Федчик роздратовано поправила окуляри, що вкотре з'їхали на ніс.
— Коли б ти слухав уважніше, знав би, що примітивні вірування найдовше побутують у народів, ізольованих від більш розвинутих.
— Але ж півострів — це не пустеля, не гори. Ну, Стіна на перешийкові, то й що. Вони ж завжди торгували, мореплавство там у них розвинуте і взагалі.
— От бовдур, — сумно прошепотів Лебідь. — Взірцевий.
Попадя миттю вкрилася багряними плямами.
— Турухтуне, якщо тобі дозволили готувати проект по твоєму дідові та якщо… гм-гм… словом, це аж ніяк не означає, що можна хамити. Навіть твій дід, між іншим, зрештою усвідомив, що помилявся, і переїхав до нашої країни. — Вона повернулася до класу й підвищила голос: — Дикунські звичаї на півострові завжди приголомшували цивілізованих людей. Відкидання душниць, старовірські обряди, єресь… Декілька разів Церква організовувала хрестові походи, і якби не Стіна…
— Людмило Гнатівно, — сказав Сашко, — а хіба в Євангеліях десь сказано про міхи для душ? — Він так і стояв, попри те, що Попадя вдавала, наче й не помічає його. Дідова кулька гойдалася збоку — звично байдужа до всього. — Може, вони там на півострові не єретики й не дикуни, а просто… інші? Не погані і не хороші — інші й усе?
Вона нарешті повернулася до нього: розчервоніла й спітніла. Штрикнула пальцем у дужку перекошених окулярів, схибила й тепер стояла з масною плямою на лівому скельці.
— «Просто інші»? — перепитала враз захриплим голосом. — Ти, Турухтуне, не знаєш, про що говориш. «Інші»! Поглянь, що там у них коїться, в інших. До чого вони за ці свої сім століть докотилися! Це соромно! Соромно!.. Ти ще не розумієш. Але почитай, що писав твій дід.
— Я читав…
— Певно, погано читав. У «Гірській луні» про це ж прямим текстом сказано: «Й відлуння перших пострілів гримить, і множиться, і зачина лавину…» Про що це? Про те, що ці люди не вміють зупинятися, їхня нескінченна помста одне одному, їхня ворожнеча — вони тільки посилюються. Вони пам'ятають лише про такі примітивні речі й не здатні піднятися над ними. Подивися, скільки років вони воюють… дикуни! Схожі на нас? Так. Все-таки, і це ти правильно зауважив, вони не були ізольованими: торгували, відбувався культурний обмін… Але ж у їхніх головах… у головах!..
Клас принишк. Вони вперше бачили Попадю такою. Сашко пригадав, що якийсь час пліткували, нібито в неї був син. Контрактник, миротворець…
— А я зрозумів по-іншому: що це не про півострів, а про нас усіх: що якась давня дрібна гризня переросла… ну, у «лавину». Один постріл — і він посилюється через луну, а потім сходить лавина; якось так… Пробачте мені, Людмило Гнатівно, — додав він тихо.
Вона побагровіла ще дужче, зняла окуляри і взялася довго й ретельно їх протирати. Потім мертвим голосом повідомила, що урок завершено.
— Ти точно псих, Турухтуне, — сказав Лебідь дорогою до хімлабораторії. — Стовідсотковий.
Сашко повів плечима.
— А на твою думку, — запитав, — а от Спокутника теж отак… по-різному розуміли?
Лебідь пхикнув і покрутив пальцем біля скроні.
Після хімії, на великій перерві, Сашко дочекався Настю у вестибюлі й вони разом пішли до столовки. Це в них уже стало ритуалом, хоча віднедавна — Сашко відчував — щось змінилося. Щось було не так у їхніх стосунках.
Загалом він знав, що саме. І дратувався на себе, проте нічого не міг вдіяти. Постійно щось перешкоджало. Спершу не запрошував її у кіно через недавно померлого брата, потім кульку віддали в душницю і Сашко не був упевнений, засмутилася через це Настя чи ні; тоді зібрався запросити, але батьки повезли її на вихідні до бабусі з дідусем…
Хоча, відверто, усе це були відмазки. Сашко просто боявся відмови.
Іншим хлопчакам усе вдавалося легко і просто, а він — от такий довбень. Просив поради в Лебедя — той віджартувався, мовляв, ти повинен до всього дотумкати сам. Сашко навіть запідозрив, що нескінчені байки Лебедя про дівчат — суцільні побрехеньки. Хоча навряд чи; не може такого бути, щоби побрехеньки; тільки не в Лебедя!..
— Як проект? — запитала Настя.
— Та так… — Він мимохідь розпрямив кутик скатертини і змів неіснуючі крихти. — Збираю матеріал.
— Якийсь ти блідий. Ти взагалі відпочиваєш, хоч інколи? Чи на вихідних теж вчишся?
Він потупився. Подумав: зараз або ніколи. Набрав побільше повітря…
Заговорили одночасно.
— Думав от у кіно сходити…
— А ти чув, «Легенду про Душепивцю» з четверга показують…
Замовчали.
— Підемо? — поцікавився він, усміхнувшись. — У суботу?
— У суботу я не зможу. Давай післязавтра?
— На вечірній? Чи перед школою?
— Перед школою не встигну, у мене ж танці.
— Тоді — увечері?
— Увечері. — І вона раптом додала, ще раз його здивувавши: — Я вже думала, ти ніколи мене не запросиш.
Вони заходилися обговорювати подробиці: де й о котрій зустрічаються після уроків, який кінотеатр і, звичайно ж, які місця вибирати, і що за квитками варто з'їздити сьогодні, бо прем'єра у 3-D, народу напхається, це завжди так…
Сашко почувався дивно: із неймовірно живим і яскравим сприйняттям кожної миті — слова, жесту, погляду, — поєдналася певна відстороненість, так, наче спостерігав за собою збоку.
Він ще не встиг отямитися, як до їхнього столу проштовхався Грищук і, задихаючись та активно жестикулюючи, заходився щось пояснювати. Погляд у Грищука був дикий і кумедний, окуляри збилися набік, а вузол краватки майже роз'їхався.
— Що? — перепитав Сашко. — По-людськи можеш пояснити?
Грищук узяв зі столу компот і залпом видудлив. Витер змокріле підборіддя, чітко, по-людськи сказав:
— Антип приходив. Я в класі сам сидів, ну, ще Жирнова, але який з неї толк. А більш нікого. Ну і от. Антипов такий зайшов, посміхнувся й одразу до твоєї парти. Я йому кажу: «Не чіпай», — а він… — Грищук безнадійно махнув рукою і зиркнув на Настану склянку компоту. — А Жирновій він пригрозив, якщо хоч кому бовкне, вони з Рукоп'ятом її з-під землі дістануть.
Сашко сполотнів. Його портфель був уже не новий, але міцний, ще кілька років можна носити. А на новий зараз грошей точно немає. Та головне не це; коли Антип щось зробив із конспектами — кінець. Ну добре, хімію у Грищука можна списати, і біологію… а фізику Грищук конспектує паскудно, він, гадюка, її і так розуміє. І це ж не один вечір доведеться згаяти, щоб усе перекатати.
І ще в портфелі був зошит із нотатками з дідового проекту. А таке в жодного Грищука не спишеш.
— Куди він пішов?
— Сказав, тебе на подвір'ї чекатимуть. Сказав: «Хоче забрати — нехай приходить». — Грищук знову зітхнув. — Ти б не ходив, Турухтуне, га? Покличемо директора чи класну, хай із ними розбираються. Там усі: і Рукоп'ят, і Ковпак, і той… ну, худющий такий.
Загалом, мабуть, іншим разом Сашко так би й учинив. Але ж не при Насті.
— Розберемося, — сказав він, підводячись із-за столу. Сподіваючись, що схожий зараз на Діка Андреоллі; здогадуючись, що напевно ні.
— Я з тобою, — заявила Настя. — Пішли.
На подвір'ї було тихо й порожньо, як у фінальній сцені «Срібних сідел» — у тій, де дуель. Меншаки збилися у зграйки на лавочках уздовж вікон, попритискалися носами до скла і спостерігали.
Рукоп'ят і кодло чекали під парканом, біля старої липи. Циркуль усівся верхи на нижню гілку і гойдався вгору-вниз, вона глухо й покірно рипіла під ним. Поряд, єхидно усміхаючись, щось обговорювали Ковпак і Антипов. Рукоп'ят уперся лопатками в паркан і, склавши руки на грудях, напружено стежив, як Сашко з Настею прямують до нього. Портфель стояв біля його ніг на купі підгнилого листя, уздовж паркана таких куп було чимало, на вихідних їх спалювали.
Сашко став перед Рукоп'ятовим і змусив себе пригадати той день, коли все це кодло дало драпака — аж закуріло. «Хлопчиська, — твердо сказав він собі, — просто хлопчиська».
Але тепер це були жорстокі, озлоблені хлопчиська, котрі прагнули відігратися за свою ганьбу.
— О, і коза тут, — вищірився Рукоп'ят. — Душевненько, ага. — Він повернувся до Сашка. — Ну що, головастику, хоча б дала?
