Андрій акуратненько переступив через те малюсіньке чистюсіньке килимчатко і рушив периметром квадрата, доминаючи килим. Чого доброго — наслідити!

Стіни. Білі, як альбіноси, і порожні, як його шлунок, а по білому — хаотично розкидані абстрактні геометричні фігурки. Золотистого кольору, як і килими. На такі стіни справді нічого не можна чіпляти — гріх.

Андрій задер голову. Стеля. Що висока — то півбіди. «Підвісна», — здогадався він. Розділена на дві фігурні половини, які до кінця не стикувалися, а лише перезиралися між собою матовими скельцями вкраплених лампочок.

Андрій потер шию. А раптом все оте добро гепнеться з тієї висоти і придушить такого гарного килимка разом з тим, хто на ньому ошелешено стоїть, геть совісті не мають ті дизайнери!.

Конструкція для одягу та взуття значущо позирала з правого кута напівколовими пеналами, вузькими довгими тумбочками, нестандартними різнорівневими поличками, розсувними дверцятами, врізними дзеркалами із вже знайомими матовими лампочками.

«Це вам не тирсоплита, а натуральний бук, — казала вона кожному, хто заходив до передпокою. — Індзамовлення, індпошив».

«Цікаво, де мої шкари?» — нагадав він собі, та чіпати конструкцію не наважився. Краще бути босим, але тримати відбитки своїх пальців при собі.

Тим часом обхідний шлях довів його до виходу, який загороджували масивні арковидні дубові двері з золотистими ромбиками шибок та з несподівано ажурною бронзовою ручкою. Ніби благополучно довів, проте…

«Тікай, бо скоро буде війна, холодна і мокра, довга і зла…», — срібною дзиґою зайшлося ще на сходах і не змовкало.

Передпокій — як передмова: не здатен витримати — виходь. Далі буде ще гірше.

Але куди він піде без шкарів?

— Добридень!

Андрій ніколи не думав, що колись здригатиметься від найбуденнішого привітання. Він повільно обернувся й уперше завважив у передпокої ще троє дверей, арками вирізаних по трьох сторонах світу.

«Коли забагато вражень, сприймання блокується, і на картинці „Слони в прерії“ можна не помітити слонів, — залюбки ділився знаннями Славко. — За умови, що художник — не авангардист, бо тоді не тільки слонів, а й прерії не буде видно».

— Добрий. Можна мені шкари? — відповів Андрій жінці, що з’явилася в лівих дверях. Повнувата, з ледь підведеними тонкими губами і шрамом на шиї, з коротким сивим волоссям та сивиною в погляді, потаємною сивиною, яку старанно зафарбовувала поступливою покірністю…

І ще одне. Фартух. А фартухів Андрій не терпів так само, як тапочок.

— Вас просять до столу, — вела далі жінка, час від часу зиркаючи на його ноги.

Андрій ворухнув пальцями ніг. Сподобались вони їй, чи що? Ну, в нього не лише ноги гарні, все решта теж… так собі. Метр шістдесят вісім, худий, засмаглий, вигорілий, середньостатистичний юнак без натяку на походження й оточення. Образ, який він створював упродовж останніх чотирьох років. Але його однаково цуралися й діти з забезпечених сімей, і міська голота.

Може тому, що свою сивину він маскував фарбами, серед яких ні поступливости, ні покірливости не було.

Але… «просять до столу». Про-сять…

— Мені б шкари. Взуванку. К-кросівки, по-вашому, — одказав Андрій, і жінка, нарешті, відірвалася від споглядання його ніг. — Свої, — уточнив він про всяк випадок.

— Ваше взуття на поличці під дзеркалом, але господар просить вас залишитися на обід, — з притиском повторила вона.

— А вас?

— Мене? — коротке збентеження. — Ви не зрозуміли: я готую обіди.

І не тільки обіди. І не тільки готує. Весь цей палац, напевне, на її плечах. Звичайно, всі суперсучасні технічні забавки тут до її послуг. Але, скоріше за все, вона їх не любить. І скоріше за все, їй добре платять. Але не дякують.

Він неквапно обвів поглядом передпокій. Можна піти. А можна кинути гранату. Це завжди найважче — вибір.

Втекти чи дозволити обілляти себе брудом? Взяти простягнену гривню чи заховати руки в кишені? Вийти надвір чи залишитися за зачиненими дверима?

Вибір. Сьогодні він дався напрочуд легко.

— Підіть і скажіть своєму господареві, пані, що без вас я відмовляюся сідати до столу. Скажіть, що у мене такий струс оригінальний. Він зрозуміє.

«І не дивіться так на мене, пані. Ви розстелили мені постіль, зготували для мене ще одну порцію і, певно, не поставили на поличку мешти брудними. Навіть, якщо вам за це платять, не обов’язково бути невдячним. А яке задоволення кидати гранату в недозволеному місці — ви б тільки знали…».

— Не баріться, пані. Не випадає гостеві змушувати господаря чекати.

«Господаря, який вважає нижчим за свою гідність запросити гостя особисто».

Служниця не усміхнулася. Стиснула зуби. Зібралася щось промовити. Промовчала. Пішла.

Безперечно, йому передадуть, щоб забирався геть. Не обмежуючись у висловах. Але… маленька помста — це теж помста. Мама помилялася.

«Ременя на тебе немає», — заявив би Славко, якби був тут.

Служниця хутко повернулася. Зміряла його поглядом. Розліпила губи.

— Господар не заперечує.

Якби могла, вбила б на місці.

— Що ви кажете? — розплився в посмішці Андрій. — За це гріх не випити. Ви мені тільки напрямок покажіть, а келішки я знайду сам. І припиніть поглядати на мої ноги — я їх недавно мив.

Не те, щоб він не любив багатих. Йому не подобалося, що у нього забрали шанс стати багатим.

«Хто на що вчився», — зітхав нарід.

«У всякого своя доля», — підтакували поети.

Але він, Андрій Шелепінський, у свої вісімнадцять вперто вірив у те, що шанс повинен даватись кожному. Без винятків. Без поправок. Без відміни. Як даються пори року. Шанс жити по-людськи.

Інша річ, як той кожен зуміє тим шансом скористатися.

Андрій встиг — незграбно, проте встиг — прочинити перед жінкою двері й жестом запросити пройти. Їй ледве не урвався терпець. Але така вже доля підневільних людей — чи то в нас, чи то на заробітках — посилати хазяїв та їх гостей стисло і подумки.

Виявляється, двері ліворуч вели до… Свідомість закатулялась підлогою й заблокувала всі імпульси ззовні. «Не хочу нічого бачити, не хочу, не хочу!!!»

— Смачного! — підсвідомо вирвалося завчене з дитинства при погляді на накритий стіл.

Лихо з цими умовними рефлексами: вмикаються часом зовсім недоречно. За столом ніхто нічого не їв. Усі сиділи й дивилися на зайду… А той, зайда, дивився просто себе й перечікував у собі напад сказу.

— А чому ти босий? — почувся тоненький голосок.

«Чого вони всі причепилися?» — розізлився Андрій і… прозрів.

Кухня. Тяжіння до простору збережено. У лівому куті грандіозним півколом б'є по незагартованих мізках барний шинквас з повним, навіть на перший погляд, набором боєприпасів. У правому куті велетенський холодильник, що примудрився зовсім не зайняти місця. Просто перед очима — кухонна мебля з таким розмаїттям шафочок, поличок і тумбочок, з такими суперовими посудинами та різним причандаллям, з такими далекими від його, звичних уявлень про побут мийкою, газовою плитою та грилем, що свідомість миттю крешанула і зненацька вдала, ніби нічого не бачила. Проте на вмурованому в стіну мармуровому фонтанчику з камінчиками, травичкою та дзюркочучим струмочком вона застрягла надовше.

«Фонтанчик — це не просто добре, це дуже добре», — процитувала вона когось із видатних і приготувалася катулятися знову.

«Цить», — перевів погляд у дальній кут Андрій. Під розкішною порцеляновою статуеткою з годинником у руках, на розкішному м'якому куточку, облямованому світлим, як всі меблі тут, деревом, за розкішним овальним столиком на металевих художньо покручених ніжках сиділи троє і не зводили з нього очей.

«До речі, котра година?»

— Чому ти босий? — грізніше пропищало дівчатко, дуже схоже на курча, баламкаючи під столом ногами і настирно очікуючи на відповідь.

Пан-господар сиділи на чільному місці й займалися тим, що посилено ховали смішинки у свої добрячі вуса. І теж чатували на якусь мару.

Бавимося, так?

За величезним вікном з виходом на балкон і димчатими шибами чекав липень. Чекав зливи. Або просто доброго слова.