Де ж ця проклята… укладка?

Ось вона. Довга голка. ДУЖЕ довга і груба голка. Він машинально торкається власних ребер… Ні, так не можна! Не так! У живе тіло — таку голку?!!

Усі ці припадочні гасла виринають і замовкають на ходу. Він зупиняється над ліжком, забороняє собі дивитися на батька, а гляне, то вжахнеться: несправжнє, синє лице… не видно очей — тільки білки… рот напівіввідкритий, губи теж сині… на шиї набухлі вени… Покриті волоссям груди не рухаються… Чи рухаються?

Він іще не встиг добре поміркувати, а рука зі шприцем уже направляється до лівого нижнього краю ребер, голка з тріском влазить… вдирається у шкіру… здається чи ні, що ліва рука батька раптом сіпається? Здається? Чи ні?

Провал!

І тієї ж миті — повний шприц неймовірно червоної, густої, гарячої крови.

Неможливо тримати в руках кров свого батька і залишатися при ясному розумі.

Останнє, що він чує, — як гупають у скроні секунди. Неначе підковані цвяхами чоботи енкаведистів.

—..:Ти щось казав?

Славко знову дико витріщився на Андрія.

— Казав. І знову кажу: ти весь час бавився з вогнем. Я тебе попереджав, що твій… лікар не такий простий, як здається. Багато люду навколо нього обертається, і дехто з цього люду бажає знати, хто його підрізав. І хто такий Андрій Шелепінський, звідки він узявся, чого хоче, чому опиняється через дві секунди після нападу біля продірявленого тіла.

— Звідки ти знаєш?

— Тобі не слід питати, що Я знаю. Що знає Дідусь, — ось як стоїть питання. Дідусь, який обожнює внуків і все ще оплакує єдину дочку. Як ти гадаєш, що він зробить з тим, хто хотів прикінчити його єдиного зятя?

— Якби я… це зробив, я б не вертався на… місце злочину.

— Ти так обережно про це говориш… немов чекаєш від мене підтвердження. Але психіка — темна штука. Вбивця, котрого веде якась внутрішня сила, здійснивши своє бажання, втрачає цю силу і може пожалкувати про вдіяне. Клац — і в ньому прокидаються почуття, які він до цього моменту старанно глушив. Він може розпочати кампанію за врятування своєї жертви, може почати ревно молитися чи ридати, чи бити себе в груди і клястися, що знайде винуватця. А все для того, щоб захистити власне «Як Воно ж, бідненьке, потерпає від скоєного і посилено шукає собі виправдання. Але це все — теорія. А щодо практики… Дідусь бажає з тобою познайомитись. Особисто. Просто горить бажанням. Як ти можеш це їсти?

Славко роздратовано штовхнув тарілку, і картопля розсипалась.

— Я голодний.

— Ти нестерпний!.. Так тобі і треба. Що, може будеш визбирувати оцю огидну картоплю з-під столу? Чи замовиш ще порцію? Я втовкмачую тобі, як останньому кретину, що… Це не до вас, панове! Проходьте!.. Що тобі кранти, а ти… А чого я, власне кажучи, стараюсь? Метушусь, ходжу, прошу, брата турбую… Якщо слідство найближчим часом не знайде іншого підозрюваного, тобі ніхто не позаздрить. Дідусь зараз живе у столиці, але збирається приїхати до Остапа на день народження. Угадай, що він хоче йому подарувати? Вбивцю, запакованого, як цукерки. Єдине, що я зміг зробити, — до його приїзду тебе не чіпатимуть. До одинадцятого жовтня. А зараз вони риють по-чорному де тільки можна. І відкопають все, що можна, повір мені.

— Я не зрозумів. Ти… ти сам теж вважаєш… мене?..

— Подивись праворуч. Бачиш білий пікап?

Білий — не білий, у сутінках вони всі на один колір…

— Так.

— Знаєш, чому вони погодились аж на дев’ять днів дати тобі спокій? Бо ти нікуди від них не дінешся. Ото твій особистий ескорт. Щоб ти бува нічого собі не заподіяв… ненароком.

— Славко! Ти не відповів.

Сутінки — сутінками, але від цих жовтих ліхтарів, мов від відеокамери, ніщо не могло приховатися: опущені очі, знервовані пальці на тонкому стволі сигарети, струшений абияк попіл. Славко ніколи при ньому не курив. Ніколи так довго не мовчав. Ніколи…

Дружба відходить, коли один боїться заглянути другому у вічі і прочитати там ПРАВДУ. Хай якою б вона була.

— Тобі вирішувати, чоловіче, — зі скрипом промовив Ярослав Білий, цьогорічний випускник універу, дипломований спеціаліст у галузі практичної психології, в минулому — його друг Славко, — у чому признаватись, а що приховувати перед ними. Я не знаю, що для тебе краще, справді не знаю. Бувай.

І він відчалив у темінь.

Андрій потер шию, майже без жалю подивився на розсипану Славком картоплю, зрозумів, що піде спати голодним, відкоркував пляшку мінералки, припав до неї губами.

Коли дружба відходить, що залишається?

Він відставив пляшку, витер рота і озирнувся. Залишається білий пікап. І спогади, мов вирок трибуналу.

…Спочатку вмикається крик, потім світло і нарешті — паніка. Щось він зробив не так!

Рвучко зірвавшись на рівні ноги, встигає помітити білу стіну, жовті плями на ній… заточується і падає на коліна. На вишневому килимі — теж жовті плями. Кілька разів кліпає очима — і плями зникають.

Лишається біль і якась сльозлива злісна жалість. Чому йому ніхто не допоможе? Чому всі його покидають? Невже він такий поганий?..

Зовсім поруч, рукою подати, — шалена метушня, короткі викрики незрозумілою мовою, біганина, стукіт і брязкіт, але всі ці звуки занадто неосяжні, занадто чужорідні для його свідомости, їх можна легко зігнорувати, відкинути, списати на рідну шизофренію, — а ось забиті коліна — це важливо. Можна сказати — найважливіше.

Більше він не спіймається на їхні гачки. Заповзе, заховається за цим ось журнальним столиком і валятиметься тутечки на м’якому килимку, скільки душа забажає. А всі нехай ідуть до дідька.

— Треба витягти ножі, так ми його не довеземо!…

— Не треба, він помре!

— Він і так помре! Добре зафіксуйте інтубаційну трубку. Так є там друга вена чи ні?!!

…Він затуляє вуха долонями. Так значно краще.

А спальня — у фантастичних кольорах бузку і вишні. І їй байдуже — тут кохатимуться чи відходитимуть до іншого світу.

Стоп. Не забувай: тебе це більше не стосується.

— Тони глухі. Тахікардія. Як зіниці?

— Йому болить.

— Морфін пішов? Введіть кетамін, триста.

— Тони дуже глухі.

— Корглікон! Дексаметазон! Що у нас з тиском?..

…Накритися б зараз пуховою ковдрою з головою і…

Але цей вереск і крізь ковдру прорвався б електродреллю з тонким свердлом. Пригадує, що чув його раніше, цей вереск, — він уже раз приводив його до тями.

У дверях вродився бородань у пожмаканому халаті на плечах. Намагається щось сказати, але всі занадто зайняті, щоб зреагувати.

Їхні погляди зустрічаються, бородань киває позад себе і промовляє: „Там діти“. Слів не чути, можна зрозуміти лише з рухів губ. Які діти? Нема там ніяких дітей, нема, чуєте?

— Розведи дофамін, ампулу, постав паралельно.

— Занадто довго ми бабраємось. Носилки!

— Не довезем!

— Дайте мені доступ до серця, все решта — дурниці!

— Шок — дурниці?!

— Я тільки хірург! Носилки! Шок — ваша проблема, пане анестезіолог.

— Помиляєтесь! Ви…

…Він щільно причиняє за собою двері. Бородань теж кудись зникає (по ноші?). На майданчику другого поверху залишаються тільки він і…

ДІТИ.

Коли його перестане тягти на подвиги?

Віра — у піжамі, з косичками — стоїть біля сходів, тримається за перила і кричить. Пронизливо, затято. Зупиняється перепочити і знову кричить. Ніби її ріжуть.

Остап ховається у своїй кімнаті — двері розчинив навстіж, а переступити поріг несила, — лише задубілим поглядом прикипів до дверей батькової спальні і морщиться, коли крик сестри стає особливо дошкульним.

Хвилину тому Андрієві Шелепінському здавалося, що найстрашніше — позаду.