Нічого в них не вийде, вони вернуться!

— Звичайно, ми повернемось! — гукнув я. — Можете за нас не хвилюватися!

І ми вирушили в дорогу — спокійно, неквапно, спершу через гірський потік, а тоді все вгору й угору до засніжених схилів і льодовикових виступів Піка Смерті. Пригадую, якийсь час ми йшли й мовчали, а потім раптово, коли все довкола заіскрилося в промінні вранішнього сонця, розмова ніби відтанула й полилася струмком.

Серед наших речей було кілька таких, котрих я не хотів показувати моїм колегам-альпіністам, і тому не став пояснювати, навіщо найняв п’ятьох носіїв, хоч багажу було менше, ніж на трьох. Та коли ми підійшли до глетчера, я вирішив трохи відкрити свої карти й дістав міцний мотузяний гамак. Ми поклали в нього матусю, добре закутали її пледом і обмотали його кількома стрічками. Потім стали вервечкою і зв’язалися вірьовкою: я — передостанній, попереду і позад мене провідники, а посередині матуся — її несли двоє носіїв. Я пропустив альпеншток крізь дві дірки, зроблені під ранцем у плечах куртки, й завдяки цьому моя постать стала схожою на літеру “Т”. І тепер, коли я падав у льодовикову розколину, — а я рідко яку з них пропускав, — то застрягав у ній і легко вибирався нагору, щойно натягувалась вірьовка. Одне слово, коли не брати до уваги кількох несподіваних посмиків, які так потішили мою матусю, то поки що все йшло гладенько.

І ось ми вже на другому березі, перед нами гірський схил, і долати його треба з розумом. Звідси нам треба було дертися по виступах, які нам подарувала природа. І тут моя матуся виявилась просто знахідкою. Ми перекинули її через широченну ущелину — одну з тих, які відділяють скелю від глетчера (не пригадую вже, як їх називають по-науковому), — розпакували, і тепер, коли підходили до наступного виступу, два мої провідники брали її і вмить закидали на нього — добре, що матуся була як пір’їнка. Потім вона подавала звідти ногу першому з нас, а той хапався за неї і підтягався нагору. Матуся щоразу казала, що ми відірвемо їй ногу; ми обоє до упаду реготали, і вся група мусила спинятися й чекати, поки ми вгамуємось.

А загалом це був досить стомливий відтинок нашого маршруту, й аж через добрих дві години ми дісталися на самісінький гребінь гори.

— Вниз іти буде важче, — попередив нас старший провідник.

Я вперше озирнувся назад, і в мене, сказати по щирості, запаморочилась голова. Переді мною лежав льодовик, нібито й не дуже великий, але між ним і скелями зяяло чорне провалля!

Якийсь час ми підіймалися скелястим хребтом спокійно, без пригод. Правда, розбурчався один із носіїв — йому попав у ногу камінець, що спорснув з-під мене.

— Воєнний інцидент! — пожартував я, але йому, видно, було не до жартів, і хоча другий камінець із-під моїх ніг у нього й не поцілив, він уже просто заголосив.

Однак я не зрозумів з його голосіння жодного слова, хоч він був певен, що висловлюється по-німецькому.

— Він каже, що ти міг його вбити, — пояснила мені матуся.

— «Люди кажуть... Що ж, хай кажуть!..» — продекламував я у відповідь.

Я запропонував відпочити й підкріпитися, але старший провідник мою ідею відкинув. Мовляв, ми вже й так згаяли силу часу, а спускатися другим схилом у сонячну погоду небезпечно — може статися сніговий обвал. І ми пішли далі. Коли завертали на другий бік гори, я озирнувся й глянув на наш готель — він скидався звідси на цятку неправильної форми — ще й показав чи то ніс, чи то дулю тим, хто міг дивитися на нас ізнизу в підзорну трубу.

І все ж таки сніговий обвал ми спричинили. Провідник, котрий ішов позаду, заходився на повен голос проказувати молитви, хоч на нас самих упало всього-на-всього кілька снігових грудок. Основна маса лавини шугонула за кілька ярдів збоку. Ми в ту мить стояли на виступі вище від неї, а доти й потім просувалися по східцях, що їх вирубував у льоду передній провідник і вирівнювали носії. Сніговий обвал, треба сказати, найдужче вражає своїми провісниками: вгорі раптом здіймається страшенний гуркіт, що моторошним гулом відлунює в синіх глибинах урвищ, а коли снігова верства починає сповзати, ефект уже вочевидь не той — летять собі брили завбільшки майже на людський зріст, та й годі.

— Живі? — запитав провідник.

— І навіть веселі! — відгукнувся я.

— Любий, — озвалась матуся, — сподіваюся, тут не дуже небезпечно?

— Не більше, ніж на Трафальгар-сквер, — відповів я. — Ану, матусю, гоп!

І вона на диво спритно скочила вгору.

Протилежним схилом ми дісталися нарешті до майданчика, вкритого щільно злежаним снігом. Тут можна було зупинитися й підкріпитись. Ох, як же ми з матусею були раді перепочити й поїсти! На жаль, наші взаємини з провідниками й носіями тут іще більше ускладнились. Я їх трохи подратував своїми жартами ще тоді, як падало каміння, а тепер вони зняли страшенну бучу, коли замість звичайного коньяку ми запропонували їм безалкогольний імбировий напій. «Та ви хоч скуштуйте!» — вмовляли ми їх. «І в рот не візьмемо!» — відповідали вони. Якийсь час тут, високо під хмарами, у розрідженому гірському повітрі точилася химерна суперечка про цінність харчів і переваги бутербродів з горіховою пастою. Наші супутники були з числа тих диваків, що вперто тримаються за шкідливу їжу. Вони вимагали м’яса, спиртного, тютюну. Ви б, мабуть, і самі подумали, що люди, котрі цілий вік живуть серед незайманої природи, віддадуть перевагу таким натуральним продуктам, як плазмон, протоз, пролбоз, дигестій і т. ін. Якби ж то! Вони аж тремтіли за плодами розбещеної цивілізації! А коли я спробував щось сказати про те, яка корисна джерельна вода, один із носіїв дуже так промовисто сплюнув у провалля. Від цієї хвилини загладити наш конфлікт стало неможливо.

Десь о пів на дванадцяту ми рушили далі — після марної спроби старшого провідника умовити нас вернутись назад. Невдовзі ми підійшли до найважчого, мабуть, місця у сходженні на Пік Смерті — вузького окрайку, що тягся до сніжної рівнини попід гребенем гори. Та несподівано ми попали в потік теплого вітру, що віяв з південного заходу, і все тут, за словами провідника, сьогодні було не так, як завжди. Звичайно цей окрайок являв собою смужку криги над скелею. А цього дня вона була рухла, м’яка, отож видовбати заглибину й поставити в неї ногу було дуже легко.

— Оце звідси й упала група містера Томлінсона, — сказав нам один із носіїв, коли ми вже хвилин десять як ішли окрайком.

— Декому не штука випасти і з ліжка з запоною! — кинув я.

— Поки ми повернемось, ця стежка геть замерзне, — пробурчав другий провідник. — А заразом і ми з вашим напоєм для зігрівання...

— Натягайте як можна тугіше вірьовку! — наказав я.

Згодом матуся вже почала стомлюватись, але трапився рятівний виступ, і ми знов спакували стареньку в гамак — з нього стирчали тільки її ноги — й ретельно обв’язали вірьовкою.

Матуся трохи посмикувала нас, коли гамак, повільно крутячись, зависав над прірвою і в усіх виникало враження неминучої загибелі.

— Любий, скажи, це нічого, що я вас посмикую? — спитала вона, коли почався перший ризикований підйом.

— Ну що ти! — відповів я. — Але коли ти знов міцно станеш на ноги, справи підуть куди швидше.

— А ти певен, любий, що тут немає небезпеки?

— Аніякісінької!

— Я тебе не стомлюю?

— Ти мене підбадьорюєш!

— А помилуватися звідси таки є чим! — зауважила матуся.

Та невдовзі краєвид від наших очей сховався, все довкола затягли хмари, і в повітрі закружляв мокрий лапатий сніг.

О пів на другу ми вийшли на верхнє плоскогір’я. Сніг тут був надзвичайно м’який, і старший провідник провалився в нього аж по пахви.

— Пірнаю! — вигукнув я і розпластався на снігу, немов плавець.