Другий і третій день минули, а мій мучитель все не приходив. Знову я дихав повними грудьми, як вільна людина. Страховище, налякавшись, утекло з мого дому зовсім! Я уже не побачу його! Я був щасливий без міри. Моє чорне діло мало мене тривожило. Мене допитувано, але я відповідав зовсім певне. Зроблено навіть трус, та, звичайно, нічого ніде не знайшли. Я вважав, що щаслива майбутність мені забезпечена.

 На четвертий день по убійстві зовсім несподівано до мене заявилася партія поліціянтів і знову взялися пильне трусити усе житло. Одначе, певний, що моєї криївки знайти не можна, я не відчув ніякого замішання. Урядовці попросили мене супроводити їх при розшукові. Вони не лишили невипробуваним ні єдиного куточка, ні єдиної шпари. Нарешті, втретє уже чи вчетверте, вони спустились до льоху. Я і м’язом одним не здригнув. Серце мені билось так спокійно, як у людини, що спить сном невинности. Я походжав по льоху із кінця в кінець; я зложив собі руки на грудях і безпечне туди-сюди тинявся. Поліція зробила все, що можна, і збиралася вже відходити. Захват серця мого був занадто буйний, щоб я міг його затамувати. Мені аж пекло сказати їм хоч би єдине слівце, появити своє торжество, подвійно зміцнити їхню певність, що я не винен.

 ― «Джентлмени, ― вимовив я нарешті, коли вони зіходили вгору, ― я без міри тішуся тим, що мені пощастило розвіяти ваші підозріння. Зичу вам усім доброго здоров’я і трошечки більше привітности. Сказать до речи, знаєте, це ― дуже добра будівля». (В шаленім жаданні сказати щось розвязне, я заледве тямив, що мені вимовляється.) «Зважуся навіть сказати, що це надзвичайно добра будівля. Ці стіни, — ви вже йдете, джентлмени? — ці стіни покладено на диво солідно!» — і тут, весь охоплений скаженим зухвальством, я тяжко вдарив палицею, що її тримав у руці, в самий той відділ муровання, де стояв труп подруги мого серця.

 Хай захистить і визволить мене Бог із пазурів архиврага! Заледве завмерла луна від мого удару, аж тут відгукнувся мені голос з могили! — Це був спершу глухий, переривний крик, мов пхикання дитини, потім він хутко розрісся у довгий, гучний і протяжний зойк, потворний, нелюдський до краю — наче вило щось — наче лементувало в торжестві; такий лемент міг би знятися тільки з аду, з горлянок загублених грішників ув агонії, та демонів, що тріумфують в самій загибелі.

 Про мої власні думки безумство було б казати. Зомліваючи, я схиливсь на противну стіну. Одну мить іще люди на сходах не рушилися в крайньому жахові й боясті. Ще мить — і десяток здорових рук працював над стіною. Вона упала цілком. Труп, уже сильно зогнилий, укритий прикипілою кров’ю, стояв випростаний перед очима глядачів. На голові його з червоним роззявленим ротом і єдиним вогненним оком сиділа мерзенна твар, що її лукавство призвело мене на убийство, що її викажчицький голос віддав мене в руки Ката. Я замурував це страховище в могилу!

Новелу Едґара Аллана По «Чорний кіт» уперше було опубліковано 19 серпня 1843 р. в щотижневику “United States Saturday Post”. Тут твір представлено в українському перекладі Бориса Ткаченка з видання «Едґар По. Вибрані твори», Харків, ДВУ, 1928. В даній публікації 2017 року збережено правопис видання 1928 року, котрий дещо відрізняється від сучасного.