Позбувшись песиків, кімната наповнилася життям, незримо й відчутно змінився її пульс, стрімко зросла кількість гемоглобіну, який, як подейкують лікарі, приносить життєдайний кисень.

І Андрій зі своєю анемією відчув себе тут зайвим. Цей дім більше не потребував репетиторів. Настав час рушати звідсіль.

Шкода…

— А як щодо Робі Вільямса?

Андрій стрепенувся, ледве не зашпортався на порозі, та ще й, обертаючись, вдарився ліктем об одвірок.

Тим часом Остап, спокійний як двері, повторив запитання, звертаючись нібито до всієї компанії, та вони обоє знали, що воно адресувалось особисто Андрієві Шелепінському, і ЦЕ виглядало найдивовижнішим з усього, що трапилось у цьому домі.

Просто взяти і запропонувати примирення. Першим! Як компакт-диск: хочеш — бери.

Треба буде у нього повчитися.

— Робі Вільямс? — перепитав Андрій. — «Стронг». Піде?

Коли Андрій спускався донизу, новий музон м’яко штурхонув у плечі й поплив квартирою.

Узяти і запропонувати. Примирення. Як просто.

Просто подякувати за своє народження. За те, що своєю з’явою на світ зобов’язаний якомусь дурнуватому, давно забутому навчальному предмету, а не почуттям. За те, що маму забули ще швидше, ніж той предмет.

Примирення — це заскладно. Легше вбити.

Цікаво, як воно — вбити?

На шкірі дрібними колючими сніжинками проступили сироти. Він загадав: якщо перетне передпокій, і ніщо його на цьому шляху не зупинить, то сюди більше ніколи не повернеться, а якщо зупинить…

Задзвонив телефон. Андрій саме нагнувся за кросівками, як згори пропищало:

— Візьми слухавку, тато джвонить!

Здається, ним почало трясти.

Цікаво, а якщо він зараз розповість правду, УСЮ правду, — як її сприймуть на тому кінці дроту?

— Алло!

— Андрію! Хочу попросити тебе про послугу. Приїхали американці, ми будемо оперувати десь до десятої-одинадцятої. Залишишся з Вірою? Не хочу завантажувати пані Марію, вона і так часто затримується. Два долари за годину понаднормово.

— Два долари за годину? А ви не могли б повернутися вранці?

— Тоді домовились.

— Ігоре Васильовичу, я хочу вам сказати…

— Вибач, але в мене ургенція. Поговоримо вдома.

І з того кінця дроту дрібними колючими сніжинками посипались гудки.

…Йому п’ятнадцять. У божевільній насиченості днів починає здаватися, що досить лише одного маленького кристалика проблем, одного незначного на перший погляд струсу, щоб життя не витримало і випало в осад. Організм дедалі гучніше вимагає розрядки, дедалі настирливіше просить поповнення вичерпаної як не до денця енергії…

Якось зачувши неподалік насмішкувате похіхікування, він, майже підсвідомо, наосліп, завертає в той бік. Двоє дівчат лускають під кіоском насіння і щось — напевно смішне й безглузде — переповідають одна одній. Двоє непримітних дівчат, геть не стильних, може, навіть старших за нього, але йому до цього байдуже. Його привело до них щось значно давніше за моду, що чхає на вік, типаж і прийняті якоюсь там цивілізацією норми поведінки.

Не даючи нікому, а конче собі, опам’ятатися, він з ходу пропонує дівчині, що стоїть ближче до нього:

— Підемо до мене на хату?

Дівчина змірює презирливим поглядом і трьома недрукованими літерами відшиває недолугого залицяльника.

«Так тобі й треба!», — втручається свідомість, яку нагле усунули від прийняття рішень. Але голос розуму нині заслабкий, щоб перекричати надзвичайну загостреність барв, ламкість ліній на противагу чіткій окресленості фігур. Він ніби втрапив на фотоплівку, де одні деталі хитро підкреслені, а інші заретушовані. Свербить устряти до якоїсь кулачної сутички, щоб спустити пару і забутися, не блукати зачумлено. Не сприймати світ оголеними кінчиками кожного нерва.

Дівчата залишаться далеко позаду, коли несподівано обжалить чиєсь:

— А далеко ваша хата?

Це ота друга наздоганяє його і, не чекаючи відповіді, прилаштовується поруч.

Наступного дня він з уже забутою легкістю прогулює школу.

Одначе третього дня одне невинне зауваження змушує його отверезіти.

— Тут би мало бути дзеркало, — потягуючись, вказує на стіну Надя. Тоді встає з ліжка і неквапом, впевнено, у його футболці йде на кухню. Робити канапки.

Хтось, приспавши його пильність, крихта по крихті починає привласнювати світ, у якому він існує. За який він заплатив достатню ціну, аби бути там ким йому заманеться.

Хтось починає загрожувати недоторканності ЙОГО ТЕРИТОРІЇ!

«Так тобі й треба!», — втручається цілковито відсунутий на манівці глузд, і цей тихий шепіт розриває на друзки фантастичну фотоплівку останніх днів.

— А я думав повісити дзеркало в коридорі, — обережно закидає він, і собі приплентавшись до кухні. Без футболки і без ілюзій.

— Ні, насамперед у спальні, — заперечує вона, тонесенько нарізаючи твердий сир. Ковбаса вже лежить порізана.

Учора вона ходила на закупи і принесла харчів на багато днів уперед. І півдня бідкалася, що він не має холодильника.

Скільки ж вона вчора розтринькала його грошенят?

Випровадити її виявиться не так уже й легко. Вона стоятиме перед дверима і мовчатиме, довго й нудно, сподіваючись на пояснення. На рік старша за нього, нічим не примітна, геть не стильна.

Потерпаючи від того непотрібного стояння, він витягує з кишені останні гроші й простягає їй.

Вона ображено спалахує, розвертається до дверей, переступає поріг і… передумавши, швидко вихоплює у нього з рук цю плату.

Гроші майже символічні, але ж останні. Зарплата за два тижні. Доведеться позичати в Славка.

«Так тобі й треба!», — заявляє вже у ролі повноправного господаря глузд.

Відтак, приводячи до себе після школи якусь дівчину, він того ж вечора акуратно відпроваджує її додому. І найпізніше до ранку благополучно забуває її.

Поняття «зустрічатися» взагалі не існує. Добиватись, упадати, осипати подарунками чи компліментами, вигадувати, прибріхувати, теревенити і вислуховувати чужі теревені… За його особистою статистикою, на одну, яка ламається, припадають дві, що погоджуються одразу, ледве зачувши, що у нього окрема квартира.

Інколи, вказуючи якійсь із дівчат на вихід, він наривається на лемент, плачі, істерики, жбурляння сумочками і дурнуваті запитання на кшталт «Невже я тобі зовсім не подобаюся?». Після таких прощань він закривається на десять замків і довго насолоджується усамітненням.

І тоді Славко, дивлячись на все це з висоти свого досвіду, скрушно, але надзвичайно тактовно зауважує: «І що всі ці ляльки в такому ідіоті, як ти, знаходять?»

…Лікар повернувся опівночі.

Андрій якраз закінчив читати казку, бо Віра ніяк без казки не бажала засинати. До того вони їли на кухні пиріжки пані Марії. Віра малювала капловухого ведмедика, Андрій тим часом вчив дитину рахувати. Дитина по-королівськи поблажливо дозволяла себе вчити, не забуваючи пропускати всю його науку повз вуха.

Остап з кімнати не вилазив, і це було єдиним плюсом. Усе решта в житті було велетенським мінусом.

Лікар повернувся опівночі й кілька разів вжив у розмові місцеві діалекти.

Виявилось, що машина заглухла на півдорозі й довелося чекати на таксі. За такої погоди!

— Слухай, Андрію, може, залишишся ночувати? Там така… погода!

— Ні, дякую! — різко, дуже різко відповів Андрій.

Лікар округлив очі.

— Мені треба… бути в одному місці, — спробував залагодити свій промах Андрій.

— Добре, якщо треба, — дещо розгублено погодився лікар.

І Андрій притьмом вилетів на свіже повітря.

Яка там видалася погода! Важкий рок і скрипка. «Стінг» і Ванесса Мей. І вітер яко соліст на велетенській арені міста. І світломузика з розбурханих хмар і помаранчового місяця.