Тринадцять років. Він ще такий малий і такий несамовито дорослий…

— Менше з тим, — розірвав мертву тишу господар. — Сьогодні ви ночуєте в нас.

— Не думаю. — Андрій підвівся. Ноги, щоправда, ще бунтуються. Варто б нагадати їм, хто в домі хазяїн.

Лікар ще раз в задумі звернувся поглядом до трикутно-квадратової химерії на стіні. А потім…

— Я просив би вас залишитись.

Як просто: «просив би…». А очі так само темні, як у сина. І що за ними — невідомо.

Андрій знову хутко сів на ще не вистиглу сходинку.

— Андрій, — замість відповіді відрекомендувався він. Не пасує сидіти на чужій сходинці безіменним. — Можна, я ще тут посиджу?

— Ігор Васильович. Можна, але не бажано.

— Дуже приємно.

— Що тут такого приємного? — насупився лікар, а всі смішинки разом посунули з його вусів на-гора.

— Що ви посилено звертаєтесь до мене на «ви», а я ж навіть по батькові не назвався.

— Малий ще по батькові зватись.

— Тоді кличте мене просто: пане Андрію. Я не гордий.

— Мені здається, що в тебе піднімається температура.

— Люблю, як наші лікарі бадають хворих: це у вас висипка чи мені здається?

— Сказитися можна від сьогоднішньої молоді. Пані Маріє, вкладіть його на диван, зробіть мені таку ласку. Але перед тим обов’язково заклейте рота цьому дотепникові.

Картина, що відкрилася Андрієві за дверима передпокою — тими, що навпроти виходу, — так вразила його, що він ошелешено вкляк. Вкотре. А свідомість вирішила, що перед нею інший вимір.

Вітальня. Звичайні шпалери в дрібну-дрібну квіточку. Ситцеві фіранки з візерунком, який геть не припасований до шпалер. Тапчан і два різнобарвні кріселка з вичовганими поручнями. Стара книжкова шафа з увігнутими полицями. Люстра з дешевих скелець і протертий килим поверх лінолеуму.

Здавалося, ніби дизайнер, що копітливо працював над проектом, раптом сказав: «Досить» і грюкнув дверима. Може, його занудило від власної геніальности, а чи обридло розмінювати свій талант на чужі захцянки. А може, йому прискучило творити шедеври, за які добре платять, але не дякують. Забаглося лягти на простий, як табличка множення, тапчан, випростати ноги, взяти книжку до однієї руки, а чай з лимоном — до другої та згадати себе таким, яким був за народження: без ідей, без досвіду, без розуміння простору і фарб. І він сказав собі: «Навіщо міняти сей світ? Хай залишиться, який є».

Вітальня. Антидот[2] довершеній гармонії, витонченій претензійності й вишуканій стилістиці суперового помешкання. Лимон без цукру.

— Тут у нас тільки намічається ремонт, — пояснила пані Марія, виставляючи з підносу на журнальний столик чайний сервіз.

Лак на столику потріскався і подекуди злущився. Супер!

— Що вам подати до чаю? Фаршировані яйця, омара, анчоусів, кабанчика, пляцка з сиром… а чай — з лимоном?

— Я обмежуся стравою з яєць і сирною бабкою. Чай з лимоном.

— Щось ще?

— Сильно у вас тут…

— Ви будете почуватися тут… значно вільніше.

Невже у нього на чолі написано, що в кишені має всього одну гривню? До речі — про наболіле. Він шаснув до кишені — гривні не було. А на перший погляд — багаті люди.

— Ви не лазили до моїх кишень? — бовкнув, не подумавши, але жінка занадто швидко і мовчки попрямувала до дверей. — Почекайте! Я вибрав невірний зворот. Вам не наказували перевірити мої кишені?

Стиснувши губи, вона дивилась під ноги. Овва!

— Вибачайте, але документи я забув у старих джинсах. Скочити принести?

Нарешті, вона зважилась і підвела на нього… зовсім не заскочений погляд. Якраз навпаки. Забрехалася його інтуїція остаточно.

— Я хотіла змовчати, та ви забагато дозволяєте собі в чужому домі. Ні, на мене можете нападати безкарно, я переживу, але на дітей — до пори, до часу. Особливо — на Остапа. Не знаю, скільки ви тут збираєтеся пробути, але боронь вас Боже перегнути палицю. Ви не бачили Ігора Васильовича в гніві. Так що пообідайте, поспіть і подякуйте Богові, що вас не залишили посеред дороги.

— Я краще за Остапчика помолюся, — пробурмотів Андрій, коли його вже не могли почути.

— А документи ваші тут нікому не потрібні, — долинуло з передпокою. Почули. — І своїм ставленням до матері не варто хизуватися. На щастя, не вся молодь така, як ви.

А на, маєш! Дістав, як дід в торбу. Ні, щоб відразу насмерть переїхати, так їм помучити захотілось. Остапчик енд компані… Як би це драпанути звідси, щоб не дуже гучно?

Та як направду, то з цієї кімнати його, певно, доведеться витягати бульдозером. Особливо, якщо він випростається на простому, як табличка множення, тапчані, візьме книжку в одну руку, а чай з лимоном — у другу і, врешті-решт, щось придумає. Щось таке, щоб життя перестало дивитися на нього через чорні окуляри для незрячих. Дивитись як на порожнє місце.

…Йому від п’яти до тринадцяти років. Впродовж усіх цих років йому мариться морозивом. Що влітку, що взимку. Ані шоколадом, ані цукерками, ані тістечками так не мариться. «Знову ти вживаєш неправильний зворот, — уявляє він собі маму, щораз кружляючи біля спокусливої ятки. — Маритись морозивом — так не говорять». Але він не може висловитись точніше. Маритись. Морозивом. Саме так.

Він пам’ятає всі назви і обгортки. Він знає смак навіть тих сортів, яких ніколи не куштував. Він довго не може забути ті дні, коли випадала нагода купити холоднюще, хрумке і жахливо смачне щастя. Що далі, то рідше випадала така нагода.

«Щастя не в морозиві», — повчає мама, та все-таки опинившись біля набитих морозивом холодильників, він забуває про її науку. Люди підходять і підходять. Діти й дорослі. І знову діти. Думають, вибирають. Щастя в шоколаді, фруктове щастя… Смішні! Як тут можна вибирати? Щастя, воно в будь-якому вигляді — щастя.

О, коли б він мав багато грошей!.. стільки, скільки мав батько…

Продавець щастя, не витримуючи його кружлянь, сердито стукає заслінкою: «Або купуй, або шуруй звідси!»

Мама права: щастя — не в морозиві. Щастя в тому, щоб вибирати те, чим тобі мариться, а не те, що мусиш вибирати. Навіть якщо зворот цілковито неправильний.

У ординаторській, де, як розумів Андрій, тусуються виключно лікарі, — крім них і бджоли на підвіконні, ніхто на разі не тусувався.

Лікар у костюмі кольору серцевини огірка повагом мусолив у руках кільканадцять папірчиків. Андрій пришелепкувато сопів у дві свої дірки. А що? Бовкнеш зайве — і підеш переобстежуватись. Андрія аж перекосило від спогадувань про останні чотири години. Їм тут волю дай — живим не випустять. Навіть спеціальне місце відвели. Лабораторія називається, кричи не кричи, ніхто не почує.

— Та-а-ак… Ну що ж, — Ігор Васильович відклав папірчики і схрестив пальці. — Чого принишк?

— Вам правду чи щось із народного гумору?

— Спробуй.

— Йде колобок лісом, а назустріч йому…

— Правду, боягузе, правду. З народним гумором ми теж ознайомлені. Назустріч лисичка…

— Та ні, Червона Шапочка.

— В чорному, напевно.

— Чому в чорному?

— Бо в тебе, Андрію, голос — якраз на похороні заводити.

— Зате у вас — як в тамади на весіллі.

Певно, що так.

— В тебе — класична залізодефіцитна анемійка. Похорон відміняється.

— З цим живуть довго і щасливо.

— Ну, не зовсім щасливо…

— …і не дуже довго.

— Радій, що не знаєш, які хвороби можуть спричиняти подібні симптоми. Значно гірші хвороби, повір мені.

— Вірю й радію.

— А тепер — про лікування. Тільки обіцяй, що почнеш якнайшвидше.

— Пішов гризти цвяхи.

— Сідай і слухай. Тільки десять відсотків кисню, що вдихають наші легені, розчиняються у кров’яному руслі. Решту зв’язують і транспортують еритроцити — червоні кров’яні тільця. А точніше — сполука гемоглобін. А ще точніше — гем, в основі якого — двовалентне залізо.