- Добрий день, - раптом привернув увагу Серг╕я мелод╕йний д╕вочий голос. - А я чую, наче як╕сь голоси у двор╕, думаю, чи гост╕ як╕сь у нас.

Серг╕й повернув голову на цей голос. ╤з-за будинку виходила д╕вчина в синьо-зеленому спортивному костюм╕, який, облягаючи ╖╖ молоде т╕ло, п╕дкреслював надзвичайну красу ╖╖ доладно╖, наче виточено╖ ф╕гури. Була це д╕вчина досить високого зросту, не набагато нижча в╕д Серг╕я, з русим волоссям, заплетеним у косу, скручену на потилиц╕. Особливо ж Серг╕я вразила та невимушена природна г╕дн╕сть ╖╖ постави, з якою вона, прив╕тавшись, спок╕йно наближалась до гостей. Нав╕ть н╕, мабуть, г╕дн╕сть - це, можливо, й не зовс╕м те слово, адже воно передбача╓ якусь горд╕сть, можливо, нав╕ть гординю, а в д╕вчин╕ не було нав╕ть натяку на щось под╕бне до гордин╕, як не було й натяку на щось под╕бне до запоб╕гання перед гостями. Вона просто була сама собою. Вона просто й невимушено наближалась до Серг╕я ходою, як╕й позаздрила б якого завгодно рангу модель, вимуштрувана довгол╕тньою под╕умною наукою.

- Добрий день, - в╕дпов╕в Серг╕й на прив╕тання. - Хоча, день вже, можна сказати, зак╕нчу╓ться, ╕ вже можна б сказати "добрий веч╕р", - ╕ в╕н придивився поближче до д╕вчини.

Та вона була справжньою красунею, придивившись, вир╕шив Серг╕й. Але в╕дзначалась д╕вчина не т╕╓ю показною агресивною красою строкато розмальованих облич на рекламних св╕тлинах - ╖╖ краса не в╕дразу кидалася в оч╕, на перший погляд н╕би то н╕чого особливого, звичайне, хоча й привабливе обличчя: гарний, трохи видовжений овал цього обличчя в╕дзначався незвичним для ж╕нки вольовим п╕дбор╕ддям, яке вт╕м, н╕трохи не псувало загального враження, адже в усьому ╕ншому ╖╖ обличчя було сама ж╕ночн╕сть - красиво окреслений, хоча й дещо кирпатенький н╕с, пухкеньк╕ губи, красивий вигин чорних бр╕в, ╕ головне - оч╕, прекрасн╕ велик╕ син╕ оч╕. Велик╕ син╕ й глибок╕, дуже глибок╕ оч╕. Так╕ глибок╕, що той, хто наважився б п╕рнути в них у спроб╕ дошукатися ╖х дна, навряд чи зм╕г би вип╕рнути - оце в╕дчуття чогось незбагненного, а значить ╕ небезпечного, опанувало Серг╕я при погляд╕ на ╖╖ оч╕, так що в╕н нав╕ть посп╕шив в╕двести св╕й погляд, але в╕дразу ж знову повернувся поглядом до ╖╖ очей, не в змоз╕ опиратися як╕йсь чар╕вн╕й непереборн╕й сил╕. Адже саме оч╕, випром╕нюючи глибинну силу яко╖сь потойб╕чно╖ сутност╕, й надавали цьому д╕вочому обличчю, здавалося б звичайному, незвичайно╖ довершено╖ гармон╕йност╕.

- А це моя донечка, Оксана, - лаг╕дно взяв д╕вчину за руку, а пот╕м, об╕йнявши ╖╖, н╕жно пригорнув до себе отець Михайло. - А оце, Оксано, той самий художник, хоча ти й кажеш, що правильно - не художник, а маляр, що при╖хав до нас ╕з Ки╓ва розписувати наш новозбудований храм. Серг╕й Михайлович Богданенко.

- Дуже при╓мно познайомитися, - простягнув руку для знайомства Серг╕й.

- Вибачте будь ласка, але потиснути вашу руку я зараз не наважуся, адже я щойно з городу, - вона показала сво╖ забруднен╕ руки, одночасно намагаючись обтерти присохлу до пальц╕в землю, н╕ трохи при цьому не зн╕тившись.

- Так, так, Оксанка допомага╓ мен╕ впоратися з городом, доки я мотаюсь у справах пастви, - лаг╕дно поглянув Михайло Архипович на свою доню.

- То проходьте до господи, будь ласка, - запросила гостей Оксана, - проходьте, а я затим помию руки та пригощу вас ча╓м. Проходьте, проходьте.

4.

Вс╕ зайшли через крильце ╕ с╕ни, як╕ були одночасно кухнею, в передпок╕й, де Михайло Архипович запропонував гостям с╕сти за невеликий ст╕л, ╕ сам с╕в поряд з ними. Оксана ж залишилася в кухн╕ готувати чай.

Серг╕й тим часом окинув поглядом господу панотця. Т╕ ж сам╕ ╕кони, т╕ ж сам╕ св╕тлини р╕дних ╕ близьких, як ╕ в хат╕ баби Горпини, але все тут було опоряджено набагато старанн╕ше ╕ вишукан╕ше - це можна було назвати ╓вроремонтом: красив╕ шпалери на ст╕нах, п╕дв╕сна стеля, красив╕ люстри, ╓вро вимикач╕, ╕кони й св╕тлини красиво по-сучасному оправлен╕, на в╕кнах жалюз╕, через в╕дчинен╕ двер╕ в залу Серг╕й побачив великий сучасний телев╕зор, комп"ютер, але найголовн╕шою ознакою осел╕ панотця Михайла були все ж книги, книги стояли в красив╕й книжн╕й шаф╕, стояли на п╕дв╕сних полицях, як╕ були розм╕щен╕ в кожному придатному для цього м╕сц╕, книги лежали на столах, на ст╕льцях, в╕дкрит╕ на потр╕бн╕й стор╕нц╕, ╕ закрит╕, в яких видн╕лися закладки... Одне слово, Серг╕й зрозум╕в, що книги були пристрастю отця Михайла, ╕ хоча пристраст╕ не повинн╕ бути притаманними служителям Бога, книги - пристрасть, котру все ж таки можна пробачити нав╕ть священников╕, вир╕шив в╕н.

- Непогано тут у вас, панотче, - порушив Серг╕й мовчанку, - все опоряджено з╕ смаком. Гарно у вас.

- Та це все, знову ж таки наша громада, - пояснив Михайло Архипович. - Громада у нас чималенька, от ╕ кажуть, що ми , мовляв, х╕ба не зможемо утримувати нашого заступника перед Богом, це мо╖ прихожани, вибачаюсь, про мене так говорять, - трохи соромливий вираз з"явився на його обличч╕. - Так от ╕ говорять мо╖ прихожани, що, мовляв, нам перед Богом буде соромно, якщо житло нашого священика не буде г╕дно опоряджено, та й взагал╕, якщо його побут не буде налагоджено належним чином. ╤ ск╕льки я не пояснював ╖м, що Богу, взагал╕ то, байдуже до того, як╕ шпалери в мо╖х к╕мнатах, Бога ц╕кавлять зовс╕м ╕нш╕ реч╕ - все одно вони таки зробили по-сво╓му. Та, врешт╕, якщо громад╕ так вже при╓мно бачити дом╕вку свого священика саме такою, то нехай вже буде так, великого гр╕ха я в цьому не бачу. Та й дом╕вкою ц╕╓ю, зрештою, користу╓ться кожен ╕з наших односельц╕в не менше, н╕ж я сам, тут ми збира╓мося, вир╕шу╓мо наш╕ питання, моя оселя завжди в╕дкрита для кожного односельця, от хоча б комп"ютер, - панотець показав у б╕к розташованого в зал╕ приладу, який Серг╕й вже прим╕тив ран╕ше, - став у пригод╕ вже не раз не одному ╕з сельчан. А було це так - приходжу якось я вже ввечер╕ додому, заходжу в хату, а там сто╖ть оце чудо цив╕л╕зац╕╖. Що робити? Довелося опановувати вс╕ премудрост╕ волод╕ння цим чудом, як доводилося перед цим оволод╕вати автомоб╕лем. Хоча я й нин╕ не такий вже великий спец╕ал╕ст щодо комп"ютера, тут б╕льше тямить моя Оксана, але ╕ я теж дещо можу, а взагал╕, як я казав, все село користу╓ться цим дивом техн╕ки. Отак, власне вся оця благодать у мо╖й осел╕ й з"явилася: приходжу додому ввечер╕, дивлюся - нов╕ шпалери на ст╕нах, приходжу ╕ншим разом - люстри красив╕ висять, а оце нещодавно прийшов, дивлюся - новий холодильник сто╖ть на кухн╕.

- Вибачте, отче, - не втримався Серг╕й в╕д питання, - а як це, ви говорите, що приходите додому, а тут вже сто╖ть холодильник, чи комп"ютер, чи ще щось зроблено, ви що св╕й д╕м не замика╓те?

- Та була б моя воля, - усм╕хнувся в╕н, - я б н╕защо не замикав, на все, як кажуть, Божа воля, та й ╓дине, що мен╕ й справд╕ було б жаль втратити - це мо╖ книги, а книги - то навряд чи велика принада для злод╕╖в. Та замок мен╕ все ж вр╕зали все т╕ ж мо╖ благод╕йники, ╕ хату я замикаю, коли йду з дому, але про те, де знаходиться ключ, знають майже вс╕ на сел╕, адже завжди може виникнути потреба скористатися тим же комп"ютером, чи, наприклад телефоном, який сто╖ть у мене, хоча останн╕м часом все б╕льше користуються моб╕льними телефонами, все ж ╕ м╕й домашн╕й телефон ста╓ в пригод╕. Одне слово, зайти до мо╓╖ осел╕ - не проблема майже н╕ для кого з нашого села, це може бути проблемою лише для якогось за╖жджого незнайомця.

- Такого, як оце, наприклад, я, - сказав Серг╕й, просто зачудований розпов╕ддю отця Михайла. Д╕йсно, все тут було таким незвичайним, таким дивним, причому при╓мно дивним, при╓мно незвичайним. ╤ ця майже стол╕тня, невтомна в сво╖х благих трудах баба Горпина; ╕ цей незр╕внянний отець Михайло, що наче з╕йшов у наш гр╕ховний св╕т прямо з╕ стор╕нок якогось стародавнього "Жит╕я" ╕ так просто й природно розпов╕да╓ про сво╓ невтомне, безнастанне, жертовне служ╕ння людям, в якому так просто й природно виявля╓ться вся премудр╕сть божа, закладена в задум╕ творця стосовно його твор╕ння - людини; ╕ ця, наче виникла з яко╖сь казково╖ нев╕д╕, незбагненна, дивовижна д╕вчина... Оксана... Як же це в╕н! Як же це може бути? Х╕ба це можливо? Серг╕й раптом згадав про те, що донька отця Михайла - черниця. Якось це здалося наст╕льки неймов╕рним: оця русоволоса синьоока красуня - черниця! Неможливо. Чи, може, це йому просто так дуже хот╕лося, щоб це було неможливо. А може, в отця Михайла була ще одна донька, подумалось йому. Та н╕, в╕н же прекрасно зна╓, що отець Михайло - вд╕вець ╕ ма╓ одну доньку. Як же це? Чому? Нуртовиння бентежних думок захопило Серг╕╓ве ╓ство ╕ нев╕дпорно потягло його в глиб якогось дивного почуття, неначе в╕н оце йшов соб╕ спок╕йно берегом моря, йшов соб╕ йшов, задивившись у небо, аж непом╕тно для самого себе перетнув межу берегово╖ тверд╕ й п╕шов соб╕ спок╕йн╕с╕нько по вод╕... Аж глядь соб╕ п╕д ноги - а там зам╕сть берегово╖ тверд╕ морське плесо. ╤ як це йому вдалося йти по вод╕? ╤ що тепер йому робити: йти дал╕, повертати назад, стояти на м╕сц╕ й ждати, чи доля й надал╕ втримуватиме його над безоднею, чи потягне на глибину?..