— Ну, а далі що? — спитала Крістіна. — Адже ми не можемо знову запхати Мару в черевик!

— Ні, звичайно, але можна придумати щось інакше, — сказав Суботик. — Ось послухайте:

Далі одна з дівчаток продовжила:

Усі замовкли й замислились. Ніхто не міг добрати путящої рими.

Нарешті Суботик звернувся до дівчинки, яка запропонувала останній рядок:

— Ти вигадала надто важкий рядок. Ніхто не може дібрати до нього рими.

— А от я можу, — сказала та сама дівчинка. — Просто я хотіла побачити, чи спаде комусь із вас на думку щось краще.

І вона продекламувала:

— Бідній нашій Марі що далі, то гірше! Спершу її кусали, тоді дряпали і нарешті почали лизати.

— А буде ще й не те! — вигукнув один хлопчик. — Я знаю, як віршувати далі:

— Час нам уже закінчувати цього вірша, — рішуче оголосив Суботик. — Давайте придумаємо йому кінець.

Діти замислилися. Нарешті одна дівчинка запропонувала:

— Ні! Ні! — загукали всі навперебивки. — Це поганий кінець.

Але ніхто не міг придумати нічого путнього. Нарешті Суботик сказав:

— Якщо ніхто з вас не може нічого придумати, я сам розкажу, що врешті сталося з Марою:

— Арам? — запитали діти. — А що це таке?

— А от послухайте далі, — таємниче мовив Суботик. — І, може, ви самі здогадаєтесь.

Він повторив останній рядок:

А тоді продекламував далі:

— Молодець, Робінзоне! — похвалив учитель Суботика й підвівся. — А тепер, діти, ідіть додому. Дзвоник уже давно продзвонив.

Трохи згодом Суботик неквапом прийшов додому і постукав у вікно до пана Пляшкера.

Пан Пляшкер відчинив вікно, подивився, чи нікого нема поблизу, і втяг Суботика до кімнати.

— То ти справді був у школі? — запитав він.

— Аякже, тату!

— А ти вчився в багатьох учителів? — запитав пан Пляшкер.

— Так, у багатьох...

— І хто ж з-поміж них виявився найкращий?

— Найкращий? — перепитав Суботик і замислився. — Найкращий той, хто провів сьогодні урок віршування.

— Це, мабуть, був учитель мови та літератури, — сказав пан Пляшкер. — Такий високий, стрункий, з русявим чубом.

Суботик пирснув зо сміху.

— Ні, тату,— сказав він. — Це був маленький товстунчик з рудою щетиною. І, якщо я не помиляюся, на ньому був водолазний костюм.

У четвер пан Пляшкер прокинувся сам.

— Диво та й годі! — промовив він. — І будильник не дзвонить, і Суботик не співає!

Він глянув на годинник — була одинадцята година.

— А що, може, заспівати? — обізвався Суботик.

Прив’язавши пасок пана Пляшкера за рейку для гардин, він гойдався на ньому, неначе на гойдалці.

— Ой ні, не треба! — попросив пан Пляшкер, позіхаючи й потягуючись. — Як добре я сьогодні виспався!

— Мені дуже хотілося, щоб ви добре виспались,— сказав Суботик, гойдаючись. — Тому я грався тихо-тихесенько.

Пан Пляшкер довго й уважно дивився на Суботика. Як він виріс! Крім того, щоденне вмивання дало свої наслідки: сині цятки майже повністю зникли з обличчя.

Пан Пляшкер знову потягнувся й спитав:

— А що ми робитимемо сьогодні?

— Можемо налити бабі Моркван води в черевики. Або дістати кілька головок сиру і грати на кухні в футбол, — запропонував Суботик. — А можна протягти мотузок від шафи до лампи й учитися танцювати на ньому. Що вам найдужче до вподоби?

— Що мені сьогодні найдужче до вподоби, я знаю. Та яке з того пуття? Чого не можна, того не можна.

— А що ж це таке? — наполягав Суботик.

— Найдужче мені хотілося б цілісінький день пролежати в ліжку, нічого не роблячи. Хіба що трохи почитати...

— А чому ж не можна? — спитав Суботик. — Адже сьогодні вам не треба йти на роботу!

— Бо так не заведено, — спробував пояснити пан Пляшкер. — Ану ж пані Моркван зайде в кімнату й побачить мене в ліжку. Що вона подумає?

— А що ж вона подумає? — здивувався Суботик. — Ну, подумає, наприклад: “Завтра п’ятниця”. Або: “Вчора була середа”. І навіть якщо вона подумає: “Пан Пляшкер лежить у ліжку”, — то що ж тут такого?

— Мене цілий день мучитиме сумління, — зізнався пан Пляшкер.

— Сумління! Сумління! — перекривив його Суботик. — А от я можу три дні поспіль пролежати в ліжку, і мене ніщо не мучить. Хіба що нудьга. Ви просто ніколи не пробували. От залишайтеся сьогодні в ліжку і крапка! Все! Вирішено!

— А що я їстиму? — запитав пан Пляшкер.

— Що їстимете? — перепитав Суботик. — Але ж ви хотіли нічого не робити. Може, тільки трохи почитати.

— Я голодний!

— Ну, гаразд, ви матимете що їсти! Але все одно будьте в ліжку. Я добуду вам їжу.

— Гроші візьми в кишені штанів. Біжи до крамниці й купи дві тоненькі вуджені ковбаски та хліба! — сказав пан Пляшкер, якому вже починала подобатися ця ідея. — Я допоможу тобі вилізти вікном, а коли ти повернешся з крамниці, втягну назад у кімнату. І пані Моркван не здогадається, що ти був надворі.

— Е ні, так не годиться, — сказав Суботик. — Якщо ви хочете цілий день пролежати в ліжку, то мусите суворо дотримуватися постільного режиму. Ви не маєте підводитися з ліжка й висаджувати мене з вікна!

— А як же ти вийдеш надвір?

— Я сам вилізу у вікно.

— Ну, гаразд. А як ти повернешся до кімнати? Адже ти не зможеш сам влізти у вікно, якщо в руках триматимеш пакунки з їжею.

— А мені нема чого повертатися в кімнату!

— Отже, я муситиму голодувати?

— Чому голодувати? — здивувався Суботик. — Адже не я вам потрібен, а ковбаса та хліб!

— Таж я все одно муситиму підвестися, щоб узяти в тебе те й інше! — засміявся пан Пляшкер.

— Лежіть у ліжку! — наказав Суботик. — Їжа незабаром буде тут!

— Як же вона буде тут, коли ти не зможеш добутися до кімнати, а мені не можна підійти до вікна й узяти її? — запитав пан Пляшкер.

— Про це потурбується пепекаха, — відповів Суботик.