Він подумав, яким же дурнем був увесь цей час. Ну просто несусвітнім.

Кулька десь там, нагорі, погойдувалася у сутінках і мовчала.

Одразу після Нового року призначили день передзахисту проектів, часу залишалося трохи понад місяць. Сашко не знав, радіти чи панікувати.

— Чому панікувати? — не зрозумів Лебідь.

У собі він був упевнений на всі сто. Писав про історію столичної душниці, зробив навіть декілька малюнків: який вона мала вигляд у п'ятнадцятому, сімнадцятому й середині дев'ятнадцятого століття. Саме креслив черговий.

— Ну правда, — сказав Лебідь, — Турухтуне, ти ж винятково своїм дідом і Настею займаєшся, друзів геть занедбав. У кіно — з нею, на прогулянку — з нею, а ночами чернетки переглядаєш. Ти, Турухтуне, людина, втрачена для суспільства. От де серйозний привід для паніки.

— Хто б казав.

— А що я?! Я — так… — Лебідь підтягнув до себе стругачку і вставив олівець. — Мені цікаво — це раз. Я ж не з ранку до ночі — це два. А головне: на відміну від декого, я не панікую. — Він провів для проби декілька ліній, задоволено кивнув і запитав: — То чаєм пригостиш?

Поки Сашко ніс заварник, Лебідь дістав із сумки гостинці: мамине печиво, торбинку шоколадних цукерок, мандарини. У квартирі одразу запахло святом.

Сашко відсунув набік дідові папери, перевісив кульку на полицю вище.

— І чого це вона в тебе така занедбана? — поцікавився Лебідь, здуваючи на підлогу пил, що посипався з кульки. — Не витираєш взагалі? Кажу ж: втрачена людина. Ну, то чому панікуємо?

Сашко повів плечима. Це було складно пояснити і, напевно, ще складніше збагнути.

— Тільки не кажи, що бракує матеріалу.

Матеріалу не бракувало.

Після власне віршів Сашко взявся за дідові чернетки. Їх виявилося неочікувано багато, деякі ще з тих, давніх часів. Сашко боязко, невпевнено гортав пожовклі й зібгані сторінки.

Протерті до дірок згини. Запах насіння. Чіткий — навіть у помітках на берегах сторінки — почерк. Дідові думки були настільки потужні й концентровані, що кожне слово мало вагу, вони буквально продавлювали папір.

Сашко начебто позад нього стояв. Ніби чув і бачив діда, коли той писав усі ці вірші: і «Гірську луну», і «Каверни», і «Коли в правах нас всіх зрівняє смерть…».

Розумів, що хотів сказати дід.

Не розумів — чому.

Жоден критик, жоден літературознавець не міг цього пояснити. Багато з них думали, що пояснюють: писали про «загальногуманістичні тенденції», про «активну громадянську позицію», про «щирий біль за долю власного народу». І все наче правильно було. Тільки надто примітивно, так, якби хтось узявся пояснювати Сашчине ставлення до Насті й сказав, що Настя вродлива і тому Сашко її кохає.

Жоден критик не відповів на головне запитання: як одна й та сама людина може одночасно писати вірші і стріляти в людей?

Матеріалів було аж надто багато: на три або чотири проекти про трьох чи чотирьох різних людей, що за якимось безглуздим збігом мали одне й те саме ім'я, одне й те саме тіло. Як вони співіснували разом? Котрий із них був справжнім, головним?

Про кого Сашкові писати?

— Знайшов на кого орієнтуватися, — скривився Лебідь. — Що взагалі ці критики розуміють? Вони ж паразити: самі нічого не можуть, от і брешуть про чуже. Забий. Тобі у школі бракує всієї цієї фігні? «У пізній творчості Олдсміта переважають занепадницькі тенденції…» — Він гмикнув і потягся за новим печивом. Процитував: — «Якби нікчемну думку, наче гріш, могли би позичати, вже б напевно багатіїв у світі розвелося. І гріш тоді б знецінився, як дурість, а мудрість би нарешті цінували».

— Коротше, — буркнув Сашко. Лебедєва тирада викликала якісь примарні, але наче важливі ідеї. Надто примарні, щоб їх сформулювати. — Що порадиш?

— Порозпитуй у тих, хто знав його особисто.

— Ну я знав… а користі?

— Ти — це ти. Особа упереджена, і взагалі… А інші — то ж інша справа. — Лебідь захрумкотів печивом, сьорбнув чаю. — Слухай-но, Турухтуне, ти ж зараз солдатиків геть чисто закинув? Позич на тиждень, га? Хочу залудити епічне бойовище. А може, і приєднаєшся?

Сашко похитав головою.

— Пробач.

— Ну, тоді просто позич…

— Деню, я їх продав.

— Що-о-о?! Ти здурів, Турухтуне?

Сашко стенув плечима і долив чаю.

— Усіх?! Правда?!!

— Не всіх. Фронтирників, спецназ і гвардійців.

— На кіно, — здогадавшись, похмуро сказав Лебідь. — Альфредо, блін, Щиродушний.

Сашко не став його виправляти: не на кіно, на концерт «Химерного дона». На кіно йому поки вистачало кишенькових.

— Оце відколов!.. — Лебідь глянув так, ніби одночасно шкодував і заздрив. — А мені мати відмовила: без нових обійдешся, і так складати нема куди. — Він ухопив верхній, найбільший мандарин, і почав чистити. — Слухай-но, а може, не варто тобі заморочуватися? Ну, з дідом. Для школи накатай без закидонів. Як усі пишуть. А вже потім для себе…

— Теж ідея, — сказав Сашко, щоб закрити тему.

Батьки повернулися пізно, святкували річницю весілля. Лебідь на той час уже пішов, а Сашко гортав дідові записи й робив нотатки в записнику.

У передпокої спалахнуло світло, чутно було, як тато щось прошепотів мамі, і вони засміялися, тихо і весело. Роззувшись, зайшли до вітальні. Пахло від них рестораном, мама несла в руках розкішний букет. Сашко ясно й чітко побачив раптом, якими вони були років двадцять тому.

— Не спиш іще?

— Та ні. Читаю…

— Відпочив би, телевізор подивився. Свята ж.

Сашко неуважно кивнув.

— Тату, можна тебе про щось запитати?

— А ти спробуй. — Батько дістав із серванта вазу й тепер лишився із квітами в руках, доки мама у ванній споліскувала їх й набирала води. Виглядав кумедно.

— Татку, я тут намагаюся розібратися… ну, з дідом. Ти ж стільки років його знав — розкажеш, яким він був?

Батько переклав квіти в ліву руку, а правицею несподівано міцно стиснув Сашчине плече.

— Не зараз. — Він кинув погляд на двері, повторив: — Не зараз, добре? Вона ж тільки почала забувати. І… знаєш, синку, для курикулуму, як на мене, це не обов'язково: що та як я пам'ятаю. Я обіцяв, це правда, але…

Мама з кухні перепитала, чи всі питимуть чай. Батько бадьоро підтвердив: ще б пак!

— Словом, захочеш поговорити — поговоримо, — підсумував батько тихо й серйозно. — Але без неї. Домовилися?

Після чаювання Сашко повернувся до записника. Перечитав складений за вечір список із десяти імен: дідові друзі, колеги, конкуренти, вороги. Насправді їх було значно більше, особливо ворогів, але ж якщо всіх виписувати, жодного записника не вистачить. Знову таки, половину з них спробуй знайти: хтось на півострові, хтось уже й у ті часи, коли дід вів нотатки, був похилого віку і зараз, певно, помер. А доступ до кульок мають лише близькі родичі.

Сашко подумав, дописав ще одне ім'я і пішов спати.

Будинок був елітний: різьблені лавочки біля під'їздів, сніг розчищено, доріжки посипані піском, ялинка на подвір'ї щедро прикрашена фольгою і саморобними кульками. Поряд хижо вищірилася снігова баба, ніс із мочалки.

У кожному під'їзді по консьєржці.

Сашка пустили одразу, він навіть здивувався. Піднявся на чотирнадцятий поверх чистим, просякнутим ароматом суниці ліфтом і пішов коридором, приглядаючись до номерів квартир. Сто шоста була в самому кінці, він подзвонив і слабодухо розмріявся: а раптом нікого? Хоча якби не було нікого — хіба консьєржка пустила б?

Двері відчинив лисуватий похмурий чолов'яга, крикнув, повернувшись: «Мишаню, до тебе!» — і жестом звелів Сашкові заходити. Показав, де роззутися, дав капці і зник раніше, ніж той здогадався запитати, а куди далі?