— Треба казати — до бабусі.

— Чому?

— Тому що дуже добре мати бабусю.

— А в тебе нема ба… бабусі?

— Нема.

— А діда?..

— Віро, слухай, а хочеш, щоб я попросив твого тата не відвозити Остапа у село?

— А можна?..

— Неси телефон.

— Ой!

Вона так чкурнула до хати, аж вітер війнув.

Чому він так полюбляв давати їй нездійсненні обіцянки?

— На!

— Не на, а прошу. Залазь, будеш мені помагати.

— Ой!

— Та-ак… набираєм номер… Слухаєм… Алло! Ігоре Васильовичу?… Тс-с… По-перше, добрий день, а по-друге… Я не збираюсь займати ваш час. Дайте мені Остапа… Розвідка донесла, що він у таксі поруч з вами… Можна я ЙОМУ скажу, чого мені від нього треба?.. Не шаруди, бо я нічого не чую… Так, Остапе, слухай уважно, а потім будеш говорити. Ти не хочеш їхати у село і не хочеш переді мною вибачатись, а я не хочу бути винним у твоєму засланні, тому зробімо так: я передаю трубку Вірі, а ти кажеш, голосно, щоб почув батько: вибач, будь ласка, я більше не буду. Твій батько — людина слова, і він змушений буде повернути назад. Скажеш, і відразу передаси мобільника батькові. Не заскладно?.. Давай! Помічнице, тримай трубку і кажи: алло.

— Альо!..

— Досить. A-а, Ігоре Васильовичу? Я в шоці: ви чули, що ваш син щойно мені сказав?.. Приїдете і розберетесь? Чекаю… Чула? Вони зараз будуть. То що там з Батончиком сталося?

Останні штрихи, останні.

…Тільки-но Андрій почув, що повернулися батько з сином, передав Вірі портрет кішки, що голосила на пів-аркуша «мур-м’яв», зітхнув і вийшов з вітальні.

Ой, даремно він пхає носа до чужого проса, ваша правда, пані Маріє. Але граната направду варта того, щоб її кинути.

Обоє — батько й син — саме підійшли до вішалки, та, побачивши репетитора, вклякли на місці. Напевно, на Андрієвому обличчі проступило щось недобре, бо батько поклав долоню на синове плече і легенько притягнув до себе.

«Так нечесно», — збунтувалася заздрість, встромляючи у серце розпечену голку. Внутрішньо підготувався до всякого, однак ТАКОГО болю не сподівався. Батько й син — проти зайди, чужинця. І нема на то ради.

— Мені треба з вами поговорити, — мовив Андрій стиха, та чомусь від власного голосу позакладало вуха. «Може, я й справді хворий? Той, як його… СТУКНУТИЙ?»

— Тут і вже?

Лікар. Намагається боронити свою двоповерхову імперію, не свідомий того, що її республіки вже доросли до незалежности.

— Можна вже, — згодився Андрій. — Можна й тут.

— Чого це він командує?!

Фанат. Намагається не дихати, щоб батько, бува, не забрав з плеча своєї руки, але підозрює, що ця несподівана милість — короткочасна.

— Будь ласка, мені треба переговорити з вами, — змирився Андрій і з цим. Настрій мав сьогодні напрочуд мирний. Акурат для маленької війни.

— Гаразд, якщо ти так просиш. Ходімо до кабінету.

Отак, втрьох, вони й рушили на війну. Один — босий, двоє — в мештах з болотом. Не встигли перевзутися до появи «босяка», а відтак — з небажання схиляти перед ним голови. Босяку то до лампади, та в чому золотистий килим завинив?

Але ж як сказано: «Про-о-сиш»! Мовляв, ми йдемо на уступки твоїм домаганням, і ти маєш нам дякувати, бо в нас мало часу, тому не гай його даремно…

«Сорі. Айм крейзі тудей».[5]

— Ну? — повернувся лікар до Андрія, знервовано грюкнувши бронзово-темними дверима.

Цілком неввічливий лікар. А кава? А сто грамів?

— Може, присядемо, кабінет — не трамвай, місцем нікому поступатися не доведеться?

Це він, Андрій, отаке видав. Насмілився. Осмілів. Очманів від того, що готувався розповісти.

— Ну, я холодний від нього, тату. Як ти у своєму кабінеті можеш слуха?..

— Припини, гаразд?.. Добре, сядемо.

Ось і скінчилася татова підтримка. Андрій придивився. Губи в Остапа, поки він надто обережно і надзвичайно тихо сідав у шкіряний фотель, перетворилися на тонку люту смужку. Враження було не з найприємніших. У його очі Андрій обачно не зазирав. А ну, як згине вся його рішучість, налякавшись вируючої там вогненебезпечности?

— Я слухаю.

Андрій перевів погляд на лікаря. Той сидів, виклавши лікті на столі і переплівши пальці. Очі майже ховалися за примруженими повіками.

— Уважно слухаю.

За вікном, вбраним у шедевр з двох зелених відтінків і найтоншої, майже прозорої білосніжности, вересень, мов здичавілий пес, що раптово натрапив на людське помешкання, стояв і дивувався, як можна тут жити: за гратами, хай навіть Грати ті коштовні, але — без волі?! Той вересень кликав Андрія за собою.

Кинути все і гайнути світ за очі. А що кинути? Квартиру? Славко якось казав, що покупці знайдуться — лишень свисни! Що ще? Не мав більше нічого.

Окрім гранати.

— Ігоре Васильовичу, ви не сказали мені всієї правди тоді, коли запрошували на роботу, пам’ятаєте — в парку біля лікарні? Я ще тоді подумав: ось так, ні сіло ні впало, впускати когось у свій дім, — чудасія якась. Так не робиться.

Початок покладено. Двоє людей не зводили з нього очей. А він не зводив очей з вересня.

Світ за очі… Це ідея.

— Я впевнений, що й тобі, Остапе, батько теж не пояснив, навіщо я тут здався.

Остап зрадив своє амплуа непроникного, байдужого до всього героя і почав напружувати чоло. Шукати. Відповідь.

— А ти, значить, вже здогадався, — відверто зіронізував лікар. — І що ти до цього часу робиш в репетиторах?

— На юриста грошей нема, — відбив перший сет Андрій. І, не переводячи подиху, розпочав другий. Корт запружинив під ногами, ракетка розвернулась широким замахом — і жорстко вдарила м’ячем по людях, які несли в собі деякі ідентичні з ним гени. — Ви не знали, що думати і як бути, коли вам подзвонила з села ваша мати, себто Остапова бабуся, де Остап саме тоді відбував канікули, і повідомила, що згорів її пес Батон. Спалився. Живцем. Вона просила забрати онука від себе, хоча не могла довести, що це зробив він. Але вона настрашилася, так само як ви, Ігоре Васильовичу, налякалися, що Остап МІГ таке вчинити.

Правда — як дощ: розмиє землю, зробивши з неї багнюку, і кине людям під ноги: вибирайтесь, якщо зможете. Людям з багатьма однаковими молекулами ДНК.

Лікар не зміг придушити короткого стогону і завмер, склепивши повіки. Страждання робить людей старішими. Андрій подивився на Остапа. Цього разу — очі в очі. Склери вкрились червоною сіткою, зіниці розширились, обличчя пополотніло, а на скронях набухли вени.

Одних — старішими, інших — страхітливішими.

Вересень стояв під вікном і кликав. Покинути все негайно. Хай розбираються з наслідками вибуху самі. Але як бути з отими однаковісінькими хромосомами? Їх не зітреш і не спалиш.

— І ось тут під колеса впав я. Чому б мені не стати платним індикатором тутешніх атмосферних фронтів? Спецкором у рубриці «хто, де, коли»? Почув, побачив — доповів. Зрештою, — наглядачем на півставки. Що не кажіть, а залишати будинок і двох жінок сам на сам з… підозрюваним у підпалі пса вам, Ігоре Васильовичу, було не з руки. Не охорону ж наймати! Уявляєш, Остапе, приставили б до тебе сек’юріті?..

Неймовірно напнутий, як канат під вагою тіла, Остап здригнувся і ледве не рвонув з місця. Але вибухова хвиля втискала його у фотель, шмагаючи обличчя уламками спогадів.

— Далі говори! — голосно, вимогливо, болісно розпороло повітря. Лікар забрав ногу з гальм, на які надто довго тиснув останнім часом, і рвонув у зливу. Через болота і калюжі. Без «двірників». Щоб раптом не натрапити на очі сина і не впасти у відчай, як у прірву.

— Ви хочете спитати, хто все-таки ЦЕ зробив?

Лиховісне мовчання відповіло замість чоловіка з кульчиком.

— Хто встав поночі, облив пса бензином, а пес був прикутий до ланцюга, тому далеко втекти не міг, хто, як я собі уявляю, підпалив спочатку папір, обмотаний навколо якогось каменя чи палиці, відбіг на безпечну відстань і жбурнув у переляканого звіра?..

— Ти нічого не можеш знати, дебіл! Ти брешеш! — бризнув слиною Фанат. Постійний вогонь у його очах виявився відблиском того живого, жахливо виючого факела. Тому й здавався чорним, як морок. Дивно, як він ще не перерізав собі вени?!