— Але мосьє Г..., що нового з приводу викраденого листа? Ви, певно, переконалися, що перехитрувати міністра вам не вдасться?

— О так, хай йому грець! Я послухався поради Дюпена і зробив повторний обшук, але, як я і припускав, усі наші зусилля виявилися марними.

— Ви казали, що винагорода варта зусиль. Наскільки ж вона велика? — запитав Дюпен.

— Надзвичайно велика… це дуже щедра винагорода, проте мені не хотілося б називати точну суму. Втім, дещо я все ж можу сказати: той, хто допоміг би мені дістати лист, отримав би від мене особисто чек на п’ятдесят тисяч франків. Справа в тому, що з кожним днем його цінність зростає, і нещодавно винагорода зросла вдвічі. Однак, навіть якби вона збільшилась утричі, я б не зміг зробити більше, ніж уже зробив.

— Невже? — зауважив Дюпен, потягуючи люльку, — а мені здається, Г..., що ви доклали зусиль… менше, ніж могли б. І вам варто було б… на мій погляд… зробити ще дещо, га?…

— Проте що? Яким чином?

— Ну… пах-пах-пах… ви могли б… пах-пах!. . заручитися допомогою фахівця… пам’ятаєте історію про Абернеті?

— Ні! Чорти б узяли цього вашого Абернеті!

— Авжеж, до біса його! Але хай там як, а один багатий скнара якось надумав звернутися до Абернеті по безкоштовну лікарську пораду. Й ось, почавши з Абернеті світську розмову, він описав йому свою хворобу, розповідаючи нібито про вигаданий випадок. «Припустімо, — сказав скнара, — що симптоми цього нездужання були б такими й такими; що ви порадили б хворому, лікарю?» — «Що б я порадив? — повторив Абернеті. — Звернутися по пораду до лікаря, що ж іще?»

— Але, — сказав префект, дещо зніяковівши, — мені б дуже хотілося отримати пораду, і я б залюбки за неї заплатив. Я справді готовий дати п’ятдесят тисяч франків тому, хто допоможе мені в цій справі.

— У такому разі, — сказав Дюпен, висуваючи шухляду і дістаючи з неї чекову книжку, — випишіть мені чек на вищезазначену суму. Коли ви поставите на ньому свій підпис, я віддам вам лист.

Я був приголомшений. А префект на кілька хвилин онімів і був не в змозі навіть поворухнутися, ніби його вразила блискавка. Він лише недовірливо дивився на мого друга, роззявивши рота, і здавалося, його очі ось-ось вилізуть на лоба; потім, отямившись, він схопив перо і почав заповнювати чек, але разів зо два уривав це заняття та здивовано задивлявся в порожнечу. Врешті чек на п’ятдесят тисяч франків було виписано, і префект передав його через стіл Дюпену. Мій друг уважно його продивися і сховав до себе в гаманець; потім відімкнув секретер, дістав лист і простягнув його префектові. Той же у нападі радісного збудження вихопив лист, тремтячою рукою розгорнув конверт, швидко прочитав кілька рядків, а потім, спотикаючись від нетерпіння, кинувся до дверей і без усяких церемоній вибіг і з кімнати, і з будинку, так і не промовивши жодного слова від самої хвилини, коли Дюпен попросив його заповнити чек.

Після того як префект зник, мій друг дав мені деякі пояснення.

— Паризька поліція, — сказав він, — по-своєму досить талановита. Її агенти наполегливі, винахідливі, хитрі й мають усі необхідні знання для виконання своїх обов’язків. Ось чому, коли Г... розповів нам, як саме він проводив обшук у маєтку Д..., мене охопило тверде переконання в тому, що він вичерпав усі можливості в тому напрямку, в якому діяв.

— У тому напрямку, в якому він діяв? — перепитав я.

— Саме так, — кивнув Дюпен. — Ті заходи, до яких вдалася поліція, були не лише найкращими в своєму роді, їх ще й бездоганно виконували. І якби лист був захований там, де припускала поліція, його знайшли б.

Я голосно зареготався, та, схоже, мій друг говорив цілком серйозно.

— Отже, — провадив він, — вжиті заходи були по-своєму мудрі та в найкращий спосіб реалізовані. Єдиний їхній недолік полягав у тому, що до зазначеного випадку й до зазначеної людини вони геть не пасували. Певна система досить хитромудрих методів розшуку стала для префекта своєрідним прокрустовим ложем, до якого він силоміць підганяє всі свої плани. Але наш знайомий постійно помиляється, щораз сприймаючи завдання, яке перед ним стоїть, або надто глибоко, або надто поверхово; знайдеться чимало школярів, які міркують набагато послідовніше, ніж він. Я знаю одного восьмирічного хлопчака, здатність якого правильно вгадувати у грі «пара і непара» принесла йому загальне визнання. Це дуже проста гра: один із гравців затискає в кулаку кілька камінчиків і запитує в іншого, парну їх кількість він тримає чи непарну. Якщо другий гравець відповідає правильно, то виграє камінчик, якщо ж неправильно — програє камінчик. Хлопчик, про якого я згадав, обіграв усіх своїх шкільних товаришів. Зрозуміло, він будував свої здогади на певних принципах, хоча вони полягали лише в тому, що він уважно стежив за своїм супротивником і правильно оцінював ступінь його хитрості. Наприклад, явно нерозумний супротивник піднімає кулака й запитує: «пара або непара?» Наш школяр відповідає «непара» і програє. Однак у наступній спробі він виграє, тому що говорить собі: «Цей дурень взяв минулого разу парну кількість камінчиків і, звичайно, думає, що схитрує, якщо тепер візьме непарну кількість. Тому я знову скажу „непара“». Він говорить «непара!» і виграє. Із розумнішим супротивником він міркував би так: «Цей хлопчик помітив, що я зараз сказав „непара“, і тепер він спочатку захоче змінити парне число камінчиків на непарне, але відразу схаменеться, що це занадто просто, і залишить їх кількість незмінною. Тому я скажу „пара“». Він говорить «пара!» і виграє. Ось такий хід логічних міркувань маленького хлопчика, якого товариші прозвали щасливчиком. Але, говорячи по суті, що це таке?

— Усього-на-всього, — відповів я, — уміння повністю ототожнити свій інтелект з інтелектом супротивника.

— Саме так, — сказав Дюпен. — А коли я запитав у хлопчика, яким чином він досягає настільки повного ототожнення, що забезпечує йому постійний успіх, він відповів: «Коли я хочу дізнатися, наскільки розумний, або дурний, або добрий, або злий той чи той хлопчик, або про що він зараз думає, я намагаюся надати своєму обличчю точно такого ж виразу, який бачу на його обличчі, а потім чекаю, щоб довідатися, які думки або почуття виникнуть у мене відповідно до цього виразу». Ця відповідь маленького школяра містить у собі все, що ховається під уявною глибиною, яку вбачали в Ларошфуко, Лабрюйері, Макіавеллі та Кампанеллі.

— А ототожнення інтелекту того, хто міркує, з інтелектом його супротивника, — мовив я, — залежить, якщо я правильно тебе зрозумів, від точності, з якою оцінений інтелект останнього.

— Практично кажучи, саме від цього, — відповів Дюпен, — а префект і його підлеглі так часто зазнають поразки саме тому, що не шукають ототожнення і неправильно оцінюють інтелект свого супротивника, точніше, взагалі ніяк його не оцінюють. Вони міркують, виходячи тільки з власних уявлень про хитромудрість, і коли розшукують заховані речі, то шукають їх тільки там, де самі могли б їх сховати. В одному аспекті вони праві: їхня хитромудрість цілком відповідає хитромудрості переважної більшості людей; але в тих випадках, коли хитрість злочинця за своєю природою відрізняється від їхньої власної, такий злочинець, звісно, перемагає. Так буває завжди, коли його хитрість перевершує їхню, й досить часто — коли вона їй поступається. Вони проводять свої розслідування, спираючись на одні й ті самі незмінні принципи. У кращому разі, коли їх підстьобує виняткова важливість злочину або незвичайно велика нагорода, можуть розширити сферу застосування своїх практичних прийомів або ускладнити їх, але вищезгаданих принципів не змінюють. Наприклад, чи був хоч якось змінений принцип дій поліції у справі Д...? Вони свердлили, кололи голками, вистукували, досліджували поверхні за допомогою потужного збільшувального скла, ділили стіни будинку на пронумеровані квадратні дюйми; але що все це, як не перебільшене застосування того ж принципу — а точніше, ряду принципів, які спираються на уявлення про людську хитромудрість, що з’явились у префекта за довгі роки його служби? Невже ти не бачиш, наскільки наївно він вважав, що усі люди обов’язково ховатимуть лист якщо не в дірці, висвердленій у ніжці стільця, то принаймні у якійсь настільки ж несподіваній схованці, підказаній тим-таки ходом думок, що змушує людину висвердлювати дірку в ніжці стільця і ховати туди лист? І невже ти не бачиш, що такі recherches* схованки годяться тільки для пересічних випадків і що ними користуються лише люди зі звичайним мисленням? Адже коли йдеться про захований предмет, спосіб його приховання — спосіб rechecrhe— визначений заздалегідь і тому завжди піддається виявленню. Знаходження такого предмета залежить зовсім не від проникливості тих, хто шукає, а лише від їхньої старанності, терпіння та наполегливості. І дотепер, коли мова йшла про щось дуже важливе або (що, на погляд людини, причетної до політики, є те саме) про велику нагороду, зазначені вище якості незмінно забезпечували успішне завершення пошуків. Тепер ти розумієш, що саме я мав на увазі, коли сказав, що, якби викрадений лист був захований там, де його шукав префект, — іншими словами, якби принцип його приховання відповідав принципам, згідно з якими діяв префект, — лист обов’язково б знайшли. Однак цей старанний детектив був цілком спантеличений, і причина його невдачі полягає в припущенні, що міністр — дурень, оскільки відомий він як поет. Усі дурні — поети, — принаймні так здається префектові, і він винен лише в non distributio medii,* оскільки робить висновок, що всі поети — дурні.