— Гарне мені ненароком! Аж шибки забряжчали! А в мене й досі у вухах лящить! — обурювався далі пан Пляшкер. Він підвівся з ліжка й замкнув двері зсередини.

За якусь мить у двері вже грюкала пані Моркван.

— Пане Фляшкере! Чому ви й досі тримаєте в себе отого негідника Робінзона? — вигукнула вона. — Відімкніть двері!

— Якщо людина платить за кімнату, то вона має право й замкнутися в ній! — хоробро вигукнув у відповідь пан Пляшкер.

— Дуже добре, тату! — прошепотів Суботик. — Ви вже дечого навчилися!

— Ми ще поговоримо з вами, пане Фляшкере! Ох і поговоримо! — погрозила пані Моркван і притупнула ногою.

— Чув? — сердито буркнув пан Пляшкер. — Співати тобі закортіло!

— Інші діти також співають, — оборонявся Суботик.

— Але не в такий час. У такий час усі діти в школі!

— Ет, школа, — кинув Суботик і висолопив язика аж до підборіддя.

— Язика нема чого висолоплювати! — суворо вів далі пан Пляшкер. — Школа пішла б тобі на користь. Там би тебе навчили, коли можна співати, а коли ні.

— Я співаю, коли хочу,— сказав Суботик. — А коли не хочу, то не співаю! І це правильно, бо так мені подобається.

— Прошу тебе, Суботику, піди хоч раз до школи. Я впевнений, що тоді ти думатимеш зовсім інакше!

— Що за дивне прохання?! Дивне-дивнюще! — пробурчав Суботик.

Проте одягнувся, причепурився і помчав до школи.

Коли старший учитель пан Злобер зайшов до класу, там панувало неабияке пожвавлення.

— Тихо! — гарикнув пан Злобер, неначе грім прогуркотів, і ляснув книжкою по столі.

У класі запала тиша, учні розбіглися по своїх місцях і уклякли біля парт.

— Що за галас? — грізно запитав учитель.

— У нас новачок! — відповів один з учнів.

— Він такий кумедний! — вигукнув інший учень.

— Він у своєму водолазному костюмі схожий на жабу! — додав третій.

— У нього все обличчя в чорнильних цятках! — обізвався четвертий.

— Тихо! — знову гарикнув пан Злобер. — Не всі разом!

Він суворо оглянув усіх учнів, поволі пройшовся між партами, тоді різко обернувся і пішов назад до столу. Сів і поклав перед собою свої книжки.

— Сідайте! — наказав він.

Полегшено зітхнувши, учні посідали.

Лиш тепер пан Злобер звернув свій погляд на новачка. А той увесь час спокійнісінько сидів собі за першою партою.

— Ти що, не можеш підвестися? — запитав учитель.

— Чому ж ні? — ввічливо відповів новачок і підвівся.

— Чому ти сидиш за першою партою?

— Я не сиджу за першою партою.

— Що-о-о?

— Я стою за першою партою, — серйозно пояснив новачок.

— Годі пащекувати! Сядь! — вигукнув старший учитель Злобер. — Хто тебе тут посадив?

— Я сам сюди сів!

— У нас не можна сідати, куди тобі заманеться! У класі я визначаю, хто де має сидіти! — гримнув учитель. — Негайно звільни це місце!

Новачок підвівся і став поміж партами.

— Клаусе Фрідріху Підлабуцкере, де у нас є вільні місця? — запитав учитель одного з учнів, дивлячись на нього поверх окулярів.

Клаус Фрідріх Підлабуцкер скочив на рівні ноги.

— Тільки одне місце вільне, пане старший учителю! — відрапортував він. — За першою партою!

— Гаразд, — сказав пан Злобер. — Тоді нехай новий учень сяде за першу парту.

І новачок знову сів на те саме місце. Старший учитель Злобер грізно став перед ним.

— Як тебе звати? — запитав він.

— Робінзон, — відповів новачок і засміявся. Це був Суботик.

— Припинити сміх! — наказав старший учитель Злобер і наморщив лоба.

— А чому? — здивовано запитав Суботик.

— Бо тут не можна сміятися! — заявив старший учитель.

— Чому ж ні? — заперечив Суботик. — Ось дивись. — І він засміявся так, що рот його розтягся до самісіньких вух. Усі діти також засміялися — так на них уплинув сміх Суботика.

— Тихо! — загорлав старший учитель Злобер. І не смій казати мені “ти”. У твоєму віці це вже давно треба знати!

— А як же мені до тебе звертатися? — здивовано запитав Суботик.

— Мені треба казати “ви”. Зрозумів?

— “Ви”? — Суботик не міг зійти з дива. — Ти хто мені, батько чи мати? Ти наче й не жінка, бо ж у штанях. Чи, може, жінка?

— Негідник! — вереснув пан Злобер. — Нахаба! Рівняти мене з якоюсь жінкою!

— А хіба жінка — це щось погане? — спитав Суботик.

— Ні, звичайно, — погодився пан Злобер.

— Чого ж ти лаєшся? — запитав Суботик.

— Ви! — гримнув пан Злобер.

— Ми лаємось? Тобто я й усі хлопці? Ні, вони не лаються. Та й я, здається, теж ні. Опріч того, коли б навіть хтось випадково й подумав, що ти жінка, то чого ти ображаєшся?

— Ви! — знову вереснув пан Злобер. — Мені Треба казати “ви”, ось що! І відчепись ти від мене зі своєю жінкою!

— Ніякої жінки в мене немає, — сказав Суботик. — Я не одружений. Я ще занадто молодий...

— Годі! — урвав його пан Злобер і знеможено втупився поглядом у стелю. — Але ж ти не тільки Робінзон, — сказав він, трохи заспокоївшись. — Це ім’я. А як прізвище?

— Пляшкер! — гордо відповів Суботик.

— А чому на тобі такий кумедний костюм?

— Бо всі інші костюми на мені деруться!

— Деруться? — перепитав старший учитель пан Злобер. — Як же це вони “деруться”?

— А ось як! — відповів Суботик і, схопивши пана Злобера за рукав піджака, щосили смикнув його. Піджак роздерся. — Зрозумів тепер, як?

— Геть! — спаленівши від гніву, вигукнув старший учитель. — Негайно вийди з класу! Твоє щастя, що тепер заборонено бити учнів! А то ти в мене скуштував би різки!

— Ото було б добре! — зрадів Суботик. — Я люблю різки! Це ж смакота!

— Геть! — вигукнув пан Злобер ще голосніше. — Щоб твоєї й ноги тут не було!

— Як хочеш! — сказав Суботик і неквапом попрямував до дверей. Там він зупинився і кинув через плече: — Я й сам не залишився б у твоєму класі. Чого може навчити учитель, який уміє лише гримати на учнів, не відповідає на найпростіші запитання і забороняє сміятися?!

Добре, що Суботик устиг вчасно зачинити за собою двері. Пан Злобер схопив зі столу книжку і шпурнув у нього. Книжка вдарилась об двері, і тоді Суботик зазирнув у клас і безневинно промовив:

— Тут щось упало. Мабуть, хтось щось упустив...

І знову поспіхом зачинив двері. Він стояв у коридорі й докірливо похитував головою, дивлячись, як здригаються двері від ударів з того боку. Це пан Злобер пожбурив у двері три книжки, лінійку і портфель.

— У цьому класі надто гамірно, — сказав Суботик. — Піду пошукаю собі якийсь інший клас!

Він неквапно пройшов довгим коридором і зупинився біля дверей, із-за яких долинав голосний сміх.

— О! Це приємніше, ніж грюкіт у двері! — сказав Суботик.

Він прочинив двері і з подиву аж укляк на порозі: за вчительським столом сиділа дівчинка! Вона була не старша від інших хлопчаків та дівчаток, що вчилися в цьому класі.

— Ти ба, яка маленька вчителька! — вражено вигукнув Суботик.

Діти засміялися.

— Краще сказати: молода вчителька, а не маленька, бо я не мала як на мої роки, — пояснила дівчинка, що сиділа за вчительським столом. — А ти хто такий?

— Я новачок. Мене звати Робінзон, — відрекомендувався Суботик.

— Тоді знайди собі місце й сідай, — сказала дівчинка. — Тільки швидше, будь ласка! Нам треба проводити урок.

Суботик знайшов собі вільне місце й сів. Дівчинка тим часом пояснювала дітям, як виникають хмари. Якщо хтось із учнів чогось не розумів, вона пояснювала докладніше, а інші учні допомагали їй. Коли вона щось питала, вони дружно зводили вгору руки: кожен хотів показати, що він усе добре зрозумів.

— А чому ваша вчителька така молоденька? — пошепки запитав Суботик у свого сусіда по парті.

Той засміявся, а тоді відповів також пошепки:

— Вона не вчителька. Наш справжній учитель сидить он там, за останньою партою.

Суботик озирнувся і справді побачив за останньою партою дорослого чоловіка, що сидів серед дітей.