«Так, я вже визнав, я — ненормальний. Ви так довго всі мене обзивали, що я повірив у це і здаюся. Де мені розписатися?»

— Не чую?

Андрій жестом показав на горло. Зірвалось. Відмовилося верзти дурниці.

— Віро, ходи до мене.

Вона мовчки покрутила головою.

— Що за діти пішли?

Він похмуро глянув на онімілого репетитора, але слухняно потягнувся за мобільником. Теж мав сьогодні мирний настрій?

— Маріє? Все гаразд, не плачте. Ми її знайшли… Так, не додивились, всі ми не додивились. Заваріть чаю з липи, ми зараз будемо. І… ще одне. Передзвоніть до мене в село, попередьте, що ми нині не приїдемо. Якось іншим разом. Коли я підлікуюся у кардіолога.

Останнє зауваження адресувалося Андрієві. Мовляв, довів…

«Що ж, всі ми різні: кому кардіолог потрібен, а кому — психіатр…»

— Добренько. То що сталося, Вір? Я не розчув, про що йшла мова. На нього не дивись, він дуже вчасно онімів.

Лікар важко опустився на бортик праворуч від них. Відчувалося, що день не минув для нього безслідно.

— Нє-а, він просто жабув букви, — серйозно пропищала мишка.

— Що-що?

Андрій перевів погляд на небо. Вчасно оніміти — класна штука. Нічого нікому не треба пояснювати.

— Угу, дорослі тоже… теж жабувають букви. І ти жабуваєш, я все жнаю.

— Хай буде так. Марія приготувала чай з липи.

— Гарячий-гарячий?

— Аякже. Але ми будем пити з ложечки і дути на неї.

— І буде йти пара?

— Обов’язково. Йдемо?

— Угу. А ти чого сидиш?

Андрій нахилився вбік, підклавши долоні під голову.

— Ти будеш тут спати?

Угу. Довго-довго.

— Ти дурний, — затвердила вона остаточний діагноз, зіскочила з його колін на землю і… дещо згадала: — А Остап?

— Він у машині. І він теж буде пити з нами липовий чай. Раз я сказав, то буде.

Останнє зауваження адресувалось Андрієві. Але ж він ні слова не промовив, лише кахикнув, прочищаючи горло! Що кому поясниш, коли ти німий.

Батько з донькою попрошкували сквером до авто.

Андрій розвалився на бортику, підклавши руки під голову.

Фонтан сипав навкруги сліпим дощем.

Правда Ігоря Дудія полягала в тому, що дуже тяжко виховувати самотужки двох дітей. Хороша правда. Але сліпа, бо, оточившись стіною любови, не бачила довкола себе інших правд. Правди Олени Іванівни та Іри Шелепінської, наприклад.

«Може, не такі вони високі й праведні, як ваша правда, пане лікарю, але невже не заслужили у вас бодай поваги до себе. Або хоча б короткочасного спомину…

А ви не пам’ятаєте їх, Ігоре Васильовичу, ви брешете собі, що їх ніколи не існувало у вашому житті, ви зневажаєте їхню правду, хоча вони ніколи нічого поганого вам не зробили.

А зрештою, ви й не зобов’язані пам’ятати.

Так само, як я не зобов’язаний забувати.

Тому ніхто нікуди не йде».

Йому від чотирнадцяти до сімнадцяти з гаком років. Його життя кардинально змінюється. Воно нагадує тепер гетерогенну систему, яку вони вивчали з хімії і яка складається з двох фаз, що не змішуються: фази навчання і фази роботи. Сон і їжа вкраплюються у ці дві основні фази окремими, маловажливими елементами.

Навчання, На початках ніяк не дається до рук і не вкладається до голови, але він упертіший за всі дрімучі підручники і непролазні програми разом узяті.

Уклавши зі своїм другом угоду, мусив її дотримуватися, навіть коли не хотілося, навіть коли — до зубного скреготу, до стискання кулаків — кортіло повернутися назад і знову стати тим безмежно вільним і самотнім хлопчиськом, яким був. Щоб нікого не слухатись, ні перед ким не звітувати.

Але він пам'ятає, що взяв на себе зобов'язання вчитися в обмін на надану йому можливість працювати і зобов'язання працювати в обмін на безперешкодне право вчитись. Отримав дружбу і добровільно акцептував її. Тому розтискає кулаки і зуби і слухняно звітує щопонеділка перед Славком за прожитий тиждень. Про свої враження, успіхи, невдачі.

«Лонгітюдний моніторинг», — так називає їхні понеділкові здибанки Славко, впевнений, що всі шість мільярдів людей на Землі здатні його зрозуміти без словника.

Угода про скасування самотности в обмін на втрату незалежности, — ось під чим він підписується якось у піцерії на Князя Романа. Така собі бартерна операція.

Але розриваючись між навчанням і роботою, недоїдаючи і недосипаючи, він — не раз і не два — запитує себе: а чи варто втрачати НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, навіть якщо вмираєш від самотности? Чи не обернеться це пізніше більшим злом? А коли у відповідь самому собі мовчиться, тоді він звертається до прабабці. І вчувається йому, що вона там, на кухні, помішує ложечкою цукор і киває головою…

Невдовзі учителі починають дивуватися. Не одразу, не вірячи власним вухам, але вже хтось з того подиву виводить у журналі «четвірку». І він — теж поступово, теж помалу, десь аж на кільканадцятій з ходу вирішеній задачі і на двадцятому за десять хвилин вивченому вірші — починає всерйоз підозрювати, що не дурніший за інших. І не можна сказати, що це відкриття залишає його байдужим.

Робота. Займає всі вихідні у навчальному році, а під час канікул — ще по дві доби на тижні. Висмоктує решту позосталих після форсованого навчання життєвих соків, і він повертається додому геть розбитий. Але з думкою про наступні вихідні. Робота виснажує до нестями, але й гіпнотизує, затягує, манить.

За цю роботу дорослі отримують солідні гроші, але він — неповнолітній і не має ніякого юридичного права працювати на тиждень тридцять шість годин з нічними, не кажучи про додаткові сорок вісім годин під час канікул, без систематичного медогляду і без попередньої згоди батьків, а отже, — немає права на вибрики. Його шеф — бухгалтер, вміє рахувати кожну копійчину і там, де є можливість витрачати удвічі менше, витрачає менше втричі. Дорослий давно би начхав на місячний заробіток у шістдесят гривень за ТАКУ роботу, але не він, про людське око — улюблений племінник свого шефа, школяр з нахилами юного натураліста, що любить приїздити до дядька на відпочинок. Насправді ж, пунктуально з'являється на своєму робочому місці. Постійний, як все, що мало бути тимчасовим.

Сріблястий бус з наліпленою на борту щасливою фізіономією золотої рибки теж вочевидь любить щоранку заїжджати до цього дядька, а ділові вантажники люблять зносити до його володінь ящики з кормами.

Перша настанова юним натуралістам виголошує: «Усі корми мають бути тільки живими, свіжими і чистими». Якщо запитують самого натураліста, він неодмінно додає, що живі корми зазвичай пручаються, верещать і дряпаються. Не хочуть бути кормами. Навіть свіжими і чистими — не хочуть.

Друга настанова: «Чистота, вентиляція і тепло!» Завзятий натураліст, якщо просять, залюбки дописує нижче: залишки корму щоразу необхідно прибирати, пісок просіювати щомісяця, воду змінювати щотретій день, а люмінесцентні лампи — після тисячі годин роботи.

Що ще? Помилкою є вважати, ніби ТІ, що у клітках, неповороткі, ліниві і неспостережливі.

Помилкою є називати клітки — клітками. Для них придумали шляхетнішу назву — тераріуми. Їх оздоблюють гірками з каменю, брилами черепашника, міцними гілками, колючими кактусами і мислять собі, що вся ця туфта нагадуватиме їхнім мешканцям рідну домівку.

Плазунів, яких утримують у тераріумах, теж люблять називати ефектніше — рептиліями. І всюди присобачувати латину.

— …Ти будеш працювати на одного типа, який мене дуже цікавить, — заявив якось Славко, — з професійного боку, звісно. Я кілька разів стикався з ним — він головний бухгалтер на братовій фірмі, — і в мене виникли деякі підозри. Я попитав у хлопців — і знаєш, підозри зросли. Скажи мені, яке в тебе хобі, і я скажу, хто ти. Щоб ти знав, він набирає собі працівників за зростом: усі мають бути нижчими за нього… Так що рости далі тобі небезпечно. М-м, смакота! А я мав би сидіти зараз у деканаті над методичками… Діагнозу я йому поки що не можу поставити, але передбачаю так звану амбітендентність особистости, коли, з одного боку, — схильність до авторитаризму, нігілізму і інтолерантности, а з другого — комплекс неповноцінности, хворобливої невпевнености аж до мазохічного самоненависництва і аутоагресії. Усе це, на щастя, сублімоване у більш-менш прийнятні форми… Перекладаю для таких чайників, як ти, чоловіче: я б тобі НЕ РАДИВ з ним зв’язуватися!