― То й шо, мсьє? ― мовила вона, вражено видивляючись на мене. ― То й шо, мсьє? В шому ріш? Ви тансювати танесь святий Віт? Як я вам не подоба, то шого купувати кіт у мішок?
― Негідниця! ― насилу видихнув я. ― Ви... ви... ви... лиха стара відьма!
― Штара? Ідьма? Не така душе штара! Тіки ісімдисят тфа роки ― день у день!
― Вісімдесят два! ― викрикнув я, задкуючи до стіни. ― Вісімдесят дві тисячі мавп! Таж на медальйоні було написано: двадцять сім літ і сім місяців!
― А так-так! То є прафта! Але портрет малювала уже п'ятдесят п'ять рік. Коли я ходити заміж други раз, за мсьє Лаланд, тоді малювала портрет для мій дошка од перши шлюп із мсьє Муассар!
― Муассар! ― луною підхопив я.
― Так, Муассар, ― повторила вона, передражнюючи мою вимову, що була, сказати правду, не з найкращих. ― То шо з того? Шо ви знати про Муассар?
― Нічого, стара поторочо! Нічогісінько я про нього не знаю. Тільки один із моїх предків мав колись це прізвище.
― Се прісфишше? Ну, шо ви мати проти се прісфишше? Дуже хороши прісфишше. А ше Вуассар ― теж дуже хороши прісфишше. Мій дошка мадмуазель Муассар виходити за мсьє Вуассар ― теж дуже шановани прісфишше.
― Муассар! ― вигукнув я. ― Ще й Вуассар! Та куди це ви хилите?
― Куди хилити? Я говорити про Муассар і Вуассар, а ше могти сказати про Круассар і Фруассар, як я тіки захотіти. Дошка мій дошки, мадмуазель Вуассар, вона женитися на мсьє Круассар, а тоді зноф, мій дошки внука, мадмуазель круассар, вона женитися на мсьє Фруассар. І ви зноф буде сказать, шо вони теж не бути респектабль прісфишше?
― Фруассар! ― ледве вимовив я, відчуваючи, що ось-ось зомлію. ― Чому ви називаєте ці імена: Муассар, Вуассар, Круассар та Фруассар?
― Так! ― відповіла вона, відкидаючись на спинку стільця й випростуючи ноги на всю їхню довжину. ― Так! Муассар, і Вуассар, і Круассар, і Фруассар! Але мсьє Фруассар ― се була один велики, як ви казати, дурень ― була вилики осель, як ви сам, бо він лишити la belle France[23] і їхати сей stupide Amerique,[24] а як приїхати сюди, то мати тут один дуже дурни, дуже-дуже дурни син, так я шути, але ше не башити, ні мій подруг, мадам Стефані Лаланд, теж не башити. Він зватися ― Наполеон Бонапарт Фруассар, і ви, може, сказати, що се теж не дуже респектабль прісфишше?
Чи то тривалість оцієї промови, а чи її зміст ― щось та довело місіс Сімпсон до справдешньої несамовитості. Ледве, на превелику силу, договоривши до кінця, вона скочила зі стільця мов навіжена, впустивши при цьому на підлогу не турнюр ― цілу гору. Вона щирила свої ясна, вимахувала руками й, закотивши рукава, потрясала кулаками під самим моїм носом, а наостанок усієї вистави зірвала з голови капелюшка, а з ним разом ― величезну перуку з вельми дорогого й прегарного чорного волосся, з вереском жбурнула все те на підлогу й, потоптавши ногами, в крайній одержимості й лютості станцювала на тому якесь нестямне фанданго.
Тим часом я приголомшено й нажахано плюхнувся на її стілець. «Муассар і Вуассар!» ― повторював я подумки, поки вона витинала одне з своїх диких па. «Круассар і Фруассар!» ― поки вона довершувала друге.
― Муассар, Вуассар, Круассар і Наполеон Бонапарт Фруассар! ― вигукнув я. ― Та чи знаєш ти, стара гадюко, ― як іще тебе назвати? ― що це ж я ― я ― чуєш? ― Тут я зарепетував на весь голос. ― Це я-а-а! Це я ― Наполеон Бонапарт Фруассар, і довічне прокляття на мою голову, коли я не оженився на своїй власній прапрабабусі!
Мадам Ежені Лаланд, quasi[25] Сімпсон, за першим чоловіком ― Муассар, і справді доводилася мені прапрабабусею. Замолоду вона була неабияка вродливиця і навіть у вісімдесят два роки зберегла величавий стан, скульптурні обриси голови, чудові очі й грецький ніс дівочих своїх літ. Завдяки всьому цьому та ще перлистій пудрі, рум'янам, накладним косам, вставним зубам, турнюрові, а також мистецтву найкращих паризьких кравчинь, вона примудрялася зберігати аж ніяк не останнє місце поміж красунь un peu passees[26] французької столиці. В цьому відношенні її справді могли мати за майже рівню уславленій Нінон де Ланкло.*
Вона була дуже багата; овдовівши вдруге й цього разу без дітей, згадала про моє існування в Америці й, надумавши зробити мене своїм спадкоємцем, вирушила до Сполучених Штатів у товаристві далекої та надзвичайно вродливої родички свого другого чоловіка ― мадам Стефані Лаланд.
В опері моя прапрабабуся завважила мій спрямований на неї погляд; роздивившись мене в лорнет, вона була вражена, добачивши певну родинну схожість. Зацікавившись цим і знаючи, що спадкоємець, якого вона розшукує, мешкає в цьому самому місті, вона спитала про мене у своїх супутців. Джентльмен, що її супроводжував, знав мене в обличчя й сказав їй, хто я. Такі відомості спонукали її поновити оглядини, а ті оглядини, своєю чергою, надали мені сміливості повестися вже змальованим безглуздим чином. Відповіла вона на мій уклін, до речі, тому, що подумала: чи не дізнався я якимсь чином, хто вона така? Коли я, ошуканий своєю короткозорістю й тим косметичним мистецтвом щодо віку й вроди незнайомої дами, так палко взявся розпитувати Толбота про неї, він, звісно, виснував, що я маю на оці її молодшу супутницю, і в цілковитій відповідності з правдою повідомив мене, що то «славетна вдова, мадам Лаланд».
Наступного ранку моя прапрабабуся здибала на вулиці Толбота, свого давнього паризького знайомця, і розмова, цілком природно, зайшла про мене. Мій приятель розповів про мою короткозорість, що була всім відома, хоч я про це й не здогадувався, тож моя добра стара родичка з великою прикрістю з'ясувала, що я зовсім не знав, хто вона, а просто робив із себе посміховисько, відкрито залицяючись у театрі до незнайомої бабусі. Надумавши провчити мене, вона склала з Толботом цілу змову. Він зумисне ховався від мене, аби не бути змушеним відрекомендувати мене їй. Мої розпити на вулицях про «чарівну вдову, мадам Лаланд» усі, зрозуміло, відносили до молодшої з двох дам; тепер легко пояснити й ту розмову з трьома джентльменами, яких я зустрів, вийшовши з Толботового готелю, а так само і їхнє посилання на Нінон де Ланкло. Я не мав нагоди побачити мадам Лаланд ізблизька, при денному світлі, а на її музичному soiree[27] я не зміг з'ясувати її вік через дурну свою відмову скористатися окулярами. Коли просили «мадам Лаланд» заспівати, це стосувалося до молодшої дами; вона ж і підійшла до рояля ― а моя прапрабабуся, аби й далі тримати мене в омані, підвелася одночасно з нею і разом із нею пішла до великої вітальні. На той випадок, коли б я захотів провести її туди, вона збиралась порадити мені лишатися, де я був; але моя власна обачливість позбавила її цього клопоту. Арії, що так мене захопили й ще дужче переконали в молодості моєї коханої, виконувала мадам Стефані Лаланд. Лорнета мені подаровано як пікантного ключика до всієї містифікації ― аби ефектніше допекти. А ще це дало їй привід вичитати мені за кокетування, і то ж те напучування так на мене подіяло. Не варто, либонь, пояснювати додатково, що скельця, якими користувалася старенька, вона замінила на пару інших, більш підходящих для мого віку. І вони й справді якнайкраще мені підійшли.
Священик, що нібито поєднав нас фатальним шлюбом, був ніякий не священик, а Толботів ліпший приятель. Зате він чудово правував кіньми й, змінивши свою сутану на візницького плаща, повіз «щасливе подружжя» геть із міста. Толбот сидів поруч нього. Тож обидва поганці були присутні при розв'язці: підглядаючи в прочинене вікно кімнатчини, вони тішилися denouement[28] моєї драми. Доведеться, либонь, викликати обох на дуель.
Я так-таки й не став чоловіком своєї прапрабабусі, що невимовно мене радує, але все ж я став чоловіком мадам Лаланд ― мадам Стефані Лаланд, за яку мене посватала моя добра стара родичка, зробивши мене до того ж єдиним спадкоємцем по своїй смерті ― якщо тільки вона коли-небудь помре. На завершення додам: я назавше покінчив з billets doux[29] й ніде не буваю без окулярів.
