* * *

Сподіваюся, всім зрозуміло, що будь-яка схожість розслідування з реальними подіями — лише збіг. Всього того, що я розповів у зв’язку зі справою Марі Роже, має бути досить. Сам я нітрохи не вірю в надприродне. Жодна розумна людина не стане заперечувати природу та Бога. Звісно ж, Господь може на своє бажання керувати природою і змінювати її. Я кажу «на своє бажання», оскільки тут ідеться саме про волю, а не про владу, як це припускає безумство логіки. Звісна річ, Усевишній може змінювати Свої закони, але ми ображаємо Його, вигадуючи необхідність таких змін. Ці закони від самого початку були створені так, щоб охопити всі випадковості, які містить у собі майбутнє. Для Бога все — лише зараз.

Повторюю, усе, про що тут ішла мова, я розглядаю як збіги. І далі: в моїй розповіді неважко розгледіти, що між долею нещасної Мері Сесилії Роджерс — наскільки нам про неї відомо — та історією такої собі Марі Роже до певного моменту існує паралелізм, надзвичайна точність якого просто вражає. Це неважко побачити. Але не потрібно думати, ніби я продовжив сумну історію Марі після згаданого моменту і простежив увесь шлях розкриття таємниці її смерті з прихованими намірами, бажаючи натякнути на подальші збіги, або ж навіть навести на думку, що заходи, які були вжиті в Парижі для викриття вбивці гарненької гризетки, чи заходи, які спираються на подібний аналіз, дали б такі самі результати.

Не варто забувати про те, що при такому ході міркувань навіть найменша відмінність у фактах двох випадків могла б призвести до значної помилки, оскільки тут шляхи цих подій почали б розходитися. Точнісінько як в арифметиці: незначна помилка після множення та ряду інших розрахунків дасть результат, який відрізняється від справжнього. До того ж слід пам’ятати, що теорія імовірності, на яку я вже посилався, забороняє будь-які думки про продовження такого паралелізму — забороняє настільки рішуче, наскільки довгим і точним є цей паралелізм. Це одна з тих аномалій, які, хоча й приваблюють людей, далеких від математики, все ж таки зрозумілі лише для математиків. Наприклад, майже неможливо переконати звичайного читача в тому, що під час гри в кості дворазове випадання шістки дає всі підстави побитися об заклад на велику суму, що втретє шістка не випаде. Але пересічний розум цього не зрозуміє. Два кидки, які належать минулому, аж ніяк не можуть вплинути на кидок, який поки що існує лише в майбутньому. Ймовірність випадання шістки, здається, залежить від того, яким чином упаде жереб. І це уявляється настільки очевидним, що всі спроби заперечити викликають радше іронічну посмішку, аніж бажання чемно вислухати й погодитися. Сутність такої грубої помилки я не можу розкрити через існуючі тут обмеження, але людям із логічним мисленням не потрібні пояснення. Тут достатньо буде підкреслити, що це неправильне бачення належить до нескінченного ряду хибних думок, які виникають на шляху розуму через його схильність шукати істину в деталях.*

Nil sapientiae odiosius acumine nimio.

Seneca.*

Якось у Парижі, вітряного осіннього вечора 18.. року, коли у місті вже панувала темрява, я тішився люлькою та роздумами в компанії мого друга C. Оґюст а Дюпена, в його бібліотеці, такій маленькій, що радше можна було б назвати її шафою з книгами, au troisieme, No. 33, Rue Dunot, Faubourg St. Germain.* Принаймні годину ми провели у цілковитій тиші, повністю занурені (так, урешті, здалося б сторонньому спостерігачеві) у споглядання хвиль диму, що наповнював кімнату. Проте я подумки й далі обговорював теми, що стали предметом нашої бесіди на початку вечора, — маю на увазі події на вулиці Морґ і таємницю, пов’язану з убивством Марі Роже. Тому я був уражений дивним збігом, коли двері відчинились і до бібліотеки увійшов наш старий знайомий — мосьє Г..., префект паризької поліції.

Ми зустріли його дуже привітно, тому що вади цього пана майже наполовину компенсувалися його кумедними рисами; до того ж ми не бачилися вже кілька років. У кімнаті панувала темрява, і Дюпен підвівся був, щоб запалити світло, але знову сів, коли гість озвучив мету свого візиту: його привело сюди бажання порадитися з нами — а точніше, з моїм другом — у справі державної ваги, яка вже завдала чимало клопотів.

— Якщо справа вимагає роздумів, — мовив Дюпен, забираючи руку від лампового ґнота, — то ліпше обговорювати її в темряві.

— Це ще одна з ваших чудернацьких звичок, — зауважив префект, який зазвичай називав чудернацьким усе, що перевищувало міру його розуміння, а відтак жив серед мільйона «чудернацьких» подій і речей.

— Саме так, — відповідав Дюпен, запропонувавши гостеві люльку і підсунувши йому зручне крісло.

— Що ж трапилося цього разу? — запитав я. — Сподіваюся, не нове вбивство?

— Та ні! Нічого такого. Власне кажучи, справа ця зовсім проста, і я не маю сумнівів, що ми й самі з нею чудово впораємося, проте мені спало на думку, що Дюпену, мабуть, буде цікаво знати подробиці — адже справа така дивна.

— Проста й дивна, — повторив Дюпен.

— Гм… так. Втім, не зовсім. Річ у тому, що ніхто нічого не розуміє. Ця справа дійсно вкрай проста, проте водночас вона заганяє нас у глухий кут.

— Вочевидь, саме ця простота і збиває вас із пантелику, — мовив мій друг.

— Та що ви таке кажете! — щиро зареготавши, вигукнув префект.

— Може, ваша таємниця надто проста, — сказав Дюпен.

— Боже! Що за ідея!

— Надто вже очевидна.

— Ха-ха-ха! Ги-ги-ги! Го-го-го! — зареготався наш гість, якого страшенно потішили ці слова. — Ох, Дюпене, я колись таки лусну від реготу!

— І все ж таки, що сталося? — запитав я.

— Я зараз вам усе розповім, — відповів префект, замислено випускаючи струмінь диму, і зручніше влаштувався в кріслі. — Я спробую стисло викласти головне, проте перш ніж почати, хочу вас попередити, що цю справу необхідно тримати в цілковитій таємниці, бо я втрачу свою теперішню посаду, якщо стане відомо, що я комусь прохопився про неї бодай словом.

— Продовжуйте, — сказав я.

— Або не продовжуйте, — сказав Дюпен.

— Так ось: мені повідомили з досить високих сфер, що з королівських апартаментів викрадено якийсь дуже важливий документ. Викрадач відомий. У цьому не може бути анінайменшого сумніву: злодія бачили, коли він брав документ. Крім того, відомо, що документ і досі в нього.

— Звідки це відомо? — запитав Дюпен.

— Це випливає, — відповів префект, — із самої природи документа та з відсутності наслідків, які неминуче виникли б, якби папір більше не перебував у викрадача — тобто якби викрадач скористався ним так, як має намір ним скористатися.

— Чи не могли б ви говорити ясніше, — попросив я.

— Ну… я ризикну сказати, що документ наділяє того, хто його має, певною владою щодо певних сфер, і ця влада просто не має меж… — Префект обожнював дипломатичну пишномовність.

— Я досі не зовсім вас розумію, — відказав Дюпен.

— Справді? Ну гаразд: передача документа третій стороні, якої ми не називатимемо, поставить під погрозу честь дуже поважної особи, і завдяки цій обставині той, у чиїх руках опиниться документ, може диктувати умови цій людині, чия честь і благополуччя зараз у небезпеці.

— Проте ця влада, — перебив я, — залежить від того, чи знає викрадач, що його викрито. Хто ж посміє…

— Викрадач, — сказав Г..., — це міністр Д..., який посміє зробити все що завгодно: і гідне, і негідне. Спосіб, до якого вдався злодій, такий самий винахідливий, як і сміливий. Документ, про який іде мова (скажу вам відверто, це лист), пограбована особа отримала, коли перебувала на самоті в королівському будуарі. Вона читала його, коли в будуар увійшла ота друга поважна особа, яка в жодному разі не повинна була побачити листа. Поспішна спроба сховати лист у шухляду виявилася марною, тож не залишалося нічого, як покласти його розгорнутим на столик. Хоча лист лежав адресою догори, він не привернув до себе уваги. Проте у цю саму мить заходить міністр Д.... Його рисячий погляд одразу ж зупиняється на листі, міністр упізнає почерк, яким написана адреса, помічає збентеження особи, якій лист адресовано, і здогадується про її таємницю. Після доповіді про якісь справи, котру він робить поспіхом, міністр дістає листа, схожого на той, про який ідеться, розгортає його, прикидається, ніби читає, а тоді кладе поруч із першим. Потім урядовець знову приділяє близько п’ятнадцяти хвилин державним справам. І нарешті, перш ніж піти, бере зі столу не свій лист. Справжня власниця листа усе бачить, але, певна річ, не сміє перешкоджати через присутність третьої особи, що стоїть поруч. Міністр іде, залишаючи на столі свій лист, який нічого не вартий.