- Зрозум╕в, Вовчику, зрозум╕в, ох як зрозум╕в тепер я, - Славк╕в погляд св╕тився щирим захопленням. - Я зрозум╕в, ще вчора я був н╕ким, н╕чог╕с╕нько не м╕г второпати в цих нових часах, як╕ мене так лякали нев╕дом╕стю, а тепер бачу, що н╕чого страшного, як, власне, й н╕чого особливо нового нема╓. ╤ в╕дродив у мен╕ над╕ю ти, Володю, друже. Ох, який же ти, Вовчику! В мене просто нема╓ сл╕в в╕д захоплення! Ти такий, такий, просто неймов╕рно, який ти. Ти, Володю, обов'язково будеш тепер╕шн╕м великим начальником, як вони тепер, ти казав, називаються забув... А!.. Депутатом обласно╖ адм╕н╕страц╕╖ ти будеш, не менше. Та що там обласно╖, першим секретарем, тобто я хот╕в сказати президентом, ось ким ти будеш. Президентом!
- Та це ти вже, брате, щодо президента трохи переб╕льшу╓ш, - заперечив Володька, але з надзвичайно вдоволеним виглядом. - Хоча в тому, що я проб'юся у владу ти правий. Обов'язково проб'юсь. А з Г╕пократом, як ╕ з Богом, ми завжди порозум╕╓мось. ╤ за це треба випити, - в╕н взяв пляшку, перехилив ╖╖, але з пляшки н╕чого не витекло - Володька потряс ╖╖, щоб переконатися, що пляшка порожня, а пот╕м встав ╕ п╕шов за новою пляшкою.
Так вони вдвох пропиячили ц╕лу н╕ч ╕ п╕шли додому т╕льки п╕д ранок. Славко, п'янючий в дим, зал╕з до себе в хату трохи не навкарачки ╕ впав замертво на л╕жко. Таким п'яним, ╕ взагал╕ п'яним в╕н прийшов оце додому чи не вперше. Славко взагал╕ був байдужим до алкоголю, а останн╕м часом так ще й наполегливо займався спортом, готуючись до рекетирсько╖ кар'╓ри. Так що Славк╕в батько був наст╕льки здивований таким станом свого нащадка, що нав╕ть не став його пот╕м в╕дчитувати, а лише сп╕вчутливо запропонував Славков╕, розбитому похм╕ллям, розсолу. Вдячний Славко випив з половину трил╕трово╖ банки живодайного розсолу, а пот╕м зам╕сть того, щоб ╕ти займатися спортивною п╕дготовкою, заявив батькам, що тепер в╕н хоче стати л╕карем ╕ йде до б╕бл╕отеки за книжками, щоб готуватися до вступу в мед╕нститут, чим знову здивував батька з мат╕р'ю наст╕льки, що вони нав╕ть не спромоглися запитати у Славка, чим викликане таке його раптове р╕шення, а т╕льки в подив╕ перезирнулися.
6.
Зайве розпов╕дати, з якою фанатичною посвятою гарячий прихильник вс╕лякого добра Славко Пузик кинувся в полум'я беззастережного служ╕ння л╕карськ╕й справ╕. Збоку здавалося, що п╕сля Г╕пократа навряд чи був якийсь ескулап б╕льш в╕дданим свят╕й справ╕ допомоги недужим, ан╕ж Славко Пузик, який готовий був тепер на все, аби т╕льки йому вдалося стати на медичну стежку - так в╕н почав гризти гран╕т науки, аби не зр╕затися на екзаменах.
Тепер то Славко згадав, що ще в дитинств╕ таки вже в╕дзначав надзвичайну придатн╕сть профес╕╖ медика до досягнення вс╕лякого добра. Славко тепер згадав сво╖ дитяч╕ роздуми щодо ╖хнього тод╕шнього с╕льського л╕каря Семена Петровича. Точн╕ше Семен Петрович був не л╕карем, а фельдшером. Згадав тепер Славко й те, чому тод╕ оце слово "фельдшер" йому вчувалося як "фельдмаршал". Адже фельдшер Семен Петрович , як на Славкове дитяче розум╕ння, був людиною, в яко╖ кожного дня був день народження. Як це могло бути? Дуже просто. Адже на день народження тоб╕ завжди приносять вс╕ляк╕ подарунки, але в звичайно╖ людини це бува╓ т╕льки один раз на р╕к, а от м╕сцевому "фельдшеру-фельдмаршалу" Семену Петровичу подарунки несли щодня - отже, вир╕шив був малий Славко, у Семена Петровича, на в╕дм╕ну в╕д ус╕х ╕нших, день народження щодня. ╤, зв╕сна р╕ч, цю щасливу в╕дм╕ну Семена Петровича в╕д ╕нших людей Славко пов'язував з його профес╕╓ю - так що неперес╕чну придатн╕сть заняття медициною до набуття добра маленький метикуватий Пузик в╕дм╕тив уже в ранньому в╕ц╕, але це його тод╕шн╓ в╕дкриття було притлумлене п╕д д╕╓ю б╕льш сильного бажання набути статусу великого радянського начальника, що забезпечило б так╕ можливост╕ гребти добро, як╕ не йшли н╕ в яке пор╕вняння з непоганими преференц╕ями л╕карсько╖ профес╕╖.
Але зараз п╕д д╕╓ю нових чинник╕в Славко знову згадав про сво╖ заздр╕сн╕ думки щодо дол╕ Семена Петровича - адже, що той, зрештою, робив задля щоденого отримання подарунк╕в? Сам Семен Петрович говорив щодо мети його роботи, що найголовн╕ша ╕ найсутт╓в╕ша задача л╕каря - не нашкодити хворому. "Головне - не нашкодь", - раз у раз повторював Семен Петрович, ╕ цю свою найголовн╕шу мету вт╕лював у щоденн╕й практиц╕ якнайретельн╕ше: адже яка шкода недужому могла бути в╕д уважного вислуховування скарг хворого л╕карем ╕ сп╕вчутливого поплескування по плечу цього хворого, мовляв, терпи козак - отаманом будеш, якось воно, може, й пройде. А, в основному, це ╕ все, що с╕льський фельдшер м╕г зад╕яти в боротьб╕ з недугами.
Так що, майже все, чим був зайнятий Сенен Петрович - це з'явитися на робот╕ приблизно десь годин╕ о восьм╕й-дев'ят╕й, виконати свою щоденну головну м╕с╕ю щодо неспричинення шкоди хворим, ╕ п╕сля об╕ду, ситим, добряче нап╕дпитку ╕ з ц╕лою купою подарунк╕в п╕ти вже додому смакувати подарунками й додавати алкогольного градусу.
А додавати алкогольного градусу Семен Петрович ой як любив, виправдовуючи це сво╖м намаганням в такий спос╕б докопатися до ╕стини, ╕ цитував на доказ цього знаменитий латинський висл╕в про те, що ╕стина в вин╕, тобто говорив, точн╕ше, намагався говорити сво╖м неслухняним в╕д алкогольних випар╕в язиком "╕н в╕но вер╕тас", щоправда, часто в його ╕нтерпретац╕╖ цей висл╕в звучав дещо модиф╕ковано, як "╕н медиц╕нус сп╕ртус вер╕тус", а ╕нод╕, коли в нього зак╕нчувався спирт, а серед подарунк╕в не було достатньо╖ к╕лькост╕ як╕сного бухла, то ця латинська мудр╕сть могла зглянутися над б╕долашним Семеном Петровичем ╕ прозвучати як "╕н самогон╕ус вер╕тус". Зрештою, Семен Петрович був не таким вже й дуже вибагливим "фельдмаршалом", хоча й скаржитися на життя йому не було за що.
╤ коли Славко пор╕внював долю Семена Петровича з долею, наприклад, свого батька, який за сво╖ ненастанн╕ щоденн╕ труди в пол╕ з ранку й до ноч╕ мав лише коп╕йчану зарплату й добрячого копняка п╕д зад в╕д радянсько╖ влади, то зв╕сно, що не м╕г не в╕дзначити досто╖нств л╕карсько╖ дол╕. А тепер, п╕сля роз'яснювально╖ роботи Володьки Васильченка, то й погот╕в. Тепер Славко загор╕вся такою непереможною х╕ттю до медицини, що нав╕ть не звернув уваги на надзвичайно заманливу пропозиц╕ю, яку зробив йому, а точн╕ше не напряму йому, а його батьков╕ Гервас╕ю щодо Славка ╖хн╕й сус╕д дядько ╤ван, котрий до того ж був ╕ще й якимось ╖хн╕м далеким родичем ╕ кумом Гервас╕я.
Так от, син дядька ╤вана Роман влаштувався на роботу в правоохоронн╕ органи, ╕ не просто в правооохоронн╕ органи, а в м╕л╕ц╕ю, ╕ не просто в м╕л╕ц╕ю, а в саму сам╕с╕ньку дорожну авто╕нстпекц╕ю, тобто в ДА╤! ╤, за словами дядька ╤вана, його син Роман м╕г би посприяти щодо влаштування туди в ДА╤ й Славка Пузика, адже таке влаштування друз╕в, знайомих ╕ родич╕в, як╕ б "не п╕двели", заохочувалось нав╕ть ╕ начальсвом Романа. А Роман вже, мовляв, нав╕ть розпов╕в сво╓му начальству про Славка Пузика, що той надзвичайно зд╕бний колишн╕й комсомолець ╕ в╕дданий радянсько-комун╕стичний патр╕от, тобто для роботи в ДА╤ надзвичайно п╕дходитиме. А вже щодо роботи в ДА╤, так тут дядько ╤ван не шкодував н╕яких захопливих опис╕в. Вс╕ ж знали, що нав╕ть ще в часи Радянського Союзу да╕шники жили на широку ногу, як вареники в масл╕ купалися; як тод╕ про них казали в народ╕, да╕шники пасуться на асфальт╕, а он як╕ вгодован╕. Щоправда, тод╕ да╕шникам все ж таки дещо заважали жити конкуренти з прокуратури, КДБ та ╕нших структур, а тепер, за словами дядька ╤вана, настала повна свобода, воля, демократ╕я ╕ все таке ╕нше, так що жити да╕шникам тепер можна не те що на широку, а на якнайширшу, просто таки на панську ногу.
- От ран╕ше при Союз╕, як було, - простор╕кував дядько ╤ван перед Пузиками про да╕шн╕ справи, - зупиня╓ да╕шник когось там на автомоб╕л╕, почина╓ там всяк╕ приск╕пки придумувати, мовляв, а чому там у вас не так, а чому оце не отак, а сам тим часом ╕ дума╓, як же його здерти сво╖ законн╕ дек╕лька карбованц╕в, дума╓, кого це в╕н зупинив, може це якийсь шп╕он з прокуратури, або з КДБ, абощо, одне слово, важкувато давався тод╕ хл╕б да╕шникам, хоча й тод╕, гр╕х Бога гн╕вити, жили да╕шники непогано. А тепер що, тепер все, тепер демократ╕я, свобода, воля, н╕яких тоб╕ перепон, зупиня╓ тепер да╕шник когось на дороз╕, ╕ все, в╕дразу п╕дходить - давай, каже, мен╕ сто, дв╕ст╕, триста карбованц╕в, ск╕льки треба, ст╕льки й каже, а у в╕дпов╕дь н╕хто н╕ чичирк, в╕ддають грошики ╕ ╖дуть соб╕ дал╕. Та що там, да╕шник може три шк╕ри з кого завгодно здерти, може нав╕ть штани з тебе зняти - ╕ ╖дь дал╕ голяка, зум╕в машину купити, знайдеш грош╕ й на нов╕ штани. Отак от вони тепер живуть.
