Нарешті за наступним поворотом побачили вихід на балкон: високі стулки з подвійного скла. По той бік видно було шматочок неба, весь у будівельному риштуванні.

Поряд із дверима висіла табличка: «Зачинено на ремонт. Перепрошуємо за тимчасові незручності».

— Нічого, — пробурмотів Лебідь. — Це нічого. У них тут таке завжди, не вгадаєш. Зараз піднімемося вище і знайдемо нормальний сектор…

Вони повернулися, щоб іти до ліфта, і ледь не зіштовхнулися з хранителем — отим, надміру уважним.

— Як на мене, ви все-таки заблукали, шановні, — холодно промовив він. Хранитель був сухорлявий і з залисиною, мав квадратне підборіддя та гострий ніс. Говорив він, трохи схиливши голову набік і роздуваючи ніздрі; чи то прислухався до чогось, чи принюхувався. — Поясніть, будь ласка, де ваші батьки?

— Ми тут без батьків, і в нас є дозвіл. — Настя дала йому папірець, хранитель двічі прочитав, склав аркушик і звелів. — Ходіть за мною. Ви помилилися принаймні на сотню поверхів.

Документ так і не повернув.

Сашко з Лебедем потай перезирнулися, Лебідь скорчив гримасу, мовляв, а що робити, нехай веде. Сашко ладен був погодитися: балкони на двохсот-якомусь також є — то чи не все одно.

Хранитель проконвоював їх на потрібний поверх, відвів до свого колеги, що сидів за стойкою, і вручив йому дозвіл Настиних батьків.

— Будь ласка, подбайте про дітей.

Круглолиций за стойкою скупо кивнув:

— Неодмінно.

Було в ньому щось від немовляти: чи гладенька шкіра, чи прискіпливий всепроникний погляд. Хранитель схилився над комп'ютером, тонкі пальці ледь торкалися клавіатури…

Сашко стояв ні живий ні мертвий. Звідусіль лунали голоси, тисячі голосів. Хтось співав, хтось реготав, хтось благав принести йому суниць, запашних, свіжих суниць!.. Кожен чув тільки себе, але разом вони поєднувалися у складну, злагоджену мелодію. На сотому нічого подібного не було: тільки слабке одиничне бурмотіння.

Авжеж, подумав Сашко, ті, хто на сотому, бозна-коли померли!.. А ось ці — нещодавно.

Він бачив, як розгублено здригнулася Настя. Пригадав власні відчуття, коли вперше почув ці голоси, і взяв її за руку, потиснув, заспокоюючи.

Лебідь стояв поряд, увесь напружений, переляканий.

— Що це? — запитав самими губами.

Сашко не встиг відповісти. Хранитель вийшов з-за стійки, акуратно причинив за собою дверцята.

— Зачекайте, зараз принесу.

Він рушив до одного з проходів поміж стелажами.

— Усе гаразд, — прошепотів Сашко. — Це нормально, тут завжди так.

І раптом дід заспівав.

Ні, це була не пісня в буквальному розумінні: жодного чітко вимовленого слова, нічого такого. Просто мотив — потужний, гордовитий, бунтарський.

Смисл був і так зрозумілий: я не здамся! що би не сталося, що б не зробили зі мною — це мене не зламає!

Мелодія, яку Сашко чув ночами, була лише тінню теперішньої пісні, блідим натяком на неї. Він немов наяву побачив діда молодим — коли той був ще на півострові, коли ще вірив в ідеали повстанців. Це був їхній гімн, пісня, з якою вони йшли у бій. Пісня, з якою вмирали.

Чому дід заспівав її зараз? Чи здогадався, де знаходиться? Чи почув голоси інших? А може, це було просто короткочасне просвітління свідомості, уже стільки місяців замкненої в кульці?

Сашко не знав.

На мить у душниці запала тиша — така, що чутно було, як човгають капці хранителя, котрий пішов за кулькою.

Потім тиша вибухнула голосами. Це скидалося на гуркіт прибою. Чи на волання вболівальників у останні хвилини фінального матчу. Тепер вони кричали удвічі, втричі, у десятки разів гучніше, аніж досі. Плакали, сміялися, так само просили принести свіжих суниць. Когось гукали, захлинаючись чи то від щастя, чи з безнадії. Проклинали всіх на світі. Заходились від захвату.

Дід співав.

Замиготіла і яскравіше засяяла лампочка над постом чергового. Десь здалеку коротко і зло ревонув дзвінок — раз, удруге, утретє. Загупали двері, почулося човгання підошв — і з лабіринту стелажів до посту почали вибігати хранителі. Їх виявилося несподівано багато, Сашко позадкував і надто пізно зрозумів, що от тепер усе, кінець. Зараз вони вирахують, звідки лине голос, зараз усе відкриється.

Він зрозумів раптом, що навіть те, як відреагує мама, для нього не головне.

Треба звільнити діда. Будь-якою ціною — звільнити.

— Геть з дороги! — звелів черговий, буквально відсуваючи їх до стіни. — Хтось, відведіть дітей до вільного меморію, нехай зачекають, доки все не завершиться. — Він упав у крісло і засовав «мишкою» по «килимку». — Ну от що за день сьогодні такий, у бога-душу-м-мать!.. Артеме, перевір, щоб усі входи коректно заблокувалися, опечатуємося, допоки не настане цілковитий штиль. Повідом на поверхи і ліфтмайстрові. Чорти б забрали, та ж недавно була профілактика, ну от що на них найшло!.. — Черговий помітив Сашка з Настею і Лебедем і закричав: — Ганнусю, я хіба до самого себе говорю? Чому вони досі тут?!

Сутула дебела тітка в окулярах ухопила Настю за плече й підкреслено ввічливо попросила всіх трьох іти за нею. І не переживати.

— А що тут узагалі відбувається? — поцікавився Лебідь. — Крадії залізли? Чи терористи?

— Ні, ні, це навчальна тривога. — Тітка говорила так, наче мала повен рот недовареної картоплі. — Усе гаразд. Я відведу вас до меморію, посидите там, доки відмінять тривогу.

— Точно навчальна?

— Звісно, звісно. Яка ж іще?

— Ну, мало там що. А от звідки ви знаєте, навчальна вона чи ні? Жодного ж сенсу попереджувати, що навчальна: тоді ніхто не старатиметься, якщо все не насправді.

Базікай, думав Сашко, давай, торохти, заговорюй їй зуби. Тільки б не почула…

Дід співав.

Їх мало не силою заштовхнули до меморію — порожньої кімнати, де був тільки стіл та декілька стільців. Стіни були вкриті м'якою тканиною, у дальньому кутку висіла ікона Спокутника.

— Це що за фігня, га?! — прошипів Лебідь, коли вони залишилися самі. — Тут з тобою з глузду з'їдеш, не встигнеш навіть заповіт скласти. Ти хоч би попереджав, Турухтуне. Здуріти просто!..

— Вона не пішла, — сказала Настя, присівши біля замкової шпарини.

— Як не пішла?!

— Стала, підперла стінку, розмовляє по рації.

— Блі-і-ін…

— І що говорить?

— Та тихіше ви! Каже «добре, простежу». Це, певно, за нами простежить.

— Зрозуміло, що за нами, за ким же ще.

Настя відійшла від дверей і всілася на стіл.

— Що робитимемо?

Лебідь подумав із півхвилини. Повів плечима:

— А що робимо в школі? Проситися до туалету. Розкривай свій заплічник, готуватимемося до операції «Прорив».

Вони перепакували м'яч із дідовою кулею до Сашчиної сумки, виглядала та тепер підозріло округлою, але що було робити.

— Тітка навпіл не розірветься. Значить, матимемо шанс відволікти її увагу, — заспокоїв Лебідь. — Тепер так… — Він розклав на столі купу своїх паперів, щось розглядав, гмикав. — Ні, — пробурмотів, — ясна річ, це тут не промалювали. Блін. Але якщо прикинути… «Проникне думка крізь усі завади»! Словом, — звів він голову, — ти, Зіміна, ідеш із ним. Тітку відволікати. Скажеш: живіт заболів.

— І довго нам там сидіти?

— Тобі — до останнього. А тобі, Турухтуне, — доки вона не заманить тітку до жіночої вбиральні. Якщо я правильно все собі уявляю, там на вході має бути спільна кімнатка з умивальниками…

— Що там уявляти? — здивувався Сашко. — Я був там раніше. Саме так і є.

— Гм… Ну, супер! А десь там збоку двері у службові приміщення? Га? Ну, словом, на місці розберешся.

— З чим розбиратися?!

— Коридор, бевзю ти, службовий. Себто, не заблокований. Знайдеш сходи, піднімешся на поверх угору, а звідти — до звичайних приміщень і на балкон. Тільки хутко, доки вони там не второпали, що до чого. А второпають вони, — додав Лебідь, похмуро дивлячись на сумку, звідки линула дідова пісня, — второпають вони швидко.