— Тебе звати як, рабантцю? — поцікавився крамар.

— Анджа Вихор.

— Вихор — це тому, що чуб нестрижений, чи тому, що вітер в голові?

Анджа замислився.

— Дідо казав, що це від непосидючості. А тоді брався за дрючка.

— Ха, вірю. Ну, ходімо. Маркеле, будь ласкавий, попильнуй лавку, доки я заведу цього приблуду до ергастірію.

Крамар вибрався з-за прилавку і кивнув Анджі, наказуючи йти за собою.

Проштовхавшись крізь галасливий натовп, вони вийшли з Артополію і помандрували гомінкою вулицею вглиб міста. Ремісницькі вулички не були такими ж розкішними як Неса, однак навіть найзанедбаніші з них змушували Анджу вивертати шию в намаганні закарбувати в пам'яті чергові мармурові принади. Невдовзі Йован зупинився коло брами, довкіл якої вигиналися двійко легковажних наяд. Анджа закляк із роззявленим писком, спрагло розглядаючи дві брили пишної жіночності.

— Це — що? Майстерня?

Крамар гордовито заусміхався.

— Нічогенькі, еге ж? Коштували, правда, втричі дорожче за живих, але що ж удієш, коли наш імператор — такий поціновувач мистецтв... Оце недавно рескрипт видав — «зовнішню стіну ергастірію оздоблювати мармуром, аби прикрасити місто і потішити перехожих», — з нудним виразом процитував Йован. — І нащо мені, питається, тих перехожих тішити? Скільки вже живу в Валдаррі, а все ніяк не звикну...

Йован відімкнув браму, закликаючи Анджу досередини. Вони перетнули затишне внутрішнє подвір'я з кам'яним фонтаном і зайшли до просторого приміщення, де пашіло димом і гарячим металом.

— Оце, власне, майстерня і є. Юстине! — покликав крамар. — Ану, ходи сюди, неробо!

За-за великої груби визирнув похмурий чолов'яга у засмальцьованому шкірянім фартуху.

— Ну, чого тобі, Йоване? — буркнув він.

Крамар тяжко зітхнув, обернувшись до гостя.

— Оце Юстин, мій раб, — повідомив він.

— Хто? — здивувався Анджа.

— Раб, кажу. Бачиш, до чого призводить непоміркована людяність? Робота стоїть, раби нахабніють...

— Та годі вже блазнювати, Йоване, — порадив раб хазяїну. — Якби не менші податки, дідька лисого я б на таке погодився! Ти, хлопче, не слухай, він же весь час вихваляється, тільки-но вдячна публіка нагодиться.

— От завжди так, — поскаржився Йован. — Оце тільки мені заманулося гонор потішити... Ну, гаразд, Юстине, я тобі помічника привів. Постав його на клейма, думаю, він швидко збагне, що до чого.

Юстин кивнув.

— Як накажеш, пане. Тільки давай уже, забирайся! Роботи до біса, а ми тут ляси точимо!

Той лише трагічно зітхнув і, нарікаючи на недоліки рабовласництва, вийшов з майстерні. Юстин повернувся до Анджі.

— Ти, хлопче, не зважай на нього. Мені насправді належить половина цього ергастірія, от тільки на рабську працю немає податків, так що доводиться поки що зносити йованівський поглум. Ну нічого, наступного року ми його рабом запишемо, ось тоді йому й ткнеться... Гаразд, — Юстин зміряв Анджу скептичним поглядом. — На клейма? Можна і на клейма...

На Анджин подив, робота «на клеймах» полягала в акуратному затиранні клейм на руків'ях ножів. Як пояснив йому Юстин, дешевше було привезти партію ножів з Фінікеї в обхід октави — ввізного мита, — аніж виробляти їх тут. Отож, ножі провозили контрабандою, а потім просто затирали виробничі клейма і ставили свої.

Усе це здавалося Анджі аж занадто складним — наяди над дверима в майстерню, несправжні раби, несправжні клейма... В його світі все було справжнім, тобто, по-справжньому брудним і потворним. Валдарра видавалася йому дивовижною грою; такої гри не хотілося уривати, не дійшовши краю, і Анджа сподівався, що в нього ще є час... поки що є.

«Не бійтеся тих, хто не схожий на вас. Зустріч з чужим, незвичним — шанс краще зрозуміти світ, та і, власне, себе самого. Доки ви не бачили моря, ви не знали, що ваше око здатне розрізнити всю безліч його відтінків і настроїв; доки ви не чули музики, ви не знали, яке задоволення може принести гармонія співзвуч. Доки ви не зустрінете того, хто не схожий на вас, ви не дізнаєтесь, ким ви є насправді.

Що різноманітнішим є ваш світ, то повнішим, насиченішим буде ваше життя. Не прагніть усталеності — вона прийде сама, як завмирає маятник, зуживши силу поштовху, як затихає звук, тонучи в тиші. Не зваблюйтесь рівновагою — одній людині так чи так не досягти її, для цього потрібні ваші прагнення і бажання іншого, не схожого на вас, які зрештою урівноважать одне одного.

Інший не може бути незбагненно чужим, адже між людьми насправді більше спільного, ніж відмінного. Він — той, ким ви могли би бути, якби доля склалася інакше. Прислухайтесь, і ви впізнаєте в чужинці відлуння ваших власних мрій і спогадів. Не бійтеся їх, як не варто боятися себе самого — скорботного раба і всевладного пана».

— Вони призначили перегони на позавтра! — радісно виголосив Йован, повернувшись надвечір із ринку. — Попри цю дурнувату облогу! Будуть єпарх із логофетами, а імператор навіть виставляє свою квадригу!

Похмурий Юстин лише стенув плечима.

— То й що? Хай хоч сам туди впряжеться... Я не йду.

— А, ти й досі не можеш вибачити йому ті три номісми, які програв на останніх перегонах! — зловтішно мовив крамар. — То не треба було ставити на тих кульгавих зелених шкап!

— Пане Йоване, — поцікавився Анджа, відкладаючи чергового ножа та протираючи очі, які сльозилися від їдкого диму з груби. — То, може, ви все ж таки розкажете, що у вас зелені та сині не поділили?

Юстин зміряв його приголомшеним поглядом.

— Звідки, ти кажеш, він узявся?

— Еге, справді, — кивнув Йован, — я ж тебе не попередив. Ти, хлопче, наступного разу просто мовчи. Бо ж не всі ставляться до рабантців з таким же розумінням, як... е-е-е... інші рабантці. Надто ж тепер. Бачив тих недоумків за стіною? Заступили нам гавань, перепинили торгівлю, та й узагалі, ганьба. Що про нас сусіди скажуть?!

Анджа гмукнув зневірено.

— Ну, вони, взагалі-то, намагаються це місто завоювати, якщо ви не помітили.

Юстин і Йован зловтішно розсміялись.

— Розігналися, ха, — мовив Йован. — Ну гаразд, як будеш чемним, я тобі розкажу про ігри. Тільки перше дайте щось з'їсти, бо зараз впаду... Продав сьогодні чотири леза, чуєш, Юстине?

— Геній. Просто геній, — кивнув Юстин. — Ну, йди до мегарону! Євдокія нібито мусакас приготувала.

— О! Мусакас, кажеш! — зрадів крамар. — А що таке, хіба в нас якесь свято?

— Ну, як не новорічні календи, то, певно, ви з нею десять літ як жонаті.

— Ні, я думаю, все ж таки календи, — заусміхався Йован. — Ну, добре, не баріться. І — Юстине — відведи того дурника помитися. А то якось негарно — таке свято, а в нас брудні варвари за столом. Євдоха мені не вибачить.

Анджа здивувався — митись? Навіщо? Він же лише сьогодні зранку плавав у цистерні — грубілий бруд змився, а коли що й лишилося — так то хіба бруд? Втім, у нього все ж стало розуму прийняти невідворотне без нарікань: не слід було гнівати господаря, доки той його принаймні не нагодує.

Юстин відвів Анджу до комори, де містилася діжка з водою, нагрітою літнім сонцем, лишив його там, наказавши швиденько привести себе до ладу, а потім іти до передпокою.

Анджа з головою пірнув у теплу воду, і цей досвід, на його подив, виявився доволі приємним — так наче з нього, мов зі старого казанка, стирали масний накип колишніх страхів і потерпань, очищаючи його для нового — хоч і невідомо ще якого — варива.

За кілька хвилин він вибрався з діжки і, вдягнувши залишену йому Юстином чисту стару свитку, рушив до мегарону. Звідти вже чувся бундючний бас Йована, котрий в особах переповідав чарівний порятунок Анджі від вельможного Апіона. За низьким дерев'яним столом влаштувалися троє — сам Йован, Юстин і не юна вже, але свіжа, як пампушка, моторна жіночка. Товариство якраз згуртувалося навколо казанчика, звідки долинали знадливі аромати поживи. Анджа соромливо потупцював до столу.

— О, Анджо! Заходь! Оце і є мій рабантець. Чистий рабантець. Неабияке диво, — схвально кивнув Йован, котрий, схоже, відчував щось на зразок відповідальності за свого недолугого земляка. Раптом Йован прискіпливо примружився, розглядаючи Анджу, а потому тихо вилаявся. — Ану повернись, — звелів він. — Ні, правим боком... О! Це... Те, що я думаю?